Власність історично-культурного спадку

Що ж несе загрозу в «розмиванні» критеріїв, завдяки яким можна звіщати ознаку безкінечного культурного ланцюга, котрий зрощує все єдиною його природою?

На що націлена експансія сучасності? Чи не спричинить вона подій радикального вандалізму щодо накопичених тисячоліттями культурних скарбів, які наповнювали образ української культури живим подихом сакральності?

Усвідомлення цієї проблеми живить сподіванням, що кожне оновлення в Часі несе сліди невблаганного демонтажу стереотипів конформізму…

Кожна наступна мить у широкому маргінесі сучасності повертає лицем до неминучої проблеми вибору…

Здавалось би дивним, але Творчість, її непереборний оптимізм дає волю сподіванню, що прагнення конкретизує формат та спрямованість дій щодо гармонійного об’єднання такої різної України. Культура і в її складовій візуальне мистецтво заохочують своїм неповторним голосом привести в омріяну цілісність великий ланцюг історичних часів…

Імпульсом, який акумулює енергію у векторі власної екзистенції, зі всією очевидністю виступає накопичений біль внутрішньої еміграції, який уже не одне покоління українського етносу запліднював душі та, врешті, переходив у спадок сидячих у пустелі культурного ландшафту, витоптаного зайдами...

Цей біль не відпускає з полону зашморгу історичного сирітства, полону, який триває вже не одну сотню років… Він не перестає ятрити душу і напрямляти надії на успішність діяльності свідомого своєї патріотичної місії сучасника.

Кожне покоління передає майбутньому заклик на сповнення його надій… Надій у прагненнях етносу до заручин з неосяжним майбутнім. На присутність у просторі між небом і зораною тисячами його поколінь землею…

А кому ж доля відпустить збирати щасливий врожай засіяного?..

Душа Воїна безкінечно жадатиме вберігати рідну землю від гірких сходів мутацій зрослого колосся…

Протиставлення етнічних базових складових тій уніфікації, тому насильству, що його вчиняла окупація російським ворогом, на що й нині кривавою агресією росії наражений наш нарід, призводило до понад трьохсотрічного конфлікту з цим носієм чужинецької доктрини…

Українське суспільство регулярно, послідовно було піддане російській карі арештами і концтаборами, репресіями та вбивствами… Такі ж каральні звірства були застосовані й до його еліти, при тому в показовий ниций спосіб…

Для нас ті століття стали кривавим, лиховісним вантажем, що рецидивом паралізував волю, а з нею і віру в успішність поступу…

Сув’язь часів... Що їх єднає, як не спадковий біль поневірянь уярмленого сотнями років українського етносу та пам’ять про його боротьбу за свою ідентичність?

Ті ж свідчення помислів і пасі-онарна енергія прагнень до дієвого втручання у відновлення переораного, порізаного чужим лемішем рідного поля.

Етнос обкрадений...

Позбавлений посвідок своєї історії...

Зневірений у своїй природі рівного серед рівних...

Позбавлений пам’яті про своє славетне лицарство...

І це, попри очевидний, характерний для українського етносу факт стійкості вектору його духовних спрямувань.

Сподіваємось, що настане пора, коли ми будемо славити час, котрий сприяв звучанню яскравим знаком образ сучасного українця, який нарешті закріпив за собою благодатний, правдивий, історичний культурний спадок...

Основне болюче питання — чи проявляє українська сучасність той цілісний образ, сенсами якого є безперервність духовних традицій?

Подих етнічної культури, поза сумнівом, забезпечує генетичний супровід формування особистості…

Цей діалог відбувається не стільки між сучасниками нової України — він, передовсім, є процесом занурення у себе, в природі якого вміщені тисячо-ліття екзистенційного досвіду українців…

Ми є проєкцією багатьох українських тисячоліть у сьогодення, і кожен з нас, певною мірою, є уособленням цієї проєкції.

Пошук семантики цього визначення щоразу спрямовує нас у безодню минулих часів…

Насправді, творчість інформує про певну обрядовість, характер якої забезпечує успішність власної екзистенції.

Оптимізму додає передбачення, що внутрішня природна потреба проявити себе самодостатньою частиною нерозривного в часі національного цілого активізує не поодинокого сучасника…

Вражаючий сучасника, хвилюючий подих метафізичного плану, образ якого виражений конкретним знаком на Трипільській кераміці, при тому у неймовірно лаконічний спосіб, представляє унікальну цілісність діалогової зони, луною в якій звучить пульс енергій тисяч обрядових екзистенцій учасників колосального культурного кола…

Тяглість традицій в артефактах представлена нам тими архетипами, які є незаперечним та виразним об’єднуючим базовим покажчиком.

Так, промовистим входженням у сучасність є одна з моделей візуалізації абстрактного, а саме — знак українського рядна…

Очевидно, це і є маршрут до оцінки такого поняття, як архетип.

Творчість, наприклад, в абстрактному формотворенні, не є зведенням до сухих формул чи, тим паче, догматів, але відчуття, що все є єдиною структурою, дає можливість інтуїції знаходити шлях до органічності сенсу і його образу. Вона є унікальним дарунком, що дихає пульсуючою енергією ідентичності…

Цьому сприяє радикалізація візуального та вербального форматів публічних презентацій мистецтва, різних його моделей творчості та створює необхідну інтригу, що допомагає приверненню уваги та зацікавленню цінністю тих явищ, які відбуваються…

Тільки вільна, незаангажована творчість дає можливість побудувати переконливу модель сучасності.

Справді, абстракція дає можливість увійти в той емоційний простір, де вирують чисті, тонкі енергії, де мистецтво проявляється як відбиток, як слід, ясний та виявлений на рівні імпульсивного входження в образ, на межі можливого прозріння…

Це відкриття, власне, й обумовлює формування моделі, яка забезпечувала б можливості екзистенційного прояву.

Світло як у намисто збирає кожний план, у який Воно входить.

Колір у формотворчості є необхідною домінантною частиною як енергоносій світла.

Акт творчості проявляє свій ритуальний характер, який об’єднує все в єдину цілісність.

Облаштовуймо наш новий український простір на зразок того, як тисячоліття формування етнокультурних архетипів, поневірянь і боротьби зберегли й очистили знак української культури до набуття нею сакрального змісту.

Його високий взірець набуває необхідних характеристик у визначенні пріоритетів та критеріїв оцінки потенційних векторів непростої динаміки сучасних процесів в українській культурі.

Він є також знаком послідовного аналізу історичного ланцюга метаморфоз естетики й образу візуального мистецтва.

Сергій САВЧЕНКО,
член Національної спілки художників України,
заслужений художник України.