«Вій»-націоналіст

На підставі цієї ухвали Військова колегія Верховного Суду СРСР 13 квітня1957 року направила відповідний припис в УКДБ при Раді Міністрів УРСР по Одеській області в частині повернення майна або його вартісної компенсації членам сім’ї Шостацького. Архівна кримінальна справа за номером 6542-П у томі 3 акумулювала цікаві документи, пов’язані з цим процесом. Ознайомлення з ними дало можливість пролити світло на глибину найтяжчих випробувань, які випали на долю найближчих родичів Миколи Федоровича.

Варто попередньо процитувати фрагмент заяви (без означеної дати), яку подала Клара Матусівна до органів МДБ на підставі рішення суду: «Після його арешту (тобто чоловіка — М.Ф. Шостацького. — Прим. А.Г.) я з сім’єю продовжувала жити у своїй квартирі з трьох кімнат по вул. Щепкіна 7, кв. 99. У цей час у мене перебувала в гостях сестра з Харкова з маленькою дитиною. Після мого арешту їх всіх вивезли разом з майном в непридатну для життя кімнату. Сестра змушена була терміново вивезти дітей і їй довелося все майно залишити на розсуд долі. Куди саме їх вивезли, не можу встановити, оскільки ні сестра, ні діти не пам’ятають адреси, я особисто про долю дітей дізналася лише у 1939 році, коли вже перебувала в таборі. Зважаючи на ті обставини, що все майно не з нашої вини було залишене напризволяще і дотепер я не змогла нічого встановити, прошу повернути мені вартість втраченого майна, хоча б частково. Зараз я та мій чоловік повністю реабілітовані».

До поданої заяви додавався перелік майна, складений сестрою — Е.Б. Файнберг у письмовій формі по кожній окремій кімнаті. Вона також зазначала, що після арешту сестри змушена була на вимогу влади терміново переселитися з трикімнатної квартири в однокімнатну, без комунальних послуг, однак незабаром, побоюючись того, що «в мене могли забрати дітей Шостацьких у дитбудинок, я, зібравши одяг, постільні речі, терміново виїхала з дітьми в Харків, залишивши все інше на волю долі».

Під час перевірки поданої заяви, проведеної співробітником УКДБ по Одеській області, було з’ясовано, що будинок за вказаною адресою згорів під час війни, а залучені свідки з тих, хто вцілів, або випадкових знайомих, з плином немалого часу надали різні, почасти — протилежні за змістом, свідчення щодо майна. На підставі цих свідчень і загалом проведеної перевірки міжвідомча комісія, до складу якої входили представники облфінуправ-ління, УКДБ по Одеській області та управління торгівлі, 19.09.1959 року склала відповідний акт. У ньому відображені всі дані щодо обставин арешту та реабілітації М.Ф. Шостацького. Стосовно ж його дружини К.М. Файнберг зазначено, що 17 серпня 1937-го вона була заарештована органами НКВС і 26 березня 1938-го засуджена до 8 років сталінських виправних таборів. Реабілітована 27 листопада 1957-го рішенням Військового трибуналу Одеського військового округу. Висновок міжвідомчої комісії: «У претензії Файнберг К.М. у частині сплати вартості майна — відмовити».

Поштовхом для реабілітації Федора Романовича Гопака стала заява його дружини — Валентини Іванівни Гопак, подана на ім’я Генерального прокурора СРСР 20 грудня 1956 року. В ній була зазначена адреса її тодішнього мешкання: м. Одеса, площа К. Маркса (нині — Катерининська), буд. 5, кв. 1.

У процесі перевірки, проведеної співробітниками Військової прокуратури Одеського військового округу стосовно Ф.Р. Гопака були допитані свідки — А.В. Недзвідський (театральний критик, на той час доцент Одеського держуніверситету), а також тодішні актори українського театру в Одесі А.І. Крамаренко і К.Ф. Кисель-Загорянська, які дали позитивні відгуки щодо репресованого. При цьому Крамаренко, підкреслюючи, що Федора Романовича він добре знав у період 1936 — 1937 років «як культурну та чуйну людину, за якого театр працював добре», зробив і певне уточнення біографічного характеру: «… а прибув він до нас з Дніпропетровська».

Особливо цінними та інформативними, на мій погляд, є свідчення А.В. Недзвідського, який оцінив театральний сезон 1936 — 1937 років під орудою Ф.Р. Гопака як цілком успішний. Про будь-який український націоналізм не могло бути жодної мови: саме в той сезон на сцені театру вперше була поставлена п’єса Шекспіра «Отелло», причому вперше в Одесі українською мовою. У тому ж сезоні театр уперше поставив пушкінського «Бориса Годунова» українською мовою, навіть раніше за відповідну постановку в київському театрі імені І. Франка чи в театрі Дніпропетровська. Також були успішно здійснені постановки п’єс І. Микитенка, О. Суходольського та інших авторів.

Для сьогодення особливо ваговими є аналітичні судження й висновки літературного критика про те, що «не будо жодних підстав вбачати український націоналізм у спектаклі «Вій». Ні повість Гоголя, ні інсценізація Кропивницького не дають жодного приводу для того…». І дещо далі: «…П’єса «Вій» була завжди «репертуарною» в українських театрах — задовго до того, як Одеський Театр Революції очолив Ф.Р. Гопак. Ставилась вона двічі в тому ж театрі й після того, як не стало Гопака Ф.Р., і ніхто не висував на адресу цього класичного твору звинувачення в українському націоналізмі».

Згадав Андрій Володимирович про нелегку долю й інших фігурантів у справі Ф.Р. Гопака: художній керівник і режисер театру І.Я. Юхименко уник арешту, змінивши одеський театр на харківський; письменник Дмитро Бузько, який також мешкав у тому ж будинку акторів і був одружений на артистці українського театру Наталі Ващенко, був репресований у сумнозвісному 1937 році. За наявною у Недзвідського інформацією, невдовзі чекістами розстріляли одіозного партійного і державного функціонера УРСР Андрія Хвилю.

Загалом усі ці обставини, зафіксовані в протоколах допитів свідків у справі Ф.Р. Гопака, а також інші зібрані матеріали послугували основою висновку Військової прокуратури Од.ВО, спрямованого до Військової колегії Верховного Суду СРСР з метою реабілітації. Відтак ухвалою колегії від 5 березня 1959 року присуд Військової колегії Верховного Суду СРСР від 26 жовтня 1937-го стосовно Федора Романовича Гопака за наново відкритими обставинами був скасований, а провадження справи припинено за відсутністю складу злочину.

Під час перевірки працівники прокуратури встановили, що ініціаторка заяви про реабілітацію, дружина Ф.Р Гопака Валентина Іванівна у 1937-у також була заарештована і рішенням особливої Наради при НКВС СРСР від 26.03.1938-го засуджена до 5 років таборів. Звільнена з-під арешту достроково у 1939-у, а справа проти неї закрита.

Й ось тепер, шановний читачу, після висвітлення перебігу всіх тих жахливих і трагічних подій постає головне питання: за яких обставин двоє театральних керівників під час очної ставки могли звинувачувати один одного в приналежності до міфічної «контрреволюційної української націоналістичної організації» в Одесі?

Частково відповідь на нього можна віднайти в матеріалах архівних кримінальних справ 6542-П та 10216-П, які були предметом нашого дослідження, а також збережені у них копії відповідних документів стосовно чекістів — колишнього начальника УНКВС Одеської області Федорова М.М., заарештованого 29.11.1938 р. і засудженого ВК Верховного Суду СРСР 3.02.1940 р. за ст.ст. 58-1 «а», 58-8, 58-11 КК РСФСР, та колишнього начальника IV відділу УНКВС УРСР по Одеській області, старшого лейтенанта держбезпеки Калюжного В.Ф., засудженого 26.12.1940 р. Військовим трибуналом військ НКВС Київського військового округу за ст. 206-17 п. «б» КК УРСР — засуджених, кожний окремо, до розстрілу за фальсифікацію кримінальних справ.

Як приклад незаконних методів слідства, морально-психологічного та фізичного впливу на арештованих можна навести свідчення одесита П.Х. Сушана, який був затриманий органами НКВС і перебував під слідством у 1938 році. Ці свідчення зафіксовані в протоколі, складеному працівником військової прокуратури ОдВО 13 грудня 1956-го. Він, зокрема, повідомляв таке:

«Мене обвинувачували в приналежності до контрреволюційної організації… в перші 8 днів мого перебування під арештом я категорично відмовлявся визнавати висунуті мені звинувачення, але потім я змушений був підписати заздалегідь підготовлений слідчим протокол допиту, в якому я нібито визнавав себе винним у пред’явленому мені звинуваченні.

Підписати сфальшовані на себе покази я змушений був у результаті застосування до мене незаконних методів слідства. Слідство у моїй справі вів слідчий Афонін. Протягом перших 3-х діб він безперервно тримав мене на ногах. За ці 3 доби мені не давали ні їжі, ні води. Я втрачав свідомість, падав, однак мене починали бити, плювати в обличчя. Слідчий Майський (він, до речі, також брав безпосередню участь у фальшуванні справ стосовно Ф.Р. Гопака та М.Ф. Шостацького. — Прим. А.Г.) бив мене каблуками в спину і живіт. У моєму побитті брав участь слідчий Берензон. Мене обливали водою і знову ставити на ноги.

Через три доби мені дали кілька годин відпочити, а після цього слідчий Афонін почав мене вмовляти, щоб я визнав себе винним у контрреволюційних злочинах, тоді я поїду на північ і там будуватиму заводи, але якщо я буду висловлювати незгоду, то вони доконають мене тут, свободи я вже не побачу, а зійду в могилу.

Оскільки я продовжував не визнавати свою вину, то мене знову починали піддавати тортурам, побиттям та приниженням.

Сам Афонін мене не бив, а тільки безперервно плював мені в обличчя, кричав мені у вуха через паперовий рупор, причому разом з ним одночасно і також через паперовий рупор кричав мені в інше вухо Берензон та інші. Афонін примушував мене стояти на ногах протягом цілих діб, від чого в мене опухали ноги, він обзивав мене не інакше, як фашист.

Афонін привчив мене до того, що я не мав права сказати «ні». У всіх випадках, коли я говорив «ні», мене починали жорстоко бити Майський і Берензон, яких запрошував Афонін. Крім Майського та Берензона мене били й інші працівники НКВС, прізвища яких я не пам’ятаю. Били вони кулаками, а коли я падав, вони продовжували бити мене кулаками, били по чому попало, не розбираючись.

У результаті цих випадків побиття в мене був пошкоджений хребет, лівий тазостегновий суглоб і відірвалася від свого місця нирка, і зараз я ходжу за допомогою двох костилів.

Катували мене не тільки слідчі. Одного разу був такий випадок, коли конвоїр, здоровило, вагою на 6 пудів, заставив мене нести його на п’ятий поверх крутими сходами, я падав і продовжував його нести. Після допиту цей же конвоїр заставив мене нести його з п’ятого поверху вниз.

Ось усі ці побиття, тортури та приниження змусили мене підписати протокол допиту, в якому зазначено, що я нібито визнаю себе винним у приналежності до контрреволюційної організації…».

Цей та інші подібні факти, зафіксовані в численних архівних документах випадки злочинного беззаконня стосовно арештованих (а поведінка М.Ф. Шостацького і Ф.Р. Гопака не стала винятками) і є ключем до розуміння нелюдської природи таких дивних і нелогічних вчинків безневинних жертв сталінізму. Подібні прояви насилля щодо українських патріотів на окупованих територіях і щодо наших військовополонених — чи не є це невиліковною хворобою представників країни-спадкоємиці СРСР, країни-окупантки?

І на завершення, повертаючись до згаданого видання «Десять років Одеського Театру Революції», хочу привернути увагу читачів і театрознавців до творчої діяльності українського театру в Одесі за перше десятиліття його існування, висвітлену в тогочасній пресі. Досить помітне місце на сторінках місцевих видань («Чорноморська комуна», «Молода гвардія»), а також у періодиці міст проведення гастролей (Херсон, Миколаїв, Житомир, Бобруйськ) у період 1934 — 1936 років займають публікації авторства М.Ф. Шостацького. Варто було б на це зважити при створенні музею історії українського театру в Одесі (якого, на превеликий жаль, не існує й досі), а також подумати про встановлення спільної меморіальної дошки жертвам сталінських репресій на фасаді будівлі, хоча б у переддень сторіччя його заснування.

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації Національної спілки краєзнавців України.