Синьо-жовтий стяг над Одесою

Третій тиждень української Незалежности… Все в Україні та в кожному куточку її — а що вже казати за Одесу! — нуртує, кипить пристрастями; нестримна радість перемішана з тривожними передбаченнями чогось неочікуваного, можливо, небезпечного для щойно посталої держави — цвинтаря розстріляних ілюзій, за словами поета-мученика…

Думський майдан уже звично з попередніх місяців вирує розтривоженим велелюддям. Одні бідкаються: що ж тепер буде, куди ми дінемось без великого союзу; інші радісно вітають одне одного: нарешті засвітила нам воля, тепер заживемо своїм, національним, українським життям. Вічна гамлетівська дилема українців!..

Десь тут, на високому узбережжі, де двісті років тому дві регули Чорноморського козачого війська разом з батальйоном царської піхоти штурмом здобули Хаджибейську фортецю, козаки кошового отамана Захара Чепіги підняли над поверженою вежею синій із жовтим орлом полковий прапор; у веселій гульбі дзвеніла бандура й витанцьовував гопак вихиляса; де стара гармата з чужого есмінця націлила в море порожнє жерло — в тодішній ейфорії і довго ще по тому не вважалось доцільним тримати порох сухим… І все це — історія. Як й інші події, ще свіжі в пам’яті: коли сержанти й полковники в міліцейських строях та в цивільному розганяли мітингувальників, виривали з рук наш національний прапор. Ось вони вишикувались біля колонади, ті самі «стражі порядку», чи не ті — без різниці, стоять в очікуванні, байдуже споглядають за тим, що відбувається.

Тепер тут знову людно. Бачу в натовпі знайомі обличчя, з ким багато разів стрічалися на різних зібраннях, мітингах, засіданнях, обговорювали останні події, сперечалися, цитували Донцова, Липинського, згадували і Богдана-гетьмана — хто яким словом, і Мазепу, й події Української революції…

На майдані перед міською радою заповідається свято. Люди гуртуються, стають до розмов, у багатьох радісні, просвітлені обличчя — в очах і тривога, й задавнене, нетерпляче очікування. Немовби в багатьох також сьогодні день народження. А хіба не так? — несподівана думка. Не один, мабуть, відчув себе ніби наново народженим на цей світ — вже у своїй, власній державі.

Наразі в різних місцях зринають прохання: тихіше, товариші, не чути, що там говорять. Ще «товариші», ще «панове» надаються до іронії, скепсису… Ненадовго вже… Попереду людського здвигу вирізняються кілька осіб — уже знаних у місті політичних діячів. Починається мітинг. Один по одному до людей звертаються лідери крайової організації Народного руху України Віктор Цимбалюк, Євген Акимович, Володимир Крижанівський, керівник Філософського товариства Олександр Уйомов, голова Товариства української мови та культури імені Тараса Шевченка «Південна громада» Володимир Чумаченко, депутати міської ради… Вони говорять про значення та перспективи Незалежности, про омріяну державність України, про довгий і кривавий до цього шлях… Вони говорять про атрибути нашої державности — майбутню Конституцію, державний кордон, власне військо, про державні Герб і Прапор…

І раптом — диво. Над міською радою злітає в небо велике синьо-жовте полотнище — Державний прапор Незалежної України. Як описати все те, що відбувалося далі? Ту шалену радість сотень людей, щасливі лиця, ті сльози, яких ніхто не соромився, якісь нестримні вигуки… Хтось обнімається з тим, хто поруч, хтось танцює, викрикує якесь гасло, побожно хреститься… Свято, якого всі чекали роками, десятиліттями, ціле життя, на яке без надії, а хто з вірою, сподівались… Хтось охриплим від хвилювання голосом затягує «Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля, ще нам, браття молодії, усміхнеться доля», мелодію і слова одразу підхоплюють тут і там, хоч не всі знають, дослухаються, радо підспівують… Хтось домовляється, щоби переписати слова… І час до часу погляди всіх звернуті в небо над міською радою. Не одвести погляду від прапора, гордо розпрямленого над нами у високому чистому небі. Хтось голосно декламує «Любіть Україну», хтось і своїм голосом приєднується. Радісна збудженість витає в повітрі. Оточені людьми, провідники громадської думки щось авторитетно пояснюють.

Мітинг закінчено, але люди не розходяться, ще «радість лоскітно бентежить наші груди», вихлюпується назовні, десь поряд чутно «Червону калину», і «Червона рута» вже розцвітає на майдані, а десь життєрадісно, голосно злітає в небо «Лєнта за лєнтою набої подавай, вкраїнський повстанче, в бою не відступай». «Не відступимо! — чую позад себе. — Тепер вже — нема куди».

Згадайте і ви той день, коли над Одесою здійнявся наш рідний синьо-жовтий прапор, і ви, певен, відчуєте себе іменинником.

Роман КРАКАЛІЯ.