Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ

Щоб розчинився в сірій масі
Та перейшов на щі й на квас,
А згодом зник в лихому часі,
Якби вогонь в душі погас.
 
Мірило духу — наша воля:
Тверда, незламна і свята.
Ми вистоїм — така в нас доля —
Інакшого шляху нема.

* * *

Біда чекала слушного моменту,
Товклася день при дні під ворітьми.
Багнула душу зруйнувать дощенту,
Рипіла хромаками-чобітьми.
 
І намагалась перетяти корінь,
Щоби смілива думка не росла.
Держала під руками
гострий шворінь
І вирлами булькатими пасла.
 
Аби замовк. Ні слова, ані духу.
І навіть завела уже досьє.
Але не встигла стерти на макуху,
Бо ми зуміли відстоять своє.

* * *

Постійно нуртувалася душа
І рвалася настирливо на волю.
Колишні гальмували «кореша»,
Упевнені: ніколи не насолю.
 
Уже був час на моїй стороні —
У Раду прапор урочисто внесли,
Тризуб став гербом у буремні дні,
А гімном — пісня,
назавжди воскресла.
 
Нікому волю ми не віддамо,
Всіх ворогів розвієм, як полову.
Підняли синьо-жовте знамено,
Відродимо в державі рідну мову.

* * *

Що ми брати —
велась століття мова.
Та хижа кров, натура злодіяк
Не стримує ніколи свого слова,
І душу проміняє за п’ятак.
 
Що будемо у вічнім созі з ними —
Роками в голови вбивали це.
А кадебе на чатах, за дверима,
Хто сумнів мав,
тримало вже сильце.
 
Та приручити всіх «братам»
не вийшло —
Архістратигом став для нас Майдан.
Під тиском затріщало владне дишло,
Січемо «русскоміровський» бур’ян.

* * *

Усяко було: завертало
І не пускало навпрямці.
А поруч марево блукало,
Збивало шлях на манівці…
 
Тим споминам немає краю.
Складна дорога у житті.
Оце думки перебираю,
Мов квасолини в решеті.
 
Хто не втопився у півлітрі,
Тих брали органи на згин.
Тер у совдепівській макітрі
Той кадебістській макогін.

* * *

Куди не йду, та завертає шлях,
Нагадує: пора уже додому.
У місті в приймах часто на ножах,
Постійно набиваючи оскому.
 
Лише отам розвіється печаль,
Тим більше не ярітиме напруга.
В селі завжди невичерпна мораль,
А руки відчувають силу плуга.
 
Коли степами знову простував,
Душа пізнала всеосяжну волю.
Свій слід на перелозі торував,
Зустрів нарешті довгождану долю.

* * *

Ось добігає знову рік,
Схуд календар — куплю черговий.
Бувало, час кусне бідовий,
Хоч обійшовся без суплік.
 
Невтомний заздрісник притих,
А мав надію накопати.
Буде ще довго нарікати,
Що не дістав під самий дих.

* * *

Свої роки переберу,
Звітуючи за кожен вчинок.
За все життя моїх мандрівок,
Можливо, щось іще знайду.
 
Усі гріхи спокутать мушу,
Щоб жодного не пропустить.
Як час до краю добіжить,
Маю до тла очистить душу.

* * *

Хіба є кращий степ на світі
Чи більш родючий, ніж у нас?
Колосся золотом налиті:
Бери мольберт, малюй пейзаж.
 
До небокраю у коронах
Чубаті соняхи стоять —
То небо на безмежних гонах
Приклало сонячну печать.
 
Це степові мої пенати.
Усе росте тут на очах.
Пора вже косу діставати —
Зруділи вуса в ячменях.