Переглядів: 254

Ірма ВІТОВСЬКА: Мова — це наш кордон

«Це для України остання війна. Ми переможемо», — впевнена Ірма Вітовська, українська акторка, волонтерка, громадянська діячка. Вона зізнається: не очікувала, що комедія на двох акторів «Як виростити чоловіка в домашніх умовах» матиме такий шалений успіх у глядачів.

Саме про те, чому, як з’ясувалося, і в час війни українці потребують театру і кіно? Що саме має запит і чому? А ще — про культуру у час війни загалом, про українську мову і небажання деяких російськомовних українців розмовляти українською, про те, як вона відчуває свого глядача — у розмові з Ірмою Вітовською для «Радіо Свобода» (https://www.radiosvoboda.org).

— Ви недавно вкотре побували у різних містах з виставою «Як виростити чоловіка в домашніх умовах». Комедія. Багато емоцій у залі й численні позитивні відгуки. Яку історію пропонуєте глядачам у час війни з театральної сцени: веселу чи сумну?

— Не можу сказати, що це вистава, в тому плані як вимагає перформативне мистецтво. Це, швидше, інтерактивне стендап-шоу. Чому взяли цю тему «він-вона»? Тому що зараз «він» — вже багато часу «на нулі», «він» — той, хто вже лежить. А «вона» — ще багато хто не в Україні... Розірвані родини, і мені здалося, що сьогодні якраз це й було нашою історією — просміяти «чоловік-жінка».

Це популярна тема — «він-вона». Пам’ятаю ще «Лесю і Рому», коли ми це робили у серіалі.

Ця вистава в рамках фонду, який створив Олексій Гнатковський.

У мене ніколи не було досвіду працювати у стендап-шоу, де 80% — це, практично, імпровізація. Інтерактив кожен раз підкидає глядач. Ми захотіли розповісти у фіналі, ким є сьогодні «він» і «вона» одне для одного, як важливо бути разом. Адже до війни, згідно зі статистикою, кожна третя пара не проживала разом навіть три роки. Ми, власне, відштовхнулися від тієї статистики розлучень, яка катастрофічна для країни з традиційними нібито цінностями.

В Україні був великий показник розлучень. Тому й вирішили, що варто проговорити про цю проблему через гумор. Це ще й свого роду соціальне опитування, бо люди нам розповідають про свої уподобання, полі-тиків, про керманичів міста.

До того ж цей проєкт скерований для допомоги армії. Передусім. Ми купуємо дуже багато різних потрібних речей для військових на їхні запити. Це була мотивація зайти у цей проєкт, погодитися на участь у стендап-шоу, допомогти фонду і, водночас, самій вивчити цей формат.

— З вашого досвіду, яке кіно, театр потрібні нині українцям?

— Театр має бути різний, аби був чесний. Якщо це складний зміст, то він має бути чесний і талановитий. Якщо це розважальний, для дозвілля контент, — теж має бути чесний.

Я зрозуміла, що у час вторгнення є три важливі напрямки у кіно і театрі. Це — терапія, і не треба боятися розважального контенту, щоб люди зняли стрес. Другий — освіта. Передусім для людей, які жили у дефіциті українського контенту, які не мали можливості відвідувати кінотеатри і дивитися українські картини або ж просто жили в паралельному світі. Третій напрямок — внутрішня мобілізація, стимул до боротьби, об’єднання спільним, не боюсь цього слова «контрпропаганда».

Зараз театр починає звертатися до пошуку. Зупинити його неможливо, це еволюційний розвиток. Ми не можемо зупинити пошук нових форм, бо випадемо зі світового культурного руху.

— Ви назвали напрямки, чому культура важлива, яке вона дає підґрунтя на майбутнє. Тобто відповіли тим людям, від яких можна почути, що зараз війна і потрібна зброя, а не видатки на культуру, що, мовляв, культура не на часі. Якою є ситуація з бюджетом на українське кіно?

— З кіно складно. У час повномасштабного вторгнення закінчуються ті роботи, підготовка фільмів, які знімали до цієї війни. Минулої осені ми закінчили виробництво стрічки «Казимир Малевич» (режисер Дар’я Онищенко. — Ред.) І це важливо — повертати свої постаті.

У мене була робота з польським режисером Лукашем Карвовським у фільмі «Дві сестри». Це тема про сьогоднішній час, історія родини. Цей фільм відібраний на фестиваль «Талліннські ночі», категорія А.

Зараз у прокат виходять усі стрічки, які були реалізовані до 24 лютого 2022-го, екранізовані у 2020 — 2021 роках. Я кажу про свої картини. Зокрема, вийшли «Королі репу» (екранізовані — у 2020-у). У березні 2024 року вийде ще одна картина, яка знімалася у Львові у 2021-у. Тобто ще на наступний рік, можливо, і на 2025-й маємо що показати українцям у прокаті.

— А далі прірва?

— Так. Буде дуже дефіцитно. Ми поринемо в часи стагнації кінематографу, коли мали 20 років паузи: із 1990-х і, практично, до Євромайдану.

А в 2020 році у прокаті ми не могли поділити сітку! Виходили чотири картини за місяць! Ми зробили колосальний ривок за ці вісім років щодо українського кіна. Привезли сім нагород! І це країна, яка мала кіно в стагнаційному періоді. «Венеціанського лева» у 2019-у привіз Валентин Васянович. «Кришталевого глобуса» — Антоніо Лукіч. У нас всюди були відзнаки чи й головні призи.

Про нас пишуть й українське кіно почали відрізняти. Це на рівні дива! Це якась українська властивість швидко вчитися і вміти себе відбудовувати й відтворювати, коли здається, що голову не піднімемо.

Взагалі дивно, що від падіння Батурина (Батуринська трагедія 2 листопада 1708 року. — Ред.) за стільки століть руйнації України українці збереглися як нація. Це Боже диво!

Сьогодні це для України остання війна. Я вірю, що ми переможемо, бо не може бути інакше. Час справедливої відповіді монстрові визначений. Питання лише, скількох ще забере українців. А культура — це те, що має сьогодні говорити: виходу нема — або жити, або не жити нам.

— Для вас бути українською акторкою і носієм справжньої любові до України, до української мови — це нероздільні поняття?

— Я до мови прийшла пізніше, ніж до України. Мій шлях починався від любові до історії. Я захоплювалась історією ще з радянських часів. Це була Європа, Середньовіччя. Я дуже любила античність, історію монарших дворів. Потім мене перекотило на Україну, Гетьманщину, Велике Литовське князівство, яке було невідоме в радянській школі, і я почала цікавитися, де пропало стількох років. Почала недовіряти цій радянській системі. Так складалося, що мені траплялися люди, які давали читати «Самвидав», і я так рухалася. Через пошук минулого я прийшла до сприйняття того, що мова має значення.

— Повномасштабна війна дала розуміння багатьом українцям, особливо тим, які були під російською окупацією, яке значення має мова, що мова — це маркер їхнього українського громадянства. Але, водночас, залишається велика кількість російськомовного населення в Україні. Чому такий важкий процес мовної інтеграції?

— Є проблеми, і це питання інтеграції в мову. Розумію, що багато військових спілкуються російською...

— Цим, до слова, спекулюють ті, хто виправдовує свою російськомовність…

— І цим спекулюють. Я спокі-йно на це дивлюсь. Але кожен із воїнів скаже, що свою дитину він спрямовувати в україномовний простір.

У нього зараз нема часу на мову, але не треба цим прикриватися. Ніхто не каже, що це має бути насильно. Але має бути свідоме ставлення, робота над собою, тому що це теж перемога і це перемога відрізати собі будь-які російські пуповини.

Мова — це теж війна, тих, які не воюють на фронті. Як на мене, це питання звички так спілкуватися. Звісно, що ці люди за українську мову, але є звичка, яка долається. Я людина, яка до 23 років говорила російською. Це має бути свідомий вибір, абсолютне завантаження в мову. Варто дати собі півтора року ізоляції від російської мови з дітьми, друзями, скрізь. Робіть парі, донатьте, пробуйте!

Мене мовне питання дуже непокоїть. Особливо болить, що діти і молодь далі тягнуться до російської. Проблема тягнеться далі, бо ж чітко сказано, що росія закінчується там, де закінчується їхня мова.

Відповідно, кордони України мають бути промарковані нашою мовою. Закликаю людей подумати про це, це дуже важливо. Мова — як герб, гімн — маркер заборони, кордон.

— У різних країнах світу проживають українські біженці, чимало з яких розмовляють росі-йською, і їх іноземці сприймають як росіян…

— І це страшенно дезорієнтує. Мовне питання — це те, над чим працює за кордоном російська пропаганда, що, мовляв, це одне ціле — росіяни й українці, якщо говорять однією мовою. І так легше виправдати наративи про те, що від українців уже втомилися, що давайте припиняти війну й допомогу.

Кожен громадянин України у мовному питанні є державником: він або підставляє країну, або ж стоїть у її обороні. Для мене це серйозні речі, мене засмучує повільний шлях переходу українців на українську мову.

Звісно, є багато свідомих українців, які обирають українську, і цей відсоток зріс. Серед них — багато переселенців, які пройшли найстрашніші речі, пережили російську окупацію. Ці люди вмотивовані переходити. Вони токсично сприймають все російське. А от хто, хто не потрапив у такі страшні жорна, вони чомусь розслабилися. На початках був цей вогонь, але куди він подівся? Не мають права ці люди принизити пам’ять про стількох загиблих українців.

У Києві на початку війни було більше чути української. Мабуть, коли почали повертатися кияни, то й привезли російську назад. Приїхали такими, якими виїхали 24 лютого. Мені хочеться їм сказати: я рада, що ви зберегли себе і дітей, але ви зараз привозите нам те, що ми подолали. Переходьте на українську мову!

— За історіями наших співвітчизників, які вражають своєю людяністю, гідністю, жертовністю, їдуть творчі люди навіть із Заходу. Пишуться сценарії. Тут, в Україні, черпають творчі ідеї. А для українців — це війна, в якій щодня гинуть воїни, цивільні, проливається кров, страждання, сльози, розлучені родини, зламані життя. Між щирою і чесною, талановитою, майстерною розмовою про цей біль і нещирістю та безталанням — дуже тонке лезо. Чи не видається вам, що темою війни нині спекулюють, зокрема й заради творення власного імені?

— Хайп.

— Хайп на війні. Боїтесь пафосу і штучності на темі війни?

— Хайп на війні буде. Ми побачимо багато гидких, поганих творчих робіт, багато кон’юнктурщини. Вона була з 2014 року, коли знімали не тому, що не могли не сказати, а тому що під це дадуть гроші і це треба зняти.

Між «треба» і «не можу не сказати» є дуже велика дистанція.

Всі найкращі фільми, які розповідають про війну, мали довший час дослідження, й автор, у цьому випадку — режисер, скаже тоді, коли не зможе не сказати.

Художнє кіно — це все одно реставрація. Ми все одно програємо ті речі, які хтось колись прожив. Ми даємо цьому художній зміст, але ми не є свідками, прямими носіями. Є багато історій, які надаються говорити про війну. Можна знімати про звитягу, про переселенку, яка починає все з нуля, про волонтерів, шпиталі, але теми геноцидальні — Ізюм, Буча, Маріуполь — і для художнього кіно мають мати свою відстань, час рефлексій.

Сьогодні король — документальне кіно. У час війни — це король майданчика. Це фіксація. Це авторський погляд, але тут не можна поставити акторів.

Сьогодні художнє кіно — це червоні знаки, стоп на все, що стосується геноциду. Уявіть, що на вулиці знімається фільм про Голокост, а на сусідній вулиці — євреї ідуть у газові камери. Це ж цинізм вищої проби.

А потім є ризик: а якщо кіно буде погане? Грати з росіянами на полі з їхнім «свідєтєлєм» — погана історія. Грати крапленими картами — погана історія. Слава Богу, росіяни зі своїм фільмом провалилися у прокаті. Господь їм не дає. У них кожне кіно — агітка.

А де гарантія, що у нас не знімуть погане кіно, тому що буде на кон’юнктурі, тому що треба, а не від себе? А ще злочин у тому, що це постановочні кадри людей, які лежать зі зв’язаними руками, відтворюватимуться світлини, документальні кадри, і воно так заведе, що росіяни обов’язково скористаються і гратимуть на цьому: де правда, а де кіно? І західний глядач сам уже буде дезорієнтований.

— Чи прізвище людини, яка посяде посаду міністра культури, змінить ситуацію у цій установі?

— Вірю, що все може змінити людина. Звичайно, сама нічого не змінить. Вірю, що людину, яку ми хочемо бачити, матиме змогу прийти з командою. Команда мусить бути.

— Які перші два-три кроки мала б зробити команда?

— Давайте спершу сядемо і поговоримо. Є певні активні, класні люди, які готові об’єднатися навколо такої команди. Тому ми очікуємо. Це складний шлях.

Це ж буде боляче і щодо корупції: культура не менший чинник, де сидить корупція.

— Як цей час великої війни росії проти України змінив вас?

— Я чекала на свій день народження 30 грудня. І жартувала чорним гумором: якщо йому (путіну. — Прим. «ЧН») вдасться, то я можу закінчити своє перебування на цій території. Бо я точно у списках. Там були списки, і мені говорили про 37 тисяч. Але там мільйони були по Україні. Нічого не настало, бо він справді вірив, що більшість українців легко переадаптується.

8 лютого я пішла на курси, як діяти жінкам у місті у воєнний час. 23 лютого чекала вже його промови день радянської армії. Нічого не сталося.

А потім наступила ніч. Ми мали три рішення, так, як мене навчили, але я не могла вибрати: чи вже виїжджати з Києва, чи залишатися і чи виїжджати в останню чергу. У мені боролася мама і лідерка думок. Їхати як Ірма Вітовська не хотіла. А як мама 12-річного Ореста — переживала.

Ми жили просто в паркінгу, бо ж наша квартира — на висоті, відкритий простір і поруч стратегічний об’єкт, у який «прилетіло». Спали в машині. Паркінг не був пристосований. Під Києвом у нас — недобудований будинок, але завдяки згаданим курсам я знала, що їхати туди не можна. І добре, що не поїхали, бо мене тут з вами уже не було б.

Коли ми зрозуміли, що у нас нема виходу і мама у мені перемогла, ми відвезли дитину в Івано-Франківськ. У цей час мені подзвонила знайома і попросила зайнятися евакуацією людей у Львові, що я й робила. Потім повернулася у Франківськ, щоб бути із сином. Чоловік одразу повернувся в Київ.

І в цей момент мені подзвонили з Італії, щоб я приїхала на прем’єру. Яке кіно?!

Ми в 2020 році знімали «Коза Ностра». Я думала, що вже не асоціюю себе з акторкою, бо війна, бо бачила важкі речі. Але почали писати різні люди і просили мене поїхати, щоб, скориставшись нагодою, розповісти в Італії про те, що діється нашій країні. Я поставила умову: дати мені час на презентації говорити саме про Україну. Мені віддали 70% ефіру. Фільм відійшов на другий план. Це була пресконференція і 70% моєї розмови стосувалося України. Тоді я зрозуміла, що таке інформаційний фронт.

Із сином ми повернулися в Україну. Хоча нас просили залишитися, принаймні залишити сина. Це був березень. Усе було страшно.

Така моя історія з війною…

Думаю, що війна у нас надовго і що навіть коли виб’ємо їх, у росії залишаться реваншистські ідеї. Війна не буде такою активною, як зараз, але вона буде на всіх фронтах. Ми із цивільних маємо стати військовими.

Галина ТЕРЕЩУК.

(«Copyright © 2021 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода»).

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net