«Залізних імператор строф»

Ми, назагал, дуже мало зна-йомі з нашою літературою, твореною на еміграції. Ось був такий поет, Євген Маланюк, про якого одні знають, інші мають лишень якийсь мінімум інформації, а треті… Воював за нашу державність у часах Української революції, вже на завершенні війни мав рангу ад’ютанта начальника штабу Дієвої армії УНР Василя Тютюнника. (Йому присвятив поему «П’ята симфонія. Пам’яті Василя Тютюнника, воїна і громадянина»). Далі — табір інтернованих українських вояків у польському Каліші, потім — Варшава, Прага, Західна Німеччина — вже по Другій світовій…

Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.
 
Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: «На Захід…
На Захід… На Захід…»
І услід — реготався Схід.
 
Роззявляв закривавлену
пащу.
П’яний подих нудив,
як смерть.
Де ж знайти нам
за Тебе кращу
Серцем, повним
Тобою вщерть?

(«Ісход», 1920).

А закінчив свій життєвий шлях у США… Вже на еміграції, властиво, й почав, як мовиться, свою літературну діяльність.

Поет, якого літературно-мистецьке еміграційне поспільство сприймало вельми неоднозначно та суперечливо, а про визнання на Батьківщині не могло бути й мови: «буржуазний націоналіст», «ворог народу»... Трагічна постать, хоч прожив некоротке життя, виходили друком книжки у Європі та США, але завше — з якимись «пригодами». На Батьківщині — у безмежно любимій ним Україні — його ім’я було заборонене. Часто виступав з читанням своїх віршів, дискутував, писав прегарні статті та есеї… Двічі був одружений, розумівся на гарній їжі та в напоях… Звичайний чоловік, добре знаний в емігрантських колах. Оточений як друзями, так і ворогами — як кожна порядна людина. А передовсім — пречудовий поет. У його віршах бачимо незглибимий сум, а проте, вони позбавлені песимізму та відчаю, в них — лише любов до рідного краю та ненависть до ворогів.

Напружений,
незломно-гордий,
Залізних імператор строф, —
Веду ці вірші, як когорти,
В обличчя творчих катастроф.

(«Напис на книзі віршів», 04.01.1925).

Він належав до покоління, яке не змирилося з поразкою у тій запеклій боротьбі, яку звемо нині Визвольними Змаганнями, наполегливо прагнуло продовжувати боротись. Цим характерний початковий період його творчости на еміграції. Вже пізніше, за океаном, вона постає більш заглибленою філософськи, він звертається до історії Батьківщини. Його історіософські, публіцистичні праці викликали лють в частині розрі-зненої під ту пору української еміграції, створюючи велику прихильність серед іншої частини її. Однак Євген Маланюк не зважав на перших, охоче виступав перед тими й тими. Залишаючись водночас поетом національного болю, гніву і боротьби. З неодмінною вірою в перемогу.

І знаю: буде. Знаю: вдарить.
І знов, і знов хитнеться світ,
І прокривавить гимном кари
Непереможний заповіт.

(«На літопису незатертім», 1925).

Варто прочитати його глибокі есеї та літературознавчі дослідження про Шевченка, про Кулі-ша, щоби зрозуміти джерела його любови до України: «О земле вічна, ти — одна на світі». І його ненависти до ворогів:

За набої в стінах Софії,
За кривавую скруту Крут, —
Хай же хиже серце росії
Половецькі пси роздеруть.

(«Варяги», 1926).

Попри ненависть до ворогів свого народу, непримиренним був і до малоросіянства, зрадництва, рабських інстинктів. У цьому був близький Шевченкові, Кулішеві, Франкові.

За роки еміграції Євген Маланюк видав 12 книжок поезії, а майже вся його проза зосереджена у двох томах «Книги спостережень» на 1000 сторінок.

Тяжко зранена душа поета постійно перебувала у вічній тузі за Батьківщиною, і «в чорний час зневаг, насильства й муки, коли регоче хам над неміччю краси», любов до України — його «степової Еллади» — давала йому наснагу і силу слова.

Роман КРАКАЛІЯ.