Козак-бандурист Дмитро Стопкевич
Продовжуємо розповіді про учасників боротьби за незалежність України в 1917 — 1921 роках. Цього разу мова про Дмитра Стопкевича, молодого офіцера, прапорщика царської армії, котрий 20-літнім зробив свій вибір на користь держави, за яку кілька століть боролися козаки. Вся його подальша біографія тісно пов’язана з долею України.
Народився Дмитро 21 жовтня 1897 року в селі Великий Бобрик Балтського повіту Подільської губернії (тепер — с. Бобрик Перший Любашівської громади Подільського району на Одещині) в родині священника Келестина Стопкевича і Марії (в дівоцтві — Васьковська).
Через деякий час батько як священнослужитель переїхав з родиною в село Севастянівка Гайсинського повіту (тепер — с. Велика Севастянівка Уманського району Черкаської області). Початкову освіту хлопець здобув у Тульчинському духовному училищі, яке закінчив у 1913-у. У цей час там же, у Тульчині, в жіночому єпархіальному училищі, в якому викладав видатний композитор Микола Леонтович, навчалася двоюрідна сестра Дмитра Клавдія. Хор цього училища кілька разів на рік давав концерти, про які згадував професор Одеської консерваторії, головний диригент і художній керівник Одеського театру опери та балету Микола Покровський. Можливо, саме ці концерти зародили в серці юного семінариста любов до народної музики.
Після закінчення училища Дмитро продовжив навчання в Подільській духовній семінарії, яка тоді була важливим освітнім центром для православної молоді Поділля у поширенні й поглибленні української національної свідомості — як за своїм духом, так і за складом учнів, які на 99 відсотків походили з українських сіл і були тісно пов’язані з народними масами. Але розпочалася Перша світова війна, і після другого курсу юнак з власного бажання покинув семінарію та вступив до Одеського військового училища. Навчання там проходило за скороченою програмою (бо ж війна), і 1 січня 1916-го 19-літній Стопкевич був випущений у званні прапорщика, а 20 червня того ж року потрапив на фронт.
У грудні 1917-го, дізнавшись про проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки, Дмитро залишив свій полк і приїхав до столиці, де вступив до українського війська. Невдовзі потрапив до Одеси, де 15 — 16 січня 1918-го у складі українських військових частин брав участь у вуличних боях проти більшовиків та червоногвардійців. Після перемоги більшовиків деякий час переховувався. Коли ж 13 березня Одесу звільнили, влаштувався на службу в кредитну спілку «Союзкредит». Паралельно при 5-й Одеській чоловічій гімназії склав екстерном іспити на атестат зрілості.
Згодом був зарахований до 1-ї охоронної сотні при Одеській комендатурі. 18 грудня 1918 року, вже як командир сотні, взяв участь у боях проти загонів збройних сил Півдня Росії та їх союзників з Антанти, які, побиті, змушені були тікати в порт, щоб евакуюватися до Криму. Та несподівано їм надійшла допомога: з кораблів Антанти, що стояли на рейді Одеси, висадився десант (польський легіон із 3000 жовнірів і французькі частини). Окупанти швидко захопили центр міста та прилеглі райони. Але українці під проводом полковника Кобелька рішуче перейшли у контрнаступ. Особливо тяжкий бій був за залізничний вокзал. Полковник Кобелько одним з перших увірвався в приміщення вокзалу. В руках він тримав ручний кулемет. У цей час йому під ноги ворог кинув гранату... Смерть командира не зупинила українські частини. Поляки з французами ганебно втекли в порт. Тільки ніч вгамувала переслідувачів.
«Всі були щасливі перемогою і радісно згадували минулий бій, — писав Дмитро Стопкевич у своїх спогадах «Бій в Одесі 18 грудня 1918 р.». — Чекали світу, щоб доконати ворога. Але раптом все перемішалось і замість конечної перемоги ми мусили залишити місто. А справа стояла так: коли було виявлене повне розбиття ворога, команда Херсонського коша Республіканського війська послала старшину до французького командування з... бажанням порозумітись. У відповідь французьке командування наказало, щоби Республіканські війська звільнили Одесу, і лише по звільненню міста вони вестимуть переговори. Команда Херсонського коша, полковник Філатів і полковник Змієнко вірили в можливість порозуміння з французами, а тому дали наказ про відступ. Тяжко уявити собі, що сталося з вояцтвом при звістці про відступ. Вояки, які з усмішкою йшли до бою, бо були повні віри в свою перемогу, якось змінились. Не стало запалу, зникла віра в перемогу, з’явилась нехіть. Наказом про відступ III-й Херсонський кіш було розбито — і не силою ворога... а наказом своєї команди, що покладала більш на чужу поміч надії, ніж мала віри в свої сили».
З військом УНР Дмитро Стопкевич відійшов з Одеси. Відтоді ще два роки мужньо бився проти ворогів України. Воював у складі Запорозької дивізії, був сотником 2-го Запорозького полку, пізніше — підполковником. 21 листопада 1920 року 1-а Запорозька бригада, в якій він служив, перейшла польський кордон і була інтернована. У таборах пробув до 24 червня 1922-го, поки йому не вдалося потрапити до Чехословаччини. Там колишній вояк вступив на підготовчі курси при Українській господарській академії в Подєбрадах і 21 вересня того ж року був зарахований до академії. Брав активну участь у роботі Союзу українських хліборобів при академії, був референтом голови Академічної громади з господарських питань. 26 травня 1928-го з «успіхом дуже добрим» закінчив гідротехнічне відділення інженерного факультету академії, отримавши диплом інженера-гідротехніка.
Навчаючись в академії, Дмитро Стопкевич став учасником Другої капели бандуристів, якою керував Василь Ємець. Після захисту диплома не полишив бандуру і разом з капелою активно долучився до культурно-мистецького життя української еміграції. Обіймав відповідальні посади на будівельних підприємствах Праги. Перед наступом Червоної армії виїхав з родиною за межі Чехо-словаччини, а вже після закінчення війни перебрався до США, де працював в інженерних установах міст Омахи, Небраски, у Чикаго. Був членом Американського товариства цивільних інженерів та Товариства цивільних інженерів штату Небраска. Жертвував кошти на українську справу. Був одружений з Марією Нікодим, у них народився син Василь. До 1986 року мешкав в Оттаві, подальша доля невідома.
Уперше про долю козака-бандуриста розповів українцям видатний дослідник Визвольних змагань, президент історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль у своїй книжці «Багряні жнива української революції». Прикро, що й через півтора десятиліття від тієї публікації ні в Бобрику Першому на Одещині, ні у Великій Севастянівці на Уманщині, ні у Тульчині на Вінничині нема жодної пам’ятної згадки про активного учасника Української революції 1917 — 1921-го років, підполковника Армії УНР Дмитра Стопкевича.
Звісно, що сьогодні, коли триває кривава війна з росі-йськими окупантами, постають нові герої, але, вшановуючи нинішніх, ми мусимо повертати з небуття й імена тих вояків, які боролися за рідну землю сто чи й більше років тому.
Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України.

Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206