Переглядів: 245

Герой із Перельотів

Історія офіцера, який двічі повертався на війну

— Як ти дивишся на те, що я хочу повернутись?..

— Ти хочеш повернутися куди? Продовжити військову службу? Я нормально прийму і підтримаю будь-яке твоє рішення.

Цю розмову молодшого лейтенанта десантно-штурмових військ Олександра Павліна з дружиною Оксаною записав нідерландський кореспондент у госпіталі, де українському офіцерові мали ампутувати поранену ногу і виготовити протез.

Своє рішення він пояснив просто: «Якщо я не піду захищати країну на цю війну, то мій син піде на цю війну і він повинен буде її завершувати, зробити те, що я не завершив…».

Мати: «Він цінував кожну хвилину свого життя»

22 лютого 2022-го Олександр виїхав за кордон, аби вирушити в черговий рейс, як робив це вже майже 20 років поспіль. Та все змінила війна. Попри укладений контракт, йому вдалося перервати плавання і через кілька місяців повернутися в Україну з твердим рішенням стати на захист Батьківщини. Жодного дня не служивши в армії, він був готовий до цього. Про це розповіла його матір Тетяна Павлін.

Тепер кожна хвилина, проведена з сином, кожне слово, сказане ним, спливають у її пам’я-ті й закарбовуються назавжди. Навіть дрібнички, на які колись не звертала особливої уваги, нині мають для неї значення.

«Я в кухні готувала їжу. Почула, що росія напала на Україну. Окуляри начепила, а вони падають, ці окуляри, прямо на підлогу і ламається вушко. Заглядаю у Фейсбук: так і є. Швидко набираю Сашин номер (він у рейс поїхав 22 лютого). Каже: «Так, мамо, росія напала на Україну». Питаю: «Синку, а як же це? Що тепер буде?». А він: «Мамо, велика біда буде».

Пані Тетяна розповіла, що хоч новина про початок вторгнення ошелешила, син її не заспокоював, але, як міг, підтримував. Два місяці був у рейсі, а потім батьки дізналися, що вже повернувся в Україну. Олександр з дружиною Оксаною спочатку не казали їм правди, щоб не хвилювалися. Самі вирішували між собою.

«…Він цінував кожну хвилину свого життя! Коли повертався додому з рейсу, всіх відвідував, — згадує мати Олександра. — Турбувався і про нас, і про Оксаниних батьків. Обох бабусь дуже любив, балував їх подарунками. Дуже добре жив з дружиною. Невісточка — гарна, хлібосольна господиня. Коли приходив з рейсу, завжди готувала-виготовляла, накривала стіл. До них одразу приходили найближчі друзі, куми. А через три дні обов’язково приїздили до нас, щоб побачитися…».

Та того разу Олександр не приїхав до батьків — відразу пішов до військкомату.

Тетяна Андріївна розповіла, що син жодного дня не служив в армії, але готувався до цього й отримав офіцерське звання, цілеспрямовано вступивши до Академії сухопутних військ в Одесі.

«Він записався до тероборони. Показував фотографії. Його нагородили нагрудним знаком. Я дивувалася: які навчальні дії? Що за тероборона?.. — продовжує пані Тетяна. — Тоді, як повернувся з рейсу, пішов тихцем до військкомату і сказав: «Я — офіцер, значить повинен захищати Батьківщину. Якщо я потрібен, викликайте». Невдовзі дізнаємося, що Сашу призвали. Ой, Божечку, а в нього ж здоров’я не дозволяло! Тому і в армії не служив. Тепер зрозуміла, навіщо він академію закінчував. Подумала: «Скільки людей під час Другої світової захищали Батьківщину й повернулися живими, неушкодженими. Може, й моя дитина повернеться… Ніколи не думала, що такою короткою буде його година, що так швидко все закінчиться…»

Так і встиг утілити всі мрії

Тетяна Андріївна працювала вихователькою у дитячому садку, який, звичайно ж, відвідували всі її діти. Разом із чоловіком виховували їх у любові до України. Тож найкращим одягом у свята вважалася вишита сорочка. Мати пригадує, як пошила маленькому Сашкові таку сорочечку, використавши стару бабусину вишиванку:

«У нас четверо дітей, важко було, не мали за що купувати вишиванки. А я зі старої бабусиної вишитої сорочки зняла облямівку і пришила до рукавчиків… Зробила йому вишиту сорочечку. Він у ній такий ошатний був, так тішився нею. Час від часу із гордістю одягав. Я казала: «Її лиш на свято одягати треба». Але він наполягав: «Я хочу!». Навіть до школи у перший клас у цій сорочці пішов».

«Саша любив малювати й майструвати, – пригадує Тетяна Павлін. – У школі працю викладав учитель Олександр Григорович Манчук, багато чому навчав дітей. Саша мені макогін, качалку виготовив своїми руками. Пам’ятаю, як він зі старенької шафки зробив чудову поличку. Вона досі висить на стіні. Коли вчився на зварювальника, свічника з металу змайстрував. Дуже гарного. Вже як одружився, зацікавився меблями, старим стільцям нове життя давав. Сашкові подобалася така робота, планував, що займатиметься цим, коли перестане ходити в море. Казав: не викидайте старі стільці, я їх потім оновлю і вони ще нам послужать. Буду щось виготовляти новеньке».

Його любили не тільки рідні, а й однокласники, сусіди. Завжди усміхнений і щирий, він був здатен на несподівані вчинки, у яких не було й краплі меркантильності. Тетяна Андріївна розповіла, як у день Сашиного народження спекла торт, наготувала всякої смакоти, бо знала, що мають прийти бабусі, інша рідня та близькі. А завітали навіть далекі сусіди. І торт зник.

«Я ще не встигла той торт прикрасити кремом. Відклала його й іншим займалася. Коли кинулася до торта, а його нема. Прийшли дальні сусіди, кажуть: «А нас Сашко запросив на день народження. Торт приніс». Виявляється, він той торт розрізав і раненько по сусідах розніс й усіх запросив на свій день народження. Не забув і про стареньких Ніну та Юхима Макаровича Болотанів, що жили по сусідству з нами. Дуже добрим був»…

Олександр і сам умів готувати. Коли жив у гуртожитку, навчаючись в училищі на зварювальника, міг насмажити картопляників цілу миску й пригостити всіх...

А ще була у нього мрія влаштувати матері відпочинок.

«Не здійснилася його мрія, — каже Тетяна Андріївна. — Він дуже хотів, щоб я поїхала десь відпочити. Казав: «Мамо, ти за своє життя ніде не була. Тільки діти, робота, город. Я дуже хочу, щоб ти кудись поїхала, відпочила». Та його мрія не здійснилася…».

Сестра: «Любив людей і вони любили його»

Олександр був середнім серед братів, але саме він найбі-льше опікувався молодшою сестричкою Людмилою (з двійнят). Їхня дружба збереглася на все життя. Ось її спогади про брата:

«Він любив сюрпризи й подарунки робити. Дуже веселий був: слово — і жарт. Пам’ятаю, розмовляла з кимось по телефону на балкончику салону, де працюю. Бачу, під’їжджає військова машина. Зупиняється. Військовий намагається вийти з неї. І тут впізнаю Сашу. Він з Нідерландів повернувся уже з протезом. І заїхав до мене. Попередньо дізнався, чи працюю. Така несподівана радість вийшла.

Він у ЗСУ пішов влітку 2022 року, до осені був у Мар’їнці, на Донеччині. Пам’ятаю, тоді щодня у новинах згадували про ту Мар’ї-нку. Оксана весь час була з ним на зв’язку. Віталася: «Доброго раночку. Як ти?». А тут день нема на зв’язку, другий. Вона й забила тривогу. Тоді багато наших поранених привезли поїздом із донецького напрямку до Львова. Там, у госпіталі, ми його і знайшли.

Він виконував бойове завдання: намагався витягнути пораненого побратима з поля бою. На них чекала «швидка». Але не добіг: став ногою на зелененьку пластикову міну-«метелика». Далі їх уже витягували обох...».

Людмила розповіла нам, що у Львові Олександр лікувався кілька місяців. А потім завдяки волонтерам, з якими Оксана мала зв’язок, його вдалося вивезти у спеці-альний шпиталь для військових у Нідерландах. Уже там після обстеження констатували, що через зараження кістки доведеться ампутувати ногу до коліна. Потім поставили протез, чому рідні дуже зраділи. Він уже ходив, до сестри в салон сам піднявся на другий поверх на протезі. Навіть у спеку не хотів одягати шорти, щоб не привертати до себе уваги і не викликати жалість. Ще й жартував: мовляв, удвічі менше шкарпеток треба прати.

«Він не пив, не палив, не лаявся. Був веселий і щирий, любив людей і вони його любили. Бувало, як приїде в село, зустріне по дорозі бабусю стареньку, а вона обіймає його, цілує: «Як ти, Сашо?». Друзів у нього багато. Стільки коментарів у Фейсбуці… Читаєш — серце крається», — зі сльозами на очах розповідає Людмила.

Два серця — одна любов

Зі своєю Оксаною Олександр познайомився задовго до того, як вони поєднали свої долі.

«Так склалося, що у нас одна хрещена на двох. Тож ми бачилися ще у шкільні роки. Згодом зустрілися в Одесі, де він після закінчення училища працював у порту. Ми побачилися у хрещеної, але на той час я була вже заміжньою. Спілкувалися як друзі», — ділиться спогадами Оксана.

Але для Олександра вона була більше, ніж подруга. Тому через п’ять років після тієї зустрічі він, дізнавшись від хрещеної, що Оксана розлучилася, зателефонував їй. Більше не дозволив розлуці стати між ними.

«Ми зустрілися. Так він познайомився з моїм сином. Дітей Саша дуже любив. Син одразу сказав: «Мамо, я хочу, щоб він став нашим татом». І сам почав називати його батьком».

За словами Оксани, чоловік мав золоті руки й шостий (найвищий) розряд зварювальника. Тому в порту йому запропонували навчатися далі, й він вступив до вишу. Коли вирішили з Оксаною жити разом, уже був на другому курсі. Заради добробуту новоствореної сім’ї хотів покинути навчання.

«Я йому не дозволила. Сказала: якщо вже почав учитися, то треба завершити справу. І він послухав. А потім вирішив вступити ще й до Одеського національного морського університету. Після цього вже став механіком на кораблі. Я його називала вічним студентом, — пригадує дружина. — А потім сказав, що хоче ще й військовою справою зайнятися. Після закінчення Академії сухопутних військ отримав звання молодшого лейтенанта. Під час відпусток, між лекціями проходив підготовку на полігоні неподалік від Одеси».

Він був заступником командира з морально-психологічного забезпечення, тож вважав, що завжди має бути поруч зі своїми хлопцями. Не уникав небезпеки, виконував будь-які завдання разом з побратимами і рятував їх, коли виникала потреба. Тому настільки важливо було для нього знову повернутися до них після поранення, вважає Оксана. Дізнавшись, що його посада вільна, одразу заступив на службу в гарячій точці.

«Звичайно ж, між собою ми обговорювали можливість нападу росії на Україну. Я запитувала, як він чинитиме в разі вторгнення. Він казав: «Я вас відправлю до батьків, а сам залишуся в Одесі, захищати місто», — згадує Оксана початок війни. — Потім це все якось стихло, йому запропонували піти в рейс, і 22 лютого Саша виїхав. А в ніч із 23-го на 24-те почалося вторгнення. Він мені подзвонив і сказав, що перебуває в готелі. Рвався повернутися додому, але через контракт не міг це одразу зробити. Я в глибині душі сподівалася, що він залишиться, зароблятиме кошти, допомагатиме армії донатами, як він це робив завжди. Але йому сказала, що прийму будь-яке його рішення, підтримуватиму в усьому. Два місяці Саші шукали заміну. Він дуже страждав через те, що не може повернутися в Україну. Приїхав й одразу ж, 6 травня, пішов до військкомату. Йому запропонували кілька частин, він обрав 79-у бригаду повітрянодесантних військ, бо там було багато його друзів. Призначили заступником командира першої аеромобільної роти з морально-психологічного забезпечення».

За словами Оксани Павлін, після поранення, довгого лікування та реабілітації Олександр одразу ж скористався можливістю повернутися на свою посаду у свою частину. Хоча й пропонували бути інструктором на полігоні, службу в Одесі, при військкоматі тощо.

«Коли він, поранений, лежав у лікарні у Львові, під Мар’їнкою тривали страшні, запеклі бої. Йому хлопці писали про вбитих і поранених. І він просто рвався з лікарняного ліжка туди, плакав за побратимами, казав: «Я повинен бути там. Не можу інакше». Весь час, коли з ними розмовляв, обіцяв: «За місяць-два до вас повернуся».

І повернувся. Йому волонтери пригнали з Італії автомобіль, щоб було зручніше пересуватися з протезом, бо ж доводилося носити на собі багато різного спорядження.

«Він ніколи не зізнавався, що йому болить, — каже Оксана. — На моє запитання «Як ти почуваєшся?» відповідав: «Все нормально у мене тут. Загалом — лакшері (розкіш, люкс. — Авт.). Так годують, що я вже товстію». Присилав різні фотографії, розповідав про жахіття, які бачив. І пояснював, що воює заради того, аби такого не було більше ні у дітей, ні у внуків, ні у правнуків. Щоб усе завершилося на нашому поколінні. Казав: «Я не хочу, щоб на війну забрали нашого Вадима. Я не хочу, щоб він у такому молодому віці бачив те, що бачив я, відчував те, що відчуваю я…». Старший син якраз закінчує Львівський університет внутрішніх справ, буде правоохоронцем…».

Додому повернувся на щиті

«Саша казав мені, що Красногорівку (Донецька область) наші взяли під свій контроль. Але ворожі сили все одно за ними стежили за допомогою дронів. І так трапилося, що він просто вийшов на відкриту місцевість. Було тихо, він був неподалік від своєї автівки. Саме в неї й поцілив ворог. Від осколкових поранень Саша загинув… Євген, наш молодший, перейшов у восьмий клас. Дізнавшись про загибель батька, замкнувся, сидить у навушниках, не хоче ні з ким спілкуватися. Сподіваюся, з часом шок мине…» — ділиться з нами своїм болем Оксана Павлін.

Олександр був для обох своїх синів найкращим батьком, а для багатьох — прикладом того, як треба любити свою Батьківщину.

Поховали Героя на Алеї Слави Західного кладовища Одеси. Сумувала за ним і Балтська громада, село Перельоти, де він народився і виріс.

На сходинках часу, коли спогади переплітаються з історією, зберігся короткий відеофрагмент з інтерв’ю Олександра Павліна, яке він дав нідерландському кореспондентові перед поверненням на фронт. У ньому він розповідає про свою мотивацію служити в армії, про свою родину і про свою любов до України. Це нагадування про те, що справжні перемоги народжуються не тільки на полі бою, але й у серцях тих, хто не втомлюється мріяти й боротися. Оті кілька відеомиттєвостей дозволяють розгледіти незламний характер воїна, чоловіка, який віддав своє життя за незалежність рідної країни.

Людмила ШЕЛИХ.
НА ЗНІМКУ: Олександр Павлін під час служби.
Фото надані Людмилою ЦУРКАН (ПАВЛІН).

Повну версію цього матеріалу можна прочитати тут: https://novynar.city.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@gmail.com