Переглядів: 245

«Хто любов і мужність поєднав...»

Згадаймо перші дні, місяці, роки нашої відновленої Незалежности…
Рішуча відсіч спробам переселити на Одещину 250 тисяч росіян…
Масові протести одеситів проти спроб облради на чолі з Р. Боделаном не визнавати Акт проголошення Незалежности і проголосити «Новоросію»…
Пікети біля міськради проти ГКЧП…
Шістдесят одеситів доправили до Верховної Ради національний прапор України…

То був час, коли, воістину, «з журбою радість обнялась». Ми згадували тих, котрі не дочекалися його, без найменших вагань офірували на цю прийдешність своє життя. Потрібно було закарбувати ті імена у назвах вулиць, пам’ятниках… Але була ейфорія, вельми шкідлива для таких здвигів. І була радість, було відчуття, що здійснилось, нарешті, те, що було одвічною мрією багатьох поколінь українців.

У всіх згаданих щойно подіях неодмінною учасницею або й вмілою організаторкою була скромна з виду жінка, неголосна, рішуча, вперта.

Пригадується один із перших днів жовтня 2008 року, з високим блакитним небом, напрочуд ясний і тихий, як сам усміх цієї маленької жінки, як вся її тендітна постава.

У приміщенні одеської «Просвіти» (бездумно втраченому пізніше тодішнім її керівником — йому б волі й енергії цієї жінки!) вона вповідала про себе. Говорила начебто відсторонено, дуже стисло, воліючи за краще відповідати на запитання, яких було доволі. Та й чого б то, казали її очі й увесь вираз обличчя, говорити багато про себе, коли на столі он — книжка, і в ній все це описане.

«Діагноз КГБ — шизофренія» — така назва книжки. А написав її фаховий історик Юрій Зайцев, доцент Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України у Львові. Властиво, то його широке інтерв’ю з цією героїчною жінкою. На жаль, нема цієї книжки в одеських бібліотеках, окрім, хіба, наукової.

Діагноз КГБ — шизофренія… Три слова, од яких мерзне душа. Чули, читали, знаємо… Але щоб отако, спокійним голосом, про всі ті жахіття?.. В тому голосі вчувались нескореність і сила духу. Та, попри все, коли вдуматися глибше у цих три слова — якщо бодай трохи знаєш про те, якими методами комуністична влада розправлялася з інакомислячими, котрі мужньо, голосно говорили правду про те, в якій страшній країні люди жили тоді, а головне — безстрашно боролися правдивим словом, коли десь щось таки прочитав про це, — жах проймає свідомість. Тоді дивуєшся, як дехто може шкодувати за тими часами, і страх торкається серця холодним лезом від того, що декотрі молоді люди прислухаються до тих ностальгійних настроїв, адже їм не лише розбудовувати — і відбудовувати! — країну, а й провадити її далі в цивілізований світ…

Ганна Василівна Михайленко… Що ми знали про цю легендарну жінку? І що знаємо тепер? Не була літераторкою, ані до будь-якого іншого виду штуки не мала жодного стосунку. Лише бійцівський характер, вигартуваний у родині, де зростало семеро дітей.

У селі — а це віддалений Турківський район Львівщини — була «Просвіта» з читальнею, ставилися театральні вистави, славен був і місцевий хор. За таких обставин кувалися національно свідомі родини.

Совєтська окупація принесла біду і горе. Ув’язнення старшого брата Йосипа, смерть ще одного брата, Павла, який при переході кордону підірвав себе гранатою, щоби уникнути арешту. На обійсті раз по раз усе перевертали, шукаючи назбирану нею зброю. У школі намовляла дітей від вступу в комсомол. І як логічний підсумок — арешт…

Їх ще буде у неї доволі — арештів, стежень, погроз, допитів… Та все-таки їй вдалося вступити до Львівського вчительського інституту іноземних мов, хоч закінчити його змогла лише заочно. Вивчилася на перекладачку. Працювала. Рідне село в контексті домовленостей із Польщею переселили на південь, у Любашівський район. Тут переселенці опинилися під пильним наглядом КГБ. Її арештовували, відпускали, знову арештовували… Ніяк не могли знайти конкретних доказів, щоби засадити до в’язниці.

Перебравшись до Одеси, влаштувалася вихователькою в гуртожитку автопарку. Тут несподі-вано опинилася в центрі соціальних заворушень. Банальна, здавалося б, історія: водіїв почали виселяти із сімейного гуртожитку. І як же вона, зі своєю небайдужістю до всілякої несправедливости, зі своїм бойовим характером, могла залишатися осторонь? Гуртожиток відстояли. А виховательку, звичайно ж, звільнили — «за скороченням штату». Подала до суду. Вже навчені нею боротися водії і її відстояли. На роботі вони зустрічали її з квітами. Хто жив у тих часах, одразу здогадається, що недовго тривала ідилія. Опісля працювала в інституті перекладачкою технічної літератури, відтак у школі №1 — бібліотекаркою. У шевченківські дні водила учнів до пам’ятника Кобзареві, пропагувала українську книжку.

Знайомство з Ніною Строкатою, Оксаною Мешко, яку називали матір’ю політрепресованих, стало переломним в її житті. Збирали посилки, передачі для політв’язнів. Листи до Святослава Караванського, Стефанії Шабатури, Івана Світличного, інших борців розширили її світогляд, зміцнили полі-тичну свідомість. Ганна Михайленко була серед тих, котрі після арешту Ніни Строкатої створили групу на захист її, Олекси Різникова й Олекси Притики. Правозахисна група виросла до тридцяти осіб. Це знайомство, а відтак співпраця з активними діячками Руху опору різко змінили плин життя Ганни Василівни. Воно ніби увійшло в якесь цілком осмислене русло, вже прокладене до неї. І для неї — для таких, як вона, вже не неофітів, а сповнених, за Сковородою, бажання «сродної праці», волі до боротьби. Набуло цілком осмисленого, цілеспрямованого характеру. Ганна Михайленко пише десятки листів, статей, заяв на захист репресованих. Готує та редагує документи Української Гельсінської спілки, добірки матеріалів для дисидентського видання. Лише один раз відчула щось ніби подібне до страху. Коли Оксана Мешко запропонувала їй стати членом групи Українського Гельсі-нського товариства, знітилася: у неї ж кримінальна справа — одразу посадять. «Як ви всі боїтеся, — сказала з докором Оксана Мешко. — А я?».

Коли проти Ганни Михайленко відкрили карну справу за статтею про антирадянську агітацію і пропаганду, впродовж слідства їй пропонували у всьому зізнатися й покаятися. У відповідь: «Покаяння не буде. Ви на мені не заробите собі ще одну зірочку!». Ще й обіцяла розповісти на суді, як її схиляли до сексотства. КГБ влаштувало їй психіатричну експертизу. Спочатку в Одесі, а далі — у Харкові. До честі одеських психіатрів треба сказати, що вони відмовилися підтвердити діагноз. Одеський обласний суд без її участи засудив Ганну Василівну до примусового лікування. Її відвезли в Казань, до тамтешньої спецпсихлікарні…

Сьогодні, у дні, коли відзначаємо відновлення Незалежности України, а саме так треба називати цю подію: відновлення Незалежности України, яка була окупована сто років тому більшовицькою росією, — обов’язково маємо пам’ятати ці імена: Ганна Михайленко, Галина Могильницька, Олекса Різників, Марія Овдієнко, Леонід Тимчук, Олена Данієлян, Анна Голумбієвська, Зінаїда Донцова, Василь Варга, Тетяна Рибникова, Розалія Баребойм, Василь Барладяну-Бирладник… Пригадується, як заходила до редакції невисока на зріст жіночка, Анна Голумбієвська, дуже рішуча, неголосна, приносила нотатки, листи, заяви… Часто приходив Василь Барладяну-Бирладник, пропонував розлогі статті на історичні, політичні теми…

А тоді, в 1970 — 1980 роках, правозахисники на власний страх і ризик намагалися захистити своїх однодумців — наскільки це було можливим. Утім, страху якраз не було ні в кого, а от ризику… І була переконаність у своїй правоті, в тому, що з такою владою потрібно боротися. Але що могли вдіяти ті кілька десятків сміливців? А таки вдавалося чогось домогтися, от хоч би взяти на поруки Лео-ніда Тимчука.

Ганна Михайленко за дорученням Оксани Мешко часто їздила до Києва, знайомилася з правозахисниками. Попри невідчепне стеження, всілякі провокації, привезені нею документи все-таки з’являлися на сторінках правозахисних видань.

…Проти неї запровадили карну справу за статтею «антирадянська агітація і пропаганда». Двічі оголошувала голодування, відмовлялася зізнаватися у будь-чому і каятися.

У вересні 1980-го консиліум з п’яти лікарів присудив — а інакше не скажеш — діагноз «шизофренія». Два засідання суду відбулися без її участи — як нібито неосудної. Вирок: примусове лікування в психіатричній лікарні. Вже за три доби вона була в Казанській психушці — найстрашнішому, за свідченнями політрепресованих, закладі такого типу. Здорових людей там свідомо калічили лікарі, які були на службі в КГБ. То було справжнє катування примусовим нібито «лікуванням»: препарати, які руйнували психіку й увесь організм, електрошок, позбавлення прогулянок на свіжому повітрі та ще багато різних садистських методів, якими володіла «найпередовіша медицина» в тій нібито «найгуманнішій державі». Так тоді карали за любов до рідної України та готовність віддати навіть своє життя за її визволення.

Але й за таких умов намагалася не втрачати людську подобу, зберігати свідомість і навіть допомагати іншим, слабшим од неї, сильної не так, може, фізично, як силою духу.

На її захист, як і інших в’язнів сумління, виступила українська діаспора за океаном, міжнародні правозахисні спільноти, Інститут прав людини в Страсбурзі, організація «Американці за людські права в Україні», Папа Римський… У 1987 році президент США Рональд Рейган передав тодішньому керівництву СРСР список політв’язнів з вимогою їх звільнення. Серед них була і Ганна Михайленко. 42 сенаторів США підписали лист на захист п’яти жінок-політв’язнів, було там і її прізвище. А в цей самий час її продовжували катувати «лікуванням».

Лише в лютому 1988-го Ганну Михайленко привезли в Одесу. В тутешній психлікарні їй виписали діагноз: постшизофренічний синдром, стан компенсації. Себто одужання після шизофренії. 11 травня того ж року суд зняв з неї вирок примусового лікування. Її звільнили.

А вже у дев’яностих її вітали у США, куди прибула на запрошення Бостонського університету. Дві експертизи показали, що Ганна Михайленко ніколи не була психічно хворою.

Очолювала Одеську організацію Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих, брала участь у створенні «Просвіти», в діяльності Української республіканської партії…

У 2005 році нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. Через рік удостоєна ордена «За мужність».

Ганни Василівни Михайленко не стало 29 вересня 2015 року. Упокоїлася на Алеї політв’язнів у Трускавці.

Роман КРАКАЛІЯ.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net