Українець зоряного ходу

Треба сподіватися, що його журналістська спадщина, як і систематичні газетярські публікації сотень письменників, буде комплексно вивчатися й аналізуватися соціологами, істориками, літературознавцями. Дати публікацій, їх тематичне спрямування в регіональних контекстах допоможуть аналітикам рельєфно відновлювати нашу історичну пам’ять. Пристрасну Кременеву публіцистику щедро друкували столичні журнали й альманахи «Вітчизна», «Київ», «Сучасність», «Кур’єр Кривбасу», «Дзвін», «Україна», «Музейний провулок». Широкого розголосу набули його есе 1980 — 90-х років «Козак Мамай у сузір’ї манкурта», «Таємниця саркофага», «Тризубом по двоголовому горобцю», «Планета під вербою», «Куди орел несе дельфіна». Переконаний, що публіцистика Кременя, одеситів Бориса Дерев’янка і Василя Барладяну, нарівні зі статтями і дослідженнями уродженця півдня Володимира Панченка, маєстатним десятитомником «Господні зерна» Григорія Гусейнова складають вартісну й доволі цілісну панораму розвитку і консолідації суспільних україноцентричних настроїв, духовних і культурних набутків Причорномор’я, яке шовіністичні сили безуспішно намагалися обернути у вигадану і чужорідну Новоросію.

Цілком природними для художньої вдачі поета є полемічність, зажуреність у вири і припливи суспільних настроїв і запитів. Тонкий і ерудований знавець української поезії ХХ століття Володимир Базилевський (укладач об’ємної антології «Стріла») вступне слово до тому віршів Кременя «Замурована музика» назвав «Мінерал поезії». Столичний гуру так писав у 2011 році в передмові до цієї збірки миколаївського побратима:

«Політична публіцистика високої проби — оголений нерв, який вібрує й корчиться під дією електрострумів існування. Хто без неї може обійтися, нехай обходиться. Я просто нагадую. Про право таланту, який уміє обертати її на поезію.

Кремінь уміє. Хоча він стовідсотковий лірик».

Бруно Шульц висловився ще більш лапідарно — «Поезія — це коротке замикання сенсу між словами».

Універсальна здатність поєднувати органні регістри у прозовому письмі й індивідуальний поетичний словник дана небагатьом. В новітній українській літературі ця плеяда починається від Сковороди і Шевченка, продовжена-розвинена Іваном Франком, Лесею Українкою, Євгеном Маланюком, Юрієм Липою. А з другої половини ХХ століття жанровою багатогранністю відзначаються наші сучасники Ліна Костенко і згаданий вище Базилевський, вже покійні Павличко, Драч і, будьмо об’є-ктивними, Борис Олійник.

Поетика Дмитра Кременя розвивалася за рахунок збагачення зображально-виражальних засобів. Кожен читач помітить багатий звукопис його рядків, строф і циклів творів. Найперше: озвученість, лункість, невтишність, коли громохкість, а коли — ледве чутність (до делікатного піанісимо), перенесеного на папір світу чи окремого стоп-кадру.

Таке аранжування, такі звукоряди з’являються чи не в кожному вірші (за винятком пари десятків мініатюр) за допомогою лексичного багатства мови: її синонімно-антонімних шерег іменників, золотих жил дієслів, прикметників, прислівників, займенників і навіть службових частин глосарію. Відкрийте навгад першу-ліпшу збірку Кременя і прочитайте підряд хоча б дюжину віршів, — вчується уривок з нескінченної симфонії світу Божого, побутування людини на цій грішній, не онімілій землі.

Після Розстріляного Відродження (у 1930-і) поетична практика зводилась до обмеженого строфічного інструментарію: чотири рядки з перехресним, парно-суміжним чи кільцевим (перший рядок з четвертим, другий — з третім) римуванням. Далі — конвеєром: через зоровий пробіл знову чотири рядки однакової довжини. Акуратні килимки строф, чи, як мовилося раніше, куплетів. Монотонність зорова і темпозвукова…

Кремінь не був першим, але чи не найпослідовнішим у несприйнятті чи саханні від такого «вишивання хрестиком». При потребі студентам-філологам можна ілюструвати терміни двотомної «Літературознавчої енциклопедії» Юрія Коваліва, особливо в царині поезії. Рекомендую однотомники «Вибрані твори» (Бібліотека Шевченківського комітету 2007 року видання), «Літопис» (2003), «Замурована музика» (2011). Збірки «Пектораль» (1999), «Елегія троянського вина» (2001), «Скрипка з того берега» (2016), «Полювання на дикого вепра» (2006). І ви переконаєтеся, що техніка віршування автора поєднується з імпровізаці-йністю, непередбачуваністю розвит-

ку образного ладу і строю. А отже, знайти у Кременя сюжетний, лінійно логічний приклад — ще той квіз. Так рухається при влучанні куля зі зміщеним центром ваги. Якщо порівняння вас напружує, то знайдемо немілітарне: зигзагоподібно рухається по нерівній поверхні ґрунту струмок води.

Справедливо нагадати і про новаторські мисленнєві вектори у спадщині шістдесятника Бориса Нечерди — найвиразніше втілені в «Останній книзі».

Натхненницями поета найчастіше були з кола муз. Евтерпа опікувала лірику, Ерaтo — любовні вірші. (В. Базилевський: «Інтимна лірика Кременя — з кращого надбаного у цьому жанрі…»). Однак найвідданішими були Кліо — богиня історії та Каліоппа — муза епічної поезії. В умовах брежнєвсько-андроповської цензури, ідеологічних приписів соцреалізму — що писати і про кого — Кремінь завиграшки переносився, переключався з московських (СРСР-івських) календ у цивілізаційну давнину грецької колонізації північного узбережжя Чорного моря (Понту Евксинського), розквіту Ольвії (неподалік теперішнього Миколаєва). Або в пору зародження християнства. Чи у сакральну минувшину козаччини. Така синхронізація відкривала у художньому просторі ніші для алегорій, метафоричного словопису. Серед своїх сучасників у палітрі інакомовлення, авторському вмінні перевтілюватися у реальних або міфічних персонажів Кремінь не має рівних.

Не виключаю, що певна закодованість, міфологічність віршів такого ґатунку ошелешує не тільки масового читача, але й фахово непідготовлених письменників разом з критиками. Кремінь спересердя в одному з віршів різко висловився щодо недоосвічених представників укрсучлітератури. Він, почесний професор двох гуманітарних вишів Миколаєва, втямлював студентів не поривати навчання пожиттєво — на творчості, духовних звершеннях усіх часів та епох.

Живучи у приморському місті, углибаючи у світоглядні, космогонічні осягнення українців, Дмитро Кремінь з допомогою літописних джерел, праць найпрозірливіших вітчизняних істориків — Юрія Липи, Михайла Грушевського — усвідомив невідворотність шляху предків до Чорного та Азовського морів. Зокрема, Грушевський твердив, що київській добі вітчизняної історії передувала чорноморсько-дунайська, «коли пульс культурної і соціальної еволюції наших племен бився не тільки на середнім Дніпрі, скільки на Чорноморськім побережжі, на долішнім Дністрі та Дунаї, на Керчинській протоці…».

Море грає, «реве та стогне» в писемних пам’ятках княжих часів, у козацькому епосі, думах і піснях. Родоначальником літературної мариністики став Тарас Шевченко. Далі розлогий її корпус створювали поети ХІХ—ХХ століть. Вагомий внесок у цю антологію зробили автори півдня України на часовому відтинку широкого порубіжжя ХХ — ХХІ століть. Серед них назову херсонця Миколу Братана, одеситів Віталія Березінського, Станіслава Стриженюка, киян Петра Осадчука і Дмитра Павличка. І гуцула-моремана Дмитра Кременя. Нині йде війна з росією за відновлення, законне повернення територій, топонімів у лоно держави, врешті — за зшиття цілісної поетичної карти ареалу.

Трудар-інтелектуал з нахилами непаркетного дипломата, людина честі, корпоративної гідності. За жодного з президентів не претендував (а гірше — не випрошував) відзнак, звань, орденів.

Заслужив, аби і йому адресували слова Івана Дзюби про «Божий дар тіневитривалості». Не проштовхувався на сонячний бік вулиць. Рвав серце за Україну, її культуру, мову, духовність. Жив на п’ятому поверсі «хрущовки».

У день 65-річчя друга я зателефонував йому. Почув спокійний голос: «Я під крапельницею в лікарні». Одразу завершую розмову побажанням одужання. Через кілька тижнів прочитав на шпальтах «Української літературної газети» добірку віршів «Сива райдуга». А серед віршів був оцей, скрижально-прощальний:

Вікно

Усе ще є — чертоги і палати,
Усе ще нам горіти і палати,
Допоки ми у пошуках меню —
У пошуках і світла, і вогню.
 
Волосожар. Небесна даль висока,
Де з неба сонце дивиться впівока
І плавиться розпечене шосе,
І ми одні за кавою-глясе.
 
Погляну в твої очі променисті,
Єдині у платановому місті,
Де ми з тобою вбереглись од зрад,
Де нам і місто наше, як Цар-Град.
 
І хай на троні то бариги й урки,
То патріоти, а вже краще б турки,
Аби вернулись зі своїх широт,
І став би одноруким наш народ.
 
Але й без них, османів, наші дні —
Як злодії при турках, у лайні.
Та віра є, що після цих забав
Прискаче нам на поміч Святослав…

Через рік, у травні 2019-го Дмитро Кремінь, повертаючись з лікарні, помер на сходах у своєму під’їзді. Поїхали утрьох: Юрій Работін, Володимир Кабаченко і я. Не повірите: з українським поетом прощався чи не весь Миколаїв. Майже три години проходили біля труни містяни, дорослі й школярі, студенти і люди у військових строях.

На прощання приїхав поет з Херсона, лауреат Шевченківської премії Анатолій Кичинський. Окремо стояли миколаївські письменники і художники. Жодного киянина-спілчанина не помітив, не знайшов серед скорботних.

Столице, хіба у тебе без ліку таких Поетів?

Спілко, запропонуй для заставок телемарафону новин рефренні рядки-засторогу ворогам авторства незабутнього колеги:

Українства зоряного ходу
Вам зламати просто не дано!

Анатолій ГЛУЩАК,
лауреат всеукраїнських і одеських муніципальних премій.