Порятунок із пекла

— Після смерті доньки ми потроху справлялися із зятем Русланом, хоча було дуже непросто. Старшому Ярославу мало сповнитися 18 років, Тимофію — 13, Руслану — чотири, а найменшенькій Мії — лише два рочки, — розповідає пані Ніна.

Багатодітна родина мешкала на лінії розмежування, у Східному мікрорайоні Маріуполя, який почали жорстоко обстрілювати з перших лютих днів.

— Літаки починали літати о першій ночі. Прилетіли, скинули, потім заправилися і знову прилітають, скидають бомби. Всередині — заціпило. Закам’яніло. На вулиці темно — тільки спалахи від ракет. Ми зрозуміли, що у наших хлопців там, на «Азовсталі», зовсім погано. Світла не було. Зв’язку не було з перших днів. Інформації — нуль. Спали всі одягнені, взуті, щоб за необхідності одразу втікати з дому, — згадує моя співрозмовниця.

Згодом родина перебралася у підвал ближче до центру міста, у будинок поблизу нічного клубу «Клеопатра». Там уже стояв російський танк.

— 19 березня зять Руслан разом із другом-кумом Юрою побігли до наших хлопців. Вони частенько носили на блокпости то каву, то бутерброди. Вирушили у напрямку «Азовсталі», але не дійшли — їхні тіла так і залишилися лежати на вулиці. Не було можливості навіть поховати їх.

У підвалі залишилося дев’ятеро: три жінки та шестеро дітей. Потрібно було втікати далі.

— Ми мали дуже мало часу, щоб утекти звідти, — продовжує жінка. — Під час комендантської години ходити не можна. Потім одразу починаються обстріли. На свій страх і ризик вирушили. Світанок. Попереду — хлопчина з білим рушником замість прапора, я ж несу Мію на руках, а вона — дівчинка важкенька. Виходимо на проспект Металургів, а там — бронемашина з літерою Z і російські солдати. Ми кричимо: «Не стріляйте, у нас — діти!». Вони не чіпали нас, не обшукували. Ми перебігли в підвал і якось облаштувалися.

Опалення нема. Дикий холод. Настелили пінопласт. Води нема, але поруч — «Водоканал», єдина служба, що продовжувала працювати в окупованому росіянами місті у ті дні. На щастя, в Маріуполі були облагороджені природні джерела води, і працівники водоканалу розвозили містом воду, питну і технічну, поки не було обстрілів.

У двір під час обіду заїжджали російські танки — поспіхом поїдять і далі «працюють». У них була «робота»: до обіду розстрілювали верхні поверхи, після обіду — нижні.

Дім вночі падає — більше не здатен встояти. Я ніколи не забуду гуркоту будинку, що падає...

Одного дня онук привів літню жінку, яка ледве виповзла з такого розстріляного будинку. Там кілька людей залишилося живими. Ми її відправили до фітнес-центру, де у підвалі також ховалися люди. Вона просилася з нами, але ми не в змозі були її забрати із собою. Часом згадую все, що було, і розумію, що треба було вчинити інакше.

Але інформації у нас не було жодної — ми не знали, що відбувається. Не було світла, інтернету. Росіяни запевняли: «Киев — наш». Виповзаєш з підвалу і нічого не розумієш, що й де відбувається.

Неподалік від нас російські танки розчавили дерево на тріски. Ми підійшли і спитали  солдата, чи можна взяти дрова, щоб розпалити вогнище. А він відповів таким приреченим тоном: «Робіть, що хочете». Мені здалося, якби ми цей танк у нього попросили, то він би теж нам його віддав. І я зрозуміла, що все не так уже й погано.

Якось, коли ми йшли за гуманітаркою, мене покликав ро-сійський військовий: «Ви знаєте, де станція переливання крові? Ідіть туди — там людей вивозять на Володарське».

У мирний час я б ніколи туди не пішла — дуже далеко. Але тоді записалися на виїзд і по дорозі у розбитому магазині взяла дитячий велосипед-візочок, завдяки якому і вдалося довезти Мію до вказаного місця. На руках я б її не донесла.

Мія — це ім’я маленької казкової феї із мультика. Мія всіх своїх — і бабусю, і братиків — кличе мамою. Лише молодший з братів весь час її поправляє: «Я не мама, я — Руслан».

На долю дівчинки випали недитячі випробування. Життя у підвалах, сон на шматках пінопласту, постійні обстріли й вибухи. Але й у цих умовах бабуся прала пелюшки — у відрі, холодною водою, і всюди, де могла, шукала, купувала підгузки, віддаючи за них харчі.

— Ми виживали, готуючи супчик на вогнищі у дворі, — продовжує розповідь багатодітна бабуся. — Там і крупи, і макарони — усе, що є, аби було ситно, густенько. Бувало, вже за-кінчуєш варити суп — аж тут летить літак. І в тебе вибір — втекти, врятуватися, але без супу, або ж узяти зварене, щоб нагодувати сім’ю, ризикуючи, що тебе можуть вбити. У мене досі є штани, геть облиті супом, коли бігла, рятуючи каструлю. Чимало маріупольців загинуло, готуючи їжу на вогнищах…

У дорогу, в Україну

— О сьомій ранку 2 квітня ми вирушили до евакуаційного автобуса, — ділиться пережитим пані Ніна. — Я ніколи не забуду хлопців, що лежали під тином. Ми навіть сфотографувати їх не могли, аби потім знімки виставити в інтернет, щоб їх рідні впізнали. Телефони не працювали вже місяць.

Дорогою нам довелося пройти три блокпости. А на станції переливання крові — юрби людей, що хочуть виїхати. Після моїх криків нас пропустили. Ми з малими дітьми не могли сидіти й чекати на морозі. У Володарську евакуйованих було дуже багато. Поселитися ніде. Ми пішли у зал податкової, а там усі вкупі: люди, коти, собаки, кролики… На спортивній лавочці валетом поклали наймолодших — Мію і Руслана, а самі біля них примостилися. Усю ніч то він, то вона із лавки падали.

Потім з’явився зв’язок. Сестра подзвонила дочці, знайшли нам перевізника з Бердянська. Ми вирушили на Бердянськ, де російських військ майже не було — тільки поліція. Переночували дві ночі в пансіонаті на березі моря. Вперше за місяць роздяглися і помилися. Мія із здивуванням розглядала своє голе тільце, мовляв, що це? Адже два місяці вона була одягнена в комбінезон.

Знову довелося прориватися крізь юрби на мікроавтобус до Запоріжжя. Там ми з Русланом захворіли на ротавірусну інфекцію і потрапили до лікарні. Лише 12 квітня добралися до Одеси. Всі разом, живі, у безпеці.

Нове життя в Одесі

— Як вам вдалося адаптуватися у нашому місті? — запитую пані Ніну.

— Якби не допомога друзів, знайомих, місцевої влади та волонтерів, ми не вижили б. Вдячні всім за підтримку. Знайо-мі допомогли винайняти трикімнатну квартиру. Тут охайно, чисто, свіжий ремонт.

Одразу, тільки-но приїхали, уклали медичний договір із сімейною лікаркою Ганною Олександрівною Ковальовою. Діти постійно хворіють, особливо молодші — дається взнаки зимівля у підвалах. Тож консультації лікаря постійно потрібні. Ми і на прийом приходимо частенько, і спілкуємось через вайбер, якщо потрібно.

Із соціальною службою також не виникало проблем. Коли ми приїхали, почала оформляти опіку над дітьми і соціальні виплати. Всі ставилися уважно й доброзичливо, допомогли з оформленням документів.

Старший онук Ярослав закінчив дистанційно Маріупольський професійний ліцей сфери послуг і торгівлі за фахом повар-кондитер. Він захистився, хоча диплом поки що так і не отримав. Тимофія прийняли у

7-а клас навчально-виховного комплексу «Надія» №275 Одеської міської ради. Взяли одразу, без зволікань. На жаль, у школі нема бомбосховища, тож діти навчалися дистанційно, але до 1 вересня, до нового навчального року, обіцяють підготувати приміщення для укриття. Буде чотири дні стаціонарного й день дистанційного навчання.

Багато допомагає нам благодійний фонд «Я — Маріуполь». Тут також є лікарі, психологи, перукарі… Нас забезпечили усім, необхідним для життя: одягом, постіллю, посудом, раз на місяць дають продуктові набори. Таїровська селищна рада постійно й активно допомагає нашій родині. Ми справляємося, стараючись нікого зайвий раз не турбувати. Адже зараз важко всім.

— Як вам живеться в Одесі?

— Зараз — спокійно. Ми віримо в ЗСУ і в ППО. Буває страшно, коли над нами пролітають ракети… Звісно, хочеться додому, але сьогодні наш дім — Одеса. Поки Маріуполь не буде українським, ми туди не повернемося. Мене там за мій гострий язик одразу ж розстріляють, — сміється пані Ніна. — Я не можу зрозуміти тих маріупольців, які нині дякують росії за виписаний шифер, за вставлені вікна... А хто ті вікна вам вибив? Вони швидко забули, як ми жили до війни — в охайному сучасному місті, в достатку і в красі. Я можу все зрозуміти, але як можна виправдати війну? У мене обидва дідусі воювали. Я ніколи не збагну, як можна виправдати те, що з нами робить росія…

Ольга ФІЛІППОВА.