№ 26 (22451) четвер 22 червня 2023 року

Більшість американців вважають війну в Україні боротьбою добра зі злом, тому підтримують українців у цій війні, вважає професор Гарвардського університету, директор Українського дослідницького інституту в Гарварді Сергій Плохій. Напередодні у США вийшла його нова книжка «Російсько-українська війна».

В інтерв’ю «Голосу Америки» (https://ukrainian.voanews.com) професор розповідає, наскільки доречно було писати історичну книжку про війну, яка ще не закінчилася, застерігає, де чекати найбільшої ядерної загрози в Україні, та дає поради, як Києву готуватися до співпраці з майбутнім російським урядом, після путіна.

Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її.

       Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ.

Погодьтеся, є й досі у цих словах щось дуже гірке й навіть кривдне. Надто — коли прилітають із Заходу вістки, не вельми приємні хоч би й тому, що засвідчують зчаста нерозуміння наших реалій — історичних та сьогочасних. Попри глибоку вдячність за поміч у війні з диким агресором, доводиться, бува, й подивуватись дечому. І не тільки.

Недавно справжню бурю в українському суспільстві викликали висновки та рекомендації Венеційської комісії щодо нового закону про національні меншини (ухвалений у грудні 2022 року).

Порівняння військових дій в Україні з футбольним матчем, а наших військових оглядачів — із уболівальниками критики не витримує. Таке порівняння, якщо подумати, навіть образливе. Але що робити людям, для яких аналіз обстановки на фронтах і в тилу — професія? Доводиться винаходити формули, які не обтяжені змістом, але дозволяють пояснювати все на світі. Одна з таких формул: «колишні цілі фундаментально змінюються відповідно до поточної ситуації».

Колишні цілі і поточна ситуація

Пошуковики інтернету на запит «оперативна пауза» дають масу посилань, але спільне у цих посилань тальки одне — тимчасова перерва у воєнних діях. На окремих ділянках фронту, на кількох фронтах, у війні як такій. Про тривалість перерви взагалі не йдеться. Про плани виходу з оперативної паузи — тим паче. Що з цього приводу думають наші начальники — секрет. Інформаційні стрічки перевантажені просуваннями українських військових з’єднань на окремих напрямках та повідомленнями про звільнення невеликих населених пунктів. Цілісну картину того, що відбувається, за такими даними скласти неможливо. Та ніхто й не пробує. Вона розмита. Свідомо чи ні — сказати важко.

За дев’ять років війни, яку веде проти України московитський упир, чого ми ще не пережили, а тим більше — не начулися?!

Ми чули, що вони щодня «знищують» більше літаків, танків та іншої техніки, ніж у нас могло б бути як на передовій, так і в ангарах-складах сукупно. Вони, мовляв, щодня «високоточно» своїми ракетами й позиченими «шахедами» цілять не в житлові багатоповерхівки, а в «склади зброї та центри управління». Вони вже навіть «перемогли», досягнувши цілей «спецоперації»…

У рамках Інтелект-форуму—2023 в Одеській національній науковій бібліотеці відбулася панельна дискусія «Українська культура в часи війни як сила, відповідь і можливість для світу, що виборює майбутнє людства», учасники якої говорили про те, як змінилося сприйняття суспільством української культури, які тенденції спостерігаються нині у сфері креативних індустрій та яка роль книги у цій сфері.

Серед спікерів — Сергій Орлов, представник Міністерства закордонних справ України в Одесі, Іван Ліптуга, директор департаменту культури, міжнародного співробітництва та європейської інтеграції Одеської міськради, Олена Охрімчук, начальниця управління забезпечення реалізації політики національної пам’яті в регіонах УІНП, Олександр Афонін, президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів, Оксана Бруй, президентка ВГО «Українська бібліотечна асоціація», директорка науково-технічної бібліотеки ім. Г. І. Денисенка Національного технічного університету «КПІ імені Ігоря Сікорського», Алла Гордієнко, генеральна директорка Національної бібліотеки України для дітей, президентка Національної секції Міжнародної ради з дитячої та юнацької книги, очільниця ГО «Українська асоціація працівників бібліотек для дітей», Ірина Бірюкова, генеральна директорка ОННБ.

Які довготривалі наслідки руйнування греблі Каховського водосховища? Чи адекватно Захід реагує на ядерні загрози, які створила росія, окупувавши Запорізьку атомну станцію на півдні України? Як реагує Захід на погрози кремля застосувати тактичну ядерну зброю проти України і чи вживає заходів, щоб цього не сталося?

Про це Грузинська служба «Радіо «Свобода» (друкуємо у перекладі української редакції цієї служби https://www.radiosvoboda.org. — Прим. «ЧН») поговорила з бригадним генералом США у відставці Кевіном Раяном, старшим науковим співробітником Центру науки та міжнародних справ Белфера при Гарвардській школі імені Кеннеді.

«Росіян не існує», — каже публіцист, перекладач, філософ Вахтанг Кебуладзе. Росія змогла створити імперію, але не спромоглася стати політичною нацією: «Будь-яка людина, яка говорить: «я росіянин», водночас каже: «я імперець, я ксенофоб і ненавиджу людство».

Чому Заходу настільки важко зрозуміти природу російського світу смерті? У чому сутність поняття вибору? Чому росіяни обирають зло і чи можуть інакше? Чому перемога — це процес, а не результат? І як нам жити, щоб наближати цю перемогу?

У Троїцькому будинку народної творчості (директор Олександр Славинський) 9 червня відбулася безпрецедентна за період Незалежності України мистецька подія — вручення премії імені Ростислава Палецького, започаткованої Любашівською селищною радою у 2022 році за всебічного сприяння очільника громади Геннадія Павлова та депутатського корпусу.

Ростислав Палецький (1932 — 1978) — основоположник південного стилю українського декоративно-ужиткового розпису, творець нового напрямку національного живопису, троїцької станкової графіки. Виходець із простої селянської родини із с. Коханівка (зараз вона належить до Ананьївської міської громади) завдяки своїй самобутній творчості досяг високих вершин у мистецтві й отримав почесне звання «Заслужений майстер народної творчості України». Як митець світового рівня він творчо зріс саме у щедрому на таланти Троїцькому. Рівно десять літ активної, повноцінної творчої праці відпустив митцеві Всевишній. Багатокольоровою гамою Ростислав Михайлович виплескував на папір винесені з батьківського дому любов до рідної землі, її історії, силу та ніжність українського слова й пісні.

На завершення 213-го театрального сезону глядачі Одеської опери отримали чудовий подарунок — прем’єрні покази балету «Дюймовонька» (17, 18 і 26 червня).

Героїня улюбленої дитячої казки народилася в нашій опері завдяки творчим зусиллям злагодженої команди. Музику до вистави написав сучасний український композитор Юрій Шевченко, а лібрето за мотивами однойменної казки Ганса Крістіана Андерсена, спеціально на замовлення театру, — Микола Бровченко.

Вона жила цілком звичайним життям. Важко працювала, останні 15 років до пенсії — на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча, на шкідливому виробництві, де випускали агломерат для доменних печей. Самостійно виростила доньку. Дочекалася онуків. І навіть не уявляла, які випробування їй доведеться пройти лютої зими та весни 2022 року, які чудеса героїзму доведеться виявити, щоб урятувати своїх найдорожчих.

— Ви знаєте, я ще у 2015 році, під час обстрілів нашого мікрорайону Східний, зрозуміла, що у кожної людини — своя доля і її ніяк не обдуриш. Тоді загинув 31 маріуполець і більше сотні отримали поранення. Іноді одна секунда відділяє людину від смерті. Комусь вдається врятуватися, а комусь — ні, — ділиться вона.

Як усе починалося

Ніна Шкарабура — багатодітна бабуся з Маріуполя. У квітні 2022-го разом із сестрою Ольгою й чотирма онуками приїхала до Одеси, вирвавшись із справжнього пекла.

Там, у минулому, залишилося все, що було: її квартира та квартира онуків, дача в Гнутовому, могили батьків і доньки, яка померла ще до війни, залишивши чотирьох дітей.

Як уже повідомляли «ЧН», у рамках XXIII Всеукраїнської виставки-форуму «Українська книга на Одещині» у смт Авангард відбулося виїзне Свято української книги.

Селище міського типу Авангард (5 тисяч жителів), яке розташоване поруч з Одесою й офіційно стало населеним пунктом 1995 року, насправді є молодим затишним містечком, з добротними, охайними будинками, дуже чистими, озелененими вулицями та розмаїттям троянд, що тішать око тут скрізь.

Виставка-форум «Українська книга на Одещині», а цьогоріч вона пройшла вже у двадцять третє, — це прекрасна нагода читачам зустрітися з авторами, авторам — поспілкуватися із шанувальниками, і, що не менш важливо, із видавцями, видавцям — із книгорозпосюджувачами і хранителями книг — бібліотекарями. Одна із таких зустрічей відбулася у відділі краєзнавства «Одесика» ОННБ. Гість — відомий український письменник, мовознавець, просвітянин, двічі репресований комуністичним режимом, незламний патріот України, лауреат 12 літературних премій — Олекса Різників.

Олекса Сергійович Різників (творчий псевдонім Олекса Різниченко) — друг, бажаний гість і співучасник численних проєктів національної книгозбірні, автор унікальних книжок про унікальну мову. Заходи за його участі — це завжди справжнє свято для філологів та шанувальників рідної мови, українського слова. Його мовознавчий аналіз має магічну силу, письменник уміє зануритися у глибинний зміст слова, відшукати у ньому найсуттєвіше, найсокровенніше і підняти на поверхню скарб, доторкнувшись до якого, відкривається краса, вишуканість української мови. Має рідкісний талант зачаровувати слухачів і глядачів словом. Кожен українець, переконаний, повинен пишатися багатством рідної мови, її прадавнім походженням.

В українському лісівничому суспільстві не вщухає дискусія з приводу нещодавно затвердженого переліку чужорідних видів дерев, заборонених у відтворенні лісів (див. «Чужорідні й агресивні» у «ЧН» за 18 травня).

Чи варто було затверджувати ті чи інші види? До переліку, нагадаємо, увійшли 13 чужорідних видів дерев, але найбільша увага прикута до дуба червоного й робінії звичайної, або білої акації. То чому ж лісові господарства так прагнуть їх вирощувати?

Сьогодні одним із серйозних викликів в Україні є інвазійний борщівник — отруйна багаторічна рослина, яка сягає 4-метрової висоти. Вона активно заполоняє наші луки, береги річок, узбіччя доріг, лісосмуги…

Масове культивування борщівника припадає на радянські часи, коли, всупереч пересторогам про небезпеку, знайшлися «вчені», котрі радили висаджувати цю рослину як джерело швидкорослого, а відтак і дешевого, силосу. До того ж йому приписували здатність збагачувати ґрунт азотом і, відповідно, спосіб заощадження на добривах. Та чи не головним призначенням борщівника називали протиерозійні заходи, мовляв, міцне коріння рослини вберігає родючий шар від знищення водою й вітром.