Дмитро КРЕМІНЬ

* * *

Це ти мандрівецький філософ
І ти — мандрівецький поет…
Бери ж мандрівецький свій посох
І — в світ. І — в життя. І — вперед!
Столичні пророки й провидці
Вдягнули нові кунтуші.
На світі ж немає провінцій
І є іще космос душі.
І в цім українськім совдепі
Душецька планида така:
Летів, мов ракета, в нардепи,
А нині даєш пішака.
Наробиш у Каневі ґвалту,
Боже не приведи…
А світять сліди з-під асфальту —
Шевченка й Сковороди.
А як ми навчились топтати
Цю землю, без краю і меж…
Невже оця річка вмирати
Повинна, коли ти живеш?
Спішу у метро й на автобус,
І пішки — на поклик неслав.
Земля ж не асфальт і не глобус
Для наших глобальних забав.
Ні ворогу, ані падлюці
Її не віддайте на сміх.
Є правда. І є правдолюбці,
Які промовляють за всіх.
І з посохом —
        правда —
            босоніж,
І правдині в крові сліди.
Бо ми ще. Бо вище! Бо совість
Шевченка й Сковороди…

* * *

Небесне і земне. Земне й небесне.
Іще наш український Бог воскресне
Тоді, як ми воскреснемо зі сну,
Із летаргії вічного розп’яття,
Як до хреста зійдуться сестри й браття
І прокленуть облуду навісну.
 
А поки це життя гірке й чудесне,
Земне в небеснім, у земнім — небесне,
То ми йдемо до цілі, до мети.
А як уже дійдемо до безодні,
Побачимо тоді сліди Господні,
А нам до них судилося дійти.
 
Побачу слід Його кривавих кроків…
І це вже скільки українських років!
А я усе Вітчизну не знайду.
І лиш, один, усе чекаю звістку
Про Україну, скупану в любистку…
 
І плачу в Гетсиманському саду!

З України

Андрієві Антонюку

— Учителю, хто ми?
Дівча з золотими крильми…
А дід-чорнокнижник:
— Відомо,
Богове врекли нас людьми.
Ми люди й богове, ми велетні й гноми…
 
— Учителю, хто ми?
 
— Учителю, хто ми?
Ми Химки і Хоми,
Ми діти мазниць, і м’ясниць, і в’язниць,
І соломи, й Содоми…
 
— Учителю, хто ми?
— Я вивчив, дитино, до титли, до коми
Усе, що у Книзі Буття між рядками,
І вітер століть шелестить сторінками.
Та після потопу — ні титли, ні коми…
 
— Учителю, хто ми?
 
…Мовчить і мовчить
тисячлітній нетяга-козак,
У божу лампаду підклавши кізяк,
Аби яскравіше горіло.
І хліб розломивши, Ісусове тіло,
Вже й сам знемагає
від тисячолітньої втоми…
 
— Учителю, хто ми?
 
— Учителю, хто ми?
Стоїть моя доля край поля
і б’є золотими крильми,
Вечірня лампада моя, поминальна окраса.
— Учителю, хто ми? —
Ми діти Месії й Тараса.
Народу не стало, зосталося плем’я Хоми.
І — хрестиком,
хрестиком ці рушники й килими…
 
— Учителю, хто ми?
— А хто вчителі, як не ми?

Nota bene

усе — від неба і до хлібних злаків —
уже між нас поділено давно
і навіть вірш без розділових знаків
таємної обітниці вино
за що це нам така гірка розплата
тягар печалі та гріхи проклять
уже палає наша біла хата
а ми спимо а вороги не сплять
а хату підтинькують і побілять
а на городі інки садять мак
а Дніпр усе реве — його вже ділять
Неглінна річка й річка Потомак
а може і не ділять — поділили
замовкла мова і народ пощез
і скіфський ідол плаче з-за могили
на тім старім кургані до небес

Сковорода

…і камінь гробовий погляне із трави.
І — «Світ мене ловив, та не впіймав». І ви
Повірите, що це такий наївний світ,
І досі мудреця не зловить стільки літ?
А це чиї лани, і села, й городи,
І нрави, і права рідненької орди?
 
В однім гнізді живуть і сокіл, і змія,
Та соловей орлу не вірить. Як і я.
 
І все не йде з ума: ото б воскресли ви,
А спалено ваш дім, і книги, і сакви.
 
Я розгорну сувій — така епоха ця,
І горе простоти у нас на мудреця.
 
Нехай імперський блиск, і сокіл, і змія
Нас не засліплять. О, божественне ім’я!
 
О, камінь гробовий — промовистий, овва.
Стоконики летять… О нрави, о права!
 
І правда — не права. Це все як божий день,
А там — рубають сад божественних пісень.
 
І вольності святі минули городи…
Та проросли в асфальт цих босих ніг сліди!

* * *

Книга Буття, чи Батия?
        Літ Золота Орда.
Злотособорний Київ.
        Синя дніпровська вода.
Нас підкорили машини?
        Ми підкорили їх?
І ні сестри, ні дружини, —
        кібер-ординців сміх.
Знов ми у просторі й часі
Так вигибоша, як обри,
У тридесятому царстві,
На тридесятому оберті?
Нам випадає кібер?
Не велезначний вибір!
Літа мої і зими!
Скільки б не стало літ,
Доти живі усі ми,
Доки живий цей світ.
Доки…
А справді, доки
Сіятиме жалі
Найласкавіший дотик
Мови моєї землі?
Мову свою і землю
Я відчуваю знов…
Як її відокремлю
Від усесвітніх мов?
Мова твоя, Україно,
З подиху солов’їв.
Моя мова солов’їна —
З присмерком Соловків.

Кінбурнська січ

На могильнику Сидора Білого
Ані каменя, ні трави,
Що з-під колеса автомобільного
Не піднімуть і голови.
 
На могильнику Білого Сидора,
На піщанику — сяєво свіч,
Ніби спалахи снів, що видерли
Вороги із козацьких віч.
Зяє череп. Козак регоче.
Пан отаман ізнов на коні?
Що козак козакові хоче,
Череп черепу — в полині
Розказати?..
Над вежами неба
Дзвін з Очакова знову б’є…
 
Або, може, і неба не треба,
Тільки б знати, що небо — є?
І так часто, занадто часто
У душі оживає живе.
Але як мені бути із часом,
Він — мов катер «Меркурій», пливе…
Час летить, і пливе, і їде,
Час — не гроші і не слова,
А — єгипетські піраміди
І в козацьких очах трава.

* * *

Не я пишу — це мною пише Бог.
Канон і палімпсест — на рівні серця.
Свіча палає на вітрах епох,
А грифель Бога дотепер не стерся.
 
А коли допишеться сторінка,
Перейде печаль у ці рядки,
Прийде на причал у чорнім жінка,
Над привиддя чорної ріки.
Промине і слава, і неслава…
Але я ніколи не помру,
Лиш полину — білим пароплавом,
Білим пароплавом по Дніпру…

* * *

Гадяцький полковник, а чи з Умані
Сотник — то історія сама…
Літописи наші не придумані,
Але інших — Господи! — нема.
 
І не в нас П’ємонти і Вермонти.
Захлеснула нас кривава твань
Од часів Залізняка і Гонти,
Од часів лихих четвертувань.
 
Меншиков. Батурин. Чорні жерла
Тих гармат, що п’яні без вина…
І співати мало: «Ще не вмерла…»
І радіти мало, що не вмерла.
 
Треба жити, щоб жила — вона…