Переглядів: 333

Командарм Першого Зимового походу

20 грудня сповниться 145 років від дня народження українського командарма часів Національно-визвольних змагань 1917—1921 рр., генерала Михайла Омеляновича-Павленка, життєвий шлях якого пов’язаний і з Одещиною. Саме в нашому місті після Лютневої революції він свідомо обрав українську позицію й залишився вірним своєму народові до останнього подиху.

Народився майбутній командарм армії УНР 20 грудня (8 грудня за юліанським календарем) 1878 року в місті Тифліс (Тбілісі) у родині нащадка задунайських козаків, штабс-капітана російської армії Володимира Павленка. Дід Михайла — Омелян Павленко — був сотником Задунайського козацтва, а в 1829-у, після переходу Задунайського козацького війська під владу російського царя, отримав землю під Маріуполем і став землевласником. Двоє його синів обрали віськову професію й досягли генеральських звань. Мати — Олександра — походила із грузинського князівського роду.

Перші дитячі роки Михайла пройшли на Кавказі. До речі, там, у Баку, народився його молодший брат Іван, який також став українським генералом. Коли Михайлові сповнилося 7 років, родина переїхала на нове місце служби батька — у Хабаровськ. Одинадцятилітнім він став вихованцем Омського кадетського корпусу, а в 1900-у закінчив Павлівське військове училище, отримавши звання підпоручника і призначення у лейб-гвардії Волинський полк, який дислокувався у Варшаві.

Брав участь у російсько-японській війні, був контужений і в 1905-у повернувся до Варшави. Опублікував кілька книжок-посібників для офіцерів. Із 1912-го підписував їх подвійним прізвищем Омелянович-Павленко, таким чином вшановуючи свого діда — козацького сотника Омеляна Павленка. У 1910-у закінчив академію Генерального штабу.

Перед Першою світовою командував ротою того ж Волинського полку, на чолі якої з початку війни виступив на фронт. Бився відмінно, уже в листопаді став командиром батальйону, отримав важке поранення в плече, наслідки якого залишилися на все життя. Після одужання підвищений у званні до полковника. Влітку 1916-го на фронті захворів на тиф і був евакуйований до Петрограда. Перенесена хвороба виробила імунітет, що допомогло йому потім, у 1919-у, коли українська армія гинула від епідемії, вижити.

У листопаді 1916-го полковника Омеляновича-Павленка призначили начальником 2-ї Одеської школи прапорщиків. На цій посаді він і зустрів звістку про Лютневу революцію. Цар Микола ІІ, якому присягав на вірність, зрікся престолу, відтак виникла потреба визначитися — з ким іти далі? Михайло Володимирович вирішив бути зі своїм народом.

3 (16) березня в Одесі проходила демонстрація містян на підтримку революції. Більшість організацій вийшла під червоними прапорами, а частина юнкерів 1-ї школи прапорщиків крокувала під жовто-блакитним знаменом. Полковник запитав юнаків: «Хто йде під цим прапором?». Прапороносець Василь Бибік відповів: «Українці — нащадки запорозьких козаків». Омелянович-Павленко на те зауважив, що й він є нащадком дунайських козаків і був би радий іти під цим чудовим прапором. У відповідь почув, що цим він зробить велику честь. Ось як писала про ту подію газета «Одесский листок»: «Під час учорашньої маніфестації Одеса була здивована несподіванкою. Популярний начальник Другої студентської школи юнаків, полковник гвардії, георгіївський кавалер, із перев’язаною пораненою рукою, на чудовому рудому коні вів свою школу під сепаратистським «українським прапором».

Відтоді полковник Омелянович-Павленко почав брати участь у роботі гуртка «Українська хата», увійшов до складу «Української військової ради» міста. Утім, довго виконувати нові обов’язки не довелося: 20 червня 1917-го його призначили на фронт — командиром гвардії Гренадерського полку. За якийсь час опинився в Катеринославі, де став начальником військової залоги міста.

Наприкінці 1917 року полковник Омелянович-Павленко був призначений на посаду військового представника Центральної Ради при штабі Одеської військової округи. Згодом став членом комісії з демобілізації на Румунському фронті російської армії. На початку 1918-го в місті виникла загрозлива ситуація з боку червоної гвардії та пробільшовицьких військових частин. 11 січня відбулася нарада старших офіцерів округу, на якій ні комісар Центральної Ради Омелянович-Павленко, ні командувач округу генерал Єлчанінов не взяли на себе відповідальності щодо ухвалення остаточного рішення для боротьби з більшовицькими силами, що посприяло перемозі останніх у повстанні.

Кілька днів полковникові довелося переховуватися в різних місцях Одеси. Зрештою, вдалося переправитися через Дністер у бік Акермана, а далі дістатися до Кишинева та Ясс.

15 червня 1918-го гетьман Скоропадський присвоїв Омеляновичу-Павленку звання генерал-хорунжого й призначив на посаду начальника 11-ї пішої дивізії в Полтаву. Коли наприкінці року вибухнуло антигетьманське повстання, не бажаючи брати участі в протистоянні між гетьманом і Директорією УНР, він виїхав до ЗУНР і 10 грудня очолив Галицьку армію.

На початку червня 1919-го генерал повернувся в розпорядження штабу Дієвої армії УНР. У липні об’єднані Галицька армія і Дієва армія УНР розпочали спільний переможний похід на Київ. Зламавши спротив більшовицьких формувань, українське військо швидко досягло столиці, де зустрілося з білогвардійцями генерала Денікіна, які, однак, не наважилися вступити з ним у відкритий конфлікт. Постало питання про переговори, й Омелянович-Павленко очолив українську військову делегацію. Але домовитися з білогвардійцями не вдалося — ті були вкрай вороже налаштовані до офіцерів-«самостійників».

8 вересня 1919 року генерал став командувачем Запорізької групи — одного з найкращих з’єднань Дієвої армії УНР, на чолі якого вже невдовзі розпочав боротьбу з біло-гвардійцями. Восени внаслідок політичних та військових помилок керівництва УГА та Дієва армія УНР були змушені вступити у війну на кілька фронтів: проти червоних, білогвардійців та поляків. На додачу до всього спалахнула епідемія тифу, а уряди Антанти відмовилися пропускати в УНР закуплені за кордоном медикаменти. Українські війська швидко танули. За таких умов Галицька армія пішла на угоду з білогвардійцями, а Дієва армія УНР опинилася у так званому «трикутнику смерті». Головний отаман Симон Петлюра і більшість політичного проводу виїхали до Польщі. Дехто пішов на співпрацю з більшовиками та білими. І лише Василь Тютюнник, тоді — командувач Дієвої армії УНР, уже тяжко хворий на тиф, запропонував переформувати армію у партизанські з’єднання й пройти рейдом українською територією, зайнятою білими та червоними військами, а навесні підняти повстання. У цьому його активно підтримав М. Омелянович-Павленко, котрий, зважаючи на хворобу В. Тютюнника, як старший за званням перебрав посаду командарма Армії УНР.

Зимовий похід розпочався 6 грудня 1919 року. Близько 5 тисяч бійців Армії УНР прорвали фронт і вирушили на Київ. Білогвардійці, які теж потерпали від тифу й виснажилися у боях із червоними, не чинили спротиву. Діставшись до Київщини, Армія УНР змогла відпочити, одягнутися і позбутися наслідків епідемії — вояки були готові до подальшої боротьби. Із лютого 1920-го розпочалися бої з червоними, які на той час уже витіснили білогвардійців.

Армія УНР, яка на чолі з Омеляновичем-Павленком за шість місяців походу здолала 2500 кілометрів, 6 травня 1920-го перетнула лінію фронту і з’єдналася з польсько-українськими частинами. Зважаючи на велику популярність генерала, Симон Петлюра залишив його на посаді командувача Армії УНР, до складу якої увійшли й новостворені українські підрозділи. 31 травня Михайло Володимирович був підвищений у званні до генерал-поручника. Деякий час боротьба з більшовиками йшла успішно: союзники навіть відбили Київ і пройти урочистим парадом Хрещатиком. Але утримати перемогу не вдалося, під натиском кінної армії Будьонного союзники вимушені були відступити майже до Варшави і Замостя.

У жовтні Польща уклала з Росією перемир’я. До 11 листопада українське військо вело запеклу боротьбу з червоними, після чого було змушене перейти через Збруч і припинити боротьбу. Після поразки М. Омелянович-Павленко, як і більшість його побратимів по зброї, назавжди покинув Батьківщину. Спочатку опиняється в Польщі, й у травні 1921-го подає у відставку. Симон Петлюра приймає її, а згодом спроваджує його до Чехословаччини «для вивчення військової літератури».

Офіційно оформлений помічником бібліотекаря в Українській господарській академії у Подєбрадах, він написав кілька книжок спогадів і військово-теоретичних посібників. Мав добрі стосунки з усіма українськими емі-грантськими військово-політичними організаціями, але найтісніше спілкувався з військовою еміграцією УНР та керівниками УВО — ОУН.

З початком Другої світової війни чимало українців покладали сподівання на реалізацію українського державного проєкту за підтримки Німеччини. Тоді вони ще не уявляли, що несе світові нацистська Німеччина, а тому розраховували на її допомогу в боротьбі з більшовизмом. 29 червня 1941 року М. Омелянович-Павленко взяв участь у з’їзді комбатантських організацій, скликаному в Кракові силами ОУН. Було створено Воєнно-історичну раду, а також Генеральну раду комбатантів, яку генерал й очолив. Ця рада вступила у контакт з керівництвом Німеччини з пропозицією створити українські збройні сили. Утім, українські емігранти досить швидко розібралися, з ким мають справу, та й самі німці відмовилися від «українського проєкту». Згодом, коли почали формувати 14-у дивізію військ СС «Галичина», Омелянович-Павленко, хоч і підтримував тісні стосунки з її добровольцями, участі в комплектуванні не брав, твердо вирішивши стояти осторонь від співробітництва з нацистами.

У 1945-у, коли Червона армія увійшла на землі Східної Європи, Михайло Володимирович із дружиною виїхав з Праги до Берліна, посів пост міністра військових справ Уряду УНР в екзилі. Згодом перебрався до Західної Німеччини. У 1947-у був підвищений у званні до генерал-полковника. 16 листопада 1945-го стараннями Омеляновича-Павленка та його побратимів створено Спілку українських вояків — організацію, яка мала об’єднати українських ветеранів на територіях поза радянською окупацією. У 1948-у очолив американську розвідувальну школу в Мюнхені.

У 1950 році Михайло Володимирович разом з дружиною переїхали до Франції. Жили, по суті, у злиднях.

«Мешкав у комірці, яку можна було назвати хлівом, що протікала, була сира й холодна, — писав підполковник армії УНР, історик і публіцист Антін Кущинський. — Крім загального захворювання організму, генерал занедужав на очі, а те ще збільшило його душевні муки — людини, звиклої до постійної невтомної праці. Добрі друзі з-за океану час від часу посилали Командарму фінансову допомогу. Але генерал, коли накинуться йому якісь колишні вояки, то ділився з ними до останнього цента тими допомогами». Помер 29 травня 1952-го в Парижі, похований на кладовищі Пер-Лашез.

Сьогодні ім’ям командарма Армії УНР названі вулиці у Києві, Вінниці, Дніпрі, Миколаєві, Первомайську та Вознесенську. У селищі Чорноморське Одеського району дислокується 28-а окрема механізована бригада імені Лицарів Зимового походу, в якій шанують пам’ять про командувача героїчною операцією українського війська. Топонімічна комісія Одеської міської ради ще у вересні запропонувала перейменувати вулицю Маріїнську, що поруч зі штабом колишнього Одеського військового округу, на честь генерала Омеляновича-Павленка, але, на жаль, депутати затягують з розглядом цього питання. Сподіваємося, що здоровий глузд переможе й ім’я легендарного українського військовика назавжди пропишеться в топоніміці нашого міста.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України.

Джерело: https://cossackland.org.ua.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net