Переглядів: 344

Шлях болю, надій і віри Василя Овсієнка

На 75-у році життя обірвалася земна дорога визначного борця за волю і кращу долю України Василя Овсієнка. До останніх своїх днів він був у вирі суспільного життя, невтомним літописцем дисидентського руху шістдесятих — вісімдесятих років минулого століття, до якого й сам належав, твердим і послідовним поборником незалежності Української держави і її європейського шляху.

Народився Василь Овсієнко в селі Ставки Радомишльського району на Житомирщині у багатодітній селянській сім’ї (був у ній десятим, наймолодшим). Один із спогадів з дитинства — як мати побила його малого рушником за те, що у дворі виводив пісню, в якій були такі слова: «Серп і молот — смерть і голод». Звісно, селяни тоді остерігалися говорити про політику.

Шкільна наука йому давалася загалом легко. Школу закінчив із срібною медаллю (мав лише одну четвірку з хімії через непорозуміння з учителькою з цього предмета). На філологічний факультет Київського університету вступив з другої спроби, попрацювавши перед нею у райгазеті Народицького району Житомирської області. Чому пробивався на філологію, до того ж саме в КДУ? На цей вибір, за спогадами Василя Овсієнка, вплинуло двоє людей. Перший — його сусід Василь Сніцаренко, який навчався на філологічному факультеті заочно, другий — Василь Скуратівський, що працював тоді в редакції «районки». З майбутнім відомим українським етнографом і публіцистом він познайомився в літературній студії при редакції. До речі, саме від Скуратівського дізнався про рух шістдесятників в Україні, зокрема і про поширювану у самвидаві книжку Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Тривалий час, аж до прочитання спогадів самого Овсієнка «Світло людей», я був упевнений, що з цією відомою працею Дзюби його познайомив Василь Лісовий, на той час аспірант філософського факультету КДУ, який викладав логіку на перших курсах обох наших факультетів — філології та журналістики. Принаймні мені передав тоді для прочитання самвидавівський примірник книжки Дзюби саме Василь Семенович Лісовий. А виявилося, що в Овсієнка був свій шлях озна-йомлення з цією працею. Він її отримав від факультетського викладача англійської мови Феодосія Слюсаренка. «Феодосій Маркович зважився мені дати фотокопію праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», — пише в книзі «Світло людей» Василь Овсієнко. — Ця праця справила на мене вирішальне враження. Я дав її читати кільком своїм друзям. Певна річ, конспіруючи таку роботу, бо було відомо, що хто розповсюджує самвидав, той довго в університеті не тримається. Я був обережний. Я не з’являвся, скажімо, біля пам’ятника Шевченкові 22 травня, бо знав, що всі студенти, котрі там бувають, це кандидати на виключення. Оскільки мені відкрилася можливість діставати самвидав, то я вирішив, що треба робити цю справу, не дуже «засві-чуючись», щоб якомога довше протягнути».

* * *

Йому таки вдалося «протягнути» і безпроблемно отримати диплом філолога Київського університету. І навіть якийсь час, аж до арешту в 1973 році, повчителювати в Ташанській середній школі Переяслав-Хмельницького району на Київщині. Але до цього відбулася у його житті ще одна вирішальна подія — близьке знайомство з Василем Лісовим, який звернув на Овсієнка увагу, довірився йому і став регулярно давати йому самвидав. Лісовий був у близьких стосунках з Євгеном Пронюком, знайомими були і такі відомі у ті роки дисиденти-шістдесятники, як Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, той же Іван Дзюба. Лісовий, за словами Овсієнка, обрав правильну тактику: не зводив з цими людьми безпосередньо. Зате Василь Семенович систематично постачав Овсієнкові самвидавівські публікації й книги, у тому числі всі номери підпільного «Українського вісника», щоденник Василя Симоненка, статті В’ячеслава Чорновола, праці Євгена Сверстюка «Собор у риштуванні», «На мамине свято», «Іван Котляревський сміється» та багато інших.

У 1972 році Україною прокотилася хвиля арештів правозахисників, і Василь Лісовий вдався до відкритого виступу. Він написав Відкритого листа членам ЦК КПРС і ЦК Компартії України з протестом проти арештів у зв’язку зі «справою Добоша», закінчивши його словами:

«Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього.

Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується «справою Добоша», після подання цього листа я безперечно опинюся в числі «ворогів». Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а «справа Добоша» — це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така «справа» дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи — тож прошу мене також заарештувати і судити».

Наступного дня його «прохання» було задоволене.

Василь Овсієнко здійснив великий труд і небезпечну для його життя акцію: він власноручно переписав цей лист у десятках примірників і поширив його між своїми однодумцями, друзями, колегами. Але його слідом уже теж ішло КДБ, і на початку березня 1993 року заарештувало у Ташанській школі, на очах учителів та учнів. Овсієнка долучили до справи Лісового і Пронюка.

Відбувся неправедний суд. Євгену Пронюку дали максимум: сім років ув’язнення та п’ять років заслання, Василеві Лісовому — сім плюс три, Василь Овсієнко за розповсюдження самвидавівської літератури отримав позбавлення волі на чотири роки.

Відбував ув’язнення в мордовських таборах, брав участь в акціях протесту, під час КДБшної профілактики відмовився від визнання своєї вини. Повернувся в Україну в березні 1977-го, жив під наглядом у рідному селі, працював художником-оформлювачем. І не мовчав. Підтримував різні правозахисні протести, зв’язки з по-літв’язнями, подав клопотання на виїзд з СРСР. Розплата не забарилася. Під час приїзду до нього в село у листопаді 1978 року члена Української Гельсінкської групи (УГГ) Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової проти нього була порушена спровокована міліцією і КДБ кримінальна справа нібито за те, що відірвав міліціонерові два ґудзики. Новий арешт, ще один суд і позбавлення волі на три роки.

У червні 1981-го, після повернення з ув’язнення, був розіграний ще один фарс. Овсієнка знову заарештували, запропонувавши написати покаянну статтю в газету з осудом діяльності УГГ, членом якої він став після згаданої зустрічі з Оксаною Мешко. Йому обіцяли негайне звільнення або десять років позбавлення волі. Овсієнко вибрав в’язницю. Третє ув’язнення і табори особливого режиму в селі Кучино Чусовського району Пермської області. Не просив помилування. Був звільнений з в’язниці 21 серпня 1988-го під тиском відомих обставин й умов, у які потрапив СРСР наприкінці вісімдесятих.

Закінчити розповідь про цей страдницький шлях в’язня совісті, відомого українського дисидента і громадського діяча, колишнього студента Київського університету, якого злочинний режим не зламав, а, навпаки, загартував його волю й характер, хочеться словами людини, котра його, як ніхто, добре знала — Василя Семеновича Лісового:

«Василеві Овсієнку властиві деякі типові ознаки «шістдесятників», якщо цим словом позначити людей з певним типом ментальності: почуття особистої відповідальності за стан суспільства, неприйняття розриву між думкою й дією, жертовне виконання громадського обов’язку. Досить було поспілкуватися кілька разів, і з’являлося почуття морально-духовної спорідненості. Можливо, цьому сприяло однакове суспільне походження: батьки Овсієнка селяни (село Ставки на Житомирщині). Але важливіше — тип людини, яка слова про відповідальність за світ, у якому кожен із нас живе, здатна сприймати як виклик. що потребує діяльної відповіді. Мені подобалося в ньому поєднання етичного ідеалізму, закоріненого, як мені здавалося, в романтичному умонастрої, з практичною мудрістю. Наші постійні спілкування з Василем наражали його на небезпеку — з наслідками, добре йому відомими (на прикладах інших). Та він ще до зустрічі зі мною зробив свій вибір, його просвітницький ентузіазм не міг не викликати захоплення. Він був організованим і акуратним. Це дозволило йому уникнути провалів: масштаб цієї його діяльності та її тривалість (наша співпраця у поширенні самвидаву тривала від 1968-го до весни 1072-го) є найкращим підтвердженням цих характеристик».

* * *

Василь Овсієнко вважав своїм святим обов’язком продовжити справу українських правозахисників, які виступили проти імперії зла, не побоялися неминучих у ті роки жорстоких переслідувань і репресій. Повернувшись із тюрми в серпні 1988-го, він уже у вересні увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінкської спілки. У липні наступного року був обраний головою Житомирської філії УГС. У квітні 1990-го Овсієнка обирають секретарем Української республіканської партії, яку організував й очолив багатолітній в’язень радянської системи, видатний політичний і громадський діяч Левко Лук’яненко. Згодом Василь Овсієнко став заступником голови Республіканської християнської партії.

І ще один обов’язок він вважав для себе священним: розповідати нашому суспільству про національно-визвольний рух в Україні та його видатних представників. Постійні Овсієнкові виступи на телебаченні й радіо, публікації в періодичних виданнях, серія його книг відкривали українцям справжню історію цього руху, бо належали людині, яка була його безпосереднім активним учасником.

Не можна не згадати й про те, що Василь Овсієнко у листопаді 1989 року був співорганізатором та учасником експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина: їхній прах був тоді повернений з території сумнозвісної тюрми для політв’язнів у Кучино в Україну, на Байковий цвинтар Києва. Овсієнко був співв’язнем Стуса аж останнього дня поета. За словами Євгена Сверстюка, Василі ділили тюремний хліб і важкі тюремні дні. У своїй пам’яті Овсієнко виніс чимало Стусових віршів. У його читанні схоплювалися чисто Стусові інтонації. Його достовірні свідчення підводять до загадки раптової смерті поета…

І, звичайно ж, Василь Овсієнко, лауреат премії імені Василя Стуса, добре пам’ятав і не раз цитував відомі рядки: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ. Бо щезнуть всі перевертні і юди І орди завойовників-заброд».

Василь Овсієнко відійшов за межу Вічності в час, коли на українську землю вторглася нова орда — рашистські завойовники. Кому кому, а йому, в’язневі радянських тюрем і таборів, була добре відома ця темна, підступна, безжалісна сила. Та водночас і віра в нашу перемогу над нею.

Бо хіба не про це такі ось пройняті болем, вистраждані ним і залишені нам слова: «Честь народу складається з гідності кожного з нас. Коли надто багато з нас геть утратили гідність, то хтось мусить докладати надзусиль, приносити себе в жертву, щоб не порушився баланс. Або ж усі разом підемо на дно».

Честь народу тепер захищають не герої-одинаки, а мільйони його найдостойніших дочок і синів, тож орди завойовників-заброд неодмінно щезнуть, а народ наш є і завжди буде. Вічна пам’ять Василеві Овсієнку, його вірному й відданому синові.

Михайло СОРОКА.

Джерело: https://www.ukrinform.ua.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@gmail.com