№ 50 (22475) четвер 7 грудня 2023 року

30 листопада у віці ста років помер Генрі Кісінджер, американський дипломат, який вплинув на хід історії кінця ХХ — початку ХХІ століть. Після його смерті у світовій пресі опубліковано багато статей із широким спектром оцінок діяльності цієї людини. Його називають то генієм переговорів, то одним із військових злочинців. Повторювати оцінки фахівців, перераховувати перемоги та поразки Кісінджера у невеликому огляді нема сенсу. Але є обставина, яку ігнорують регулярно.

Мораль і «національні інтереси»

Можна заперечити: політика, тим більше дипломатія, до моралі жодного стосунку не мають. Це напівправда. Якщо половину провини за військові злочини покладати на тих, хто війну розв’язав, а іншу половину — на тих, хто чинить опір нападу, для моралі справді місця нема. Є місце для підрахунку загиблих, зниклих безвісти, біженців та полонених. А також — для загальної суми злочинів. У рамках захисту безпеки та «національних інтересів». Такий «захист» сам собою провокує майбутні війни. І дає роботу дипломатам. Геніям аморальних провокацій. Таким, як Генрі Кісінджер.

Звернення Президента України Володимира Зеленського до дня Збройних сил

6 грудня. Сьома ранку. День Збройних сил України. День сильних. День сміливих. День незламних. Чоловіків і жінок. Воїнів. Героїв.

Усіх, хто продовжує боронити державу. І всіх, хто віддав своє життя, аби не віддати України. І саме зараз я йду до Стіни їхньої пам’яті. Багато хто знає, де це, багато хто був там. Ну а тим, хто поки ще не був, варто сходити. Побачити обличчя наших героїв. Зазирнути їм в очі. І просто помовчати. Та в цій тиші подумати. Пригадати. Усвідомити. Порівняти цей ранок і ранок 651 день тому. Як було гучно. І чимало кому було страшно. Але страх програв. І тепер про нас почули всі. Як було важко тоді і як не соромно тепер.

У балтянки Віри Буяновської — своя формула щастя. Міська жителька, яка була далека від сільського господарства, переїхала в село Гольму до коханого. А коли він пішов захищати країну, замінила його — зайнялася фермерством, не покидаючи свого основного заняття — викладання в Балтському педагогічному коледжі. Її життєва історія переплетена війною. Про щоденні труднощі, сміливі рішення та очікування на щасливе повернення чоловіка і піде мова нижче.

«Стовідсотково — з дитинства»

Віра виросла в сім’ї медиків. Батько був військовим лікарем, тому доля одного разу завела їх у Балту. Обоє — Віктор Олексійович і Тетяна Антонівна — з Луганщини, але невеличке місто на півночі Одещини стало для них рідним. За словами Віри, в сім’ї завжди панувала атмосфера любові та демо-кратії: батьки давали право вибору, не нав’язуючи своїх думок. Це стосувалось й обрання професії.

— Я розумію, що діти зазвичай продовжують справу своїх батьків. Нас у батьків троє дівчат, але жодна не стала медиком, не пішла в медицину. Хоча з мене вийшла б хороша лікарка, це я точно знаю. Просто ніхто навіть не натякнув на це. Моя старша сестра Катя, якось повернувшись додому з Києва, із захопленням розповіла мені про своїх знайомих, які навчалися на архітектурному факультеті. Запевнила, що мені як творчій людині це буде дуже цікаво. І я вирішила спробувати. Для мене було принциповим державне навчання, а не за контрактом. Тому обрала художньо-графічний факультет Одеського педагогічного університету. Мені там дуже сподобалося. А про те, що стану педагогом, і не думала. Для мене головною була художня освіта.

Гурт Kozak System ще із 2014 року допомагає Збройним силам України — і виступами, і зборами.

Після повномасштабного вторгнення лідер гурту Іван Леньо приєднався до підрозділу Патрульної поліції у Києві і продовжує служити досі. Водночас, за ці уже більш як півтора року «козаки» грали кожні три дні по концерту: у шпиталях, у бомбосховищах, на прифронтових територіях, за кордоном. До речі, цієї неділі, 10 грудня, гурт запрошує на приголомшливий за енергетикою концерт в Одеській філармонії.

Наближаються Різдво Христове і Новий рік. А що за свята без подарунків?!

Маємо гарну пропозицію: зробіть подарунок і собі, і нам — передплатіть «Чорноморські новини» на 2024 рік.

Про своєрідний кодекс мовної поведінки, який мав би полегшити процес відродження української мови, писав ще чверть століття тому уродженець Одеси Володимир Вітковський. Ставши на початку 1990-х львів’янином, він свою ідею пропагував досить послідовно. Але українці, які об’єднуються радше навколо яскравих особистостей, а не складних для розуміння ідей, не підтримали рух у підказаному напрямку. Шкода, що не знайду публікацій Володимира, але суть написаного пам’ятаю.

Після останнього спалаху всеукраїнської мовної колотнечі, використаної фсб, я чомусь знову пригадав ідею Вітковського. А поштовхом для роздумів стала одна прикарпатська подія.

З  історії  формування  ЗСУ в  Одеському  регіоні

(Закінчення. Початок у номері за 30 листопада)

14 жовтня 1991 року

Вчора взяв участь у зустрічі в Одеському будинку офіцерів із полковником Віленом Мартиросяном, народним депутатом СРСР від Рівненської області у 1989—1991 рр., заступником голови Руху, першим головою «Союзу офіцерів України» (СОУ). Зустріч тривала 4 години. Мартиросян дуже емоційно розповідав про себе, про свою діяльність і закликав офіцерів вступати до СОУ: «Ми маємо знати — хто є хто, Батьківщина має знати своїх героїв».

Катерина Анатоліївні Діордійчук із тих небагатьох, хто працював у нашій редакції ще на Пушкінській.

 А це означає, що в «Чорноморці» вона вже більше півсотні років. Як приїхала дівчиськом з Обжилового до Одеси, так і прикипіла до газети на все життя, ставши її своєрідною візиткою, бо ж завжди — чи у відділі листів, чи на посаді секретаря, чи відповідаючи за комерційно-рекламну діяльність — стояла, так би мовити, на передній лінії взаємовідносин редакції з читачами, дописувачами, відвідувачами, партнерами, а в чомусь навіть берегинею — охоронницею і передавачкою кращих традицій попередників новим поколінням «чорноморців».