Михайло Жук: запрошення у невідоме

У біографії М.І. Жука, здавалося б, досить дослідженій (з огляду на кількість публікацій в останні десятиліття), і досі є прогалини. Особливо це стосується його перебування в Одесі за часів окупації міста у 1941 — 1944 роках. Зі зрозумілих причин пізніше він про це навіть не згадував ні у спогадах, ні в розмовах.

Відомо, що митець залишився в окупованій Одесі. У його мемуарній спадщині є спомини про перші місяці війни, єдині, що написані російською мовою. Із них зрозуміло, чому він зостався у місті:

«Строгий наказ обкома партии никому самовольно не покидать город. Мы обращаемся в наши учреждения, но нам говорят: «Не мешайте. Будьте готовы и ждите». Один, второй и третий раз одно и то же. Я прекратил хождение и начал ждать. <…>

Но вот однажды в нашем подвале прозвучало грозное слово «осадное положение». Откуда оно пришло — никто не мог сказать. Но все почувствовали новую фазу борьбы. До этого все шло каким-то своим порядком. Подъезжали машины и увозили целые семьи с чемоданами и связками имущества. Некоторые уходили с рюкзаками, мешками в направлении Николаева и Херсона. А я сидел у своего входа и ждал сообщения от своей организации о возможности выезда в порядке очереди. Так и не дождался. Когда грузилась последняя машина, я спросил, как идет эвакуация. Мне сообщили, что они едут чуть ли не последними, что дороги для машин сделались опасными и, возможно, что и совсем будет прервано дорожное сообщение. Я опять почувствовал острый вкус смерти в горле. Что же осталось? Суда и море. Порт еще работает, но ползут слухи, что воздушные пираты сильно бомбят пароходы, и что даже некоторые погибли. Осада города все больше и больше подтверждалась».¹

Родина Жука розділилася: старшого сина Миколу мобілізували до армії, молодший Юрій, «білобілетник», працював інженером на міському водогоні.

Навіть через роки відчувається розгубленість художника, який хвилюється не лише за рідних, а й за свій мистецький доробок, який він, попри всі революції, війни та переїзди, все життя дбайливо зберігав:

«В первый раз я почувствовал, что мне делать нечего. Но это не было чувство отдыха, а как будто передо мной открылась большая дверь в неизвестное мне помещение, и я должен туда войти. Старший сын мобилизован и должен направиться в свою часть, но поезда туда пока нет. Перед ним так же открылась дверь, но там ясно, куда она ведет. У младшего сына так же ясно — он работает на водопроводе, и водопровод не может прекратить работу. Кроме того, он белобилетный — у него бронхиальная астма с частыми припадками. Я осматривался на своей квартире и взвешивал, что мне делать. Картины, рисунки, фарфор: все это могло быть ежеминутно уничтожено, как, может быть, и я, моя жена, да и вся семья. Открывалась дверь в неизвестное, но туда пока я и сам не пойду и своих близких не приглашаю. Как можно приглашать в неизвестное?».²

За сімейними переказами, у цей час захворіла дружина Жука, Анастасія Григорівна. З нею і молодшим сином він і залишився в окупованому місті.

На початку 1942 року румунська влада влаштувала перепис населення. Тоді родина Жуків перебралася із Французького (Пролетарського) бульвару на вулицю Канатну (за родинними переказами, через брак води у будинку спеціалістів на Французькому бульварі, де вони мешкали, та наявність колодязя побіля Канатної; в автобіографії і листах до П. Тичини М. Жук писатиме про розбомблену квартиру на Пролетарському бульварі).

3 лютого 1942-го Михайло Іванович власноручно заповнює анкету:

«Жук Михаил, профессор живописи, место работы: Художественное училище на улице Преображенской, 16, родился в Каховке 20.09.1883 г., украинец, женат, проживает в Одессе с 1925 г., никогда не служил, от мобилизации освобожден по возрасту.

Жена Анастасия, родилась в Чернигове 29 окт. 1883 г., украинка, домохозяйка, проживает в Одессе с 1925 г.

Сын Георгий, род. в Чернигове 22.03.1911 г., холост, украинец, проживает в Од. с 1925 г., инженер водопроводной станции Чумка.

Переписной лист по ул. Канатной, д. 76, кв. 27 заполнен профессором с его подписью 3 февр. 1942 г.».³

У січні 1942-го була організована Спілка художників («товариство одеських художників зі своїм статутом» на базі художньо-скульптурних майстерень). Жук двічі входив до складу правління: із січня по квітень 1942-го та із серпня 1943-го по квітень 1945-го⁴, а у 1942 році був головою Художньої ради⁵.

Під час окупації Михайло Жук брав участь у двох виставках. В Одеській національній бібліотеці збереглися два каталоги.

13 вересня 1942-го відкрилася Офіційна виставка живопису, скульптури, гравюри і кераміки румунських і російських художників (експонувався портрет і 25 керамічних виробів)⁶:

«Раздел Масло

Жук Михаил. 16 Портрет Н. — стр. 12

Раздел Керамика — стр. 16

Жук Михаил 25 штук».

Чий це був портрет — не відомо, а ось через рік, на наступній виставці, були два портрети авторства Жука.

Осіння виставка художників Трансністрії Salonul oficial відкрилася 5 вересня 1943 року. У щоденнику В. Швеця є запис: «14 сентября 1943.<…> ходил с Галиной Георгиевной на художественную выставку. Есть очень недурные портреты пастелью, один очень оригинальный карандашом на картоне Жука — «Женщина у занавески»⁷.

У каталозі виставки представлено 12 робіт Жука, переважно букети квітів⁸.

«Жук М.

204 — 213 Букет

214 Портрет артиста Коваль

215 Портрет артистки Ужвий».

У 1926-у Жук двічі малював Наталю Ужвій. У 1925 — 1926 роках вона була зіркою театру Держдрами, тож, швидше за все, обидва портрети зроблені в Одесі, менш імовірно, що в Харкові, куди у 1926-у актриса перейшла до театру «Березіль». Один з портретів — силуетний, зараз він перебуває у колекції Музею сучасного мистецтва Одеси. Судячи з опису В. Швеця, експонувався другий портрет: Ужвій зображена на тлі мережаних візерунків — чи то завіса, чи просто декоративний фон. Вродлива жінка, обернувшись, дивиться з портрета. Напівоголене плече, замріяний, дещо сумний погляд. Портрет актриси втілює жіночність. Зараз цей твір зберігається у Національному художньому музеї України.

У вересні 1943-го Михайла Жука звільнили з училища, і він заробляв на життя, малюючи ікони (ось коли стало у нагоді навчання декоративно-релігійному малярству у Краківській академії⁹) та працюючи продавцем й оцінщиком у комісійному магазині¹⁰.

Після визволення міста спершу поновлюється робота художньо-скульптурних майстерень, а вже згодом — Художнього училища.

Поверненню до роботи в училищі мало передувати традиційне заповнення низки різноманітних документів та анкет. Можна впевнено стверджувати, що «Автобиография Профессора Жук Михаила Ивановича», яка датована 10 липня 1944-го, написана саме з цього приводу. Власне, майже все, що ми знаємо про життя Жука часів окупації, відомо саме з цієї автобіографії.

«В период румынской оккупации — оставался в Одессе и продолжал работу в том же училище, ведя тот же керамический факультет. С 1-го сентября 1943 г. был уволен со службы румынской администрацией. После увольнения служил в комиссионном магазине продавцом и оценщиком в антикварном отделе. Был членом Общества одесских художников, как единственной силы коллективной защиты в условиях оккупации. Писал только иконы¹¹. Участвуя в обществе художников, нам удалось защитить хотя бы частично имущество и материалы, на базе которых с освобождением города от захватчиков, художники смогли возродить О.Х.С.М. и до 1-го мая дали значительную изо-продукцию. Сейчас продолжаю работать в Од. Художественном училище, как проф. и зав. отд. керамики, а так же веду работу по Х.С.М. [Художньо-скульптурні майстерні. — Прим. О.Я.], как руководитель по худ. части и как председатель художественного совета»¹².

Багато викладачів, що працювали під час окупації, були заарештовані, М. Жуку пощастило уникнути арешту. Може, допомогло звільнення з училища, а може, колишній учень, на той час міністр культури України Павло Тичина.

І все ж Михайло Жук із сумом міг повторити те, що казав колись художникові Миколі Бурачеку. Той згадував: «Багато років назад, коли знайо-мили мене з Михайлом Івановичем, він з усмішкою, повною добродушного гумору, висловив таку сентенцію: ви, товаришу, художник? Ой, тяжко бути українським письменником, але бути українським художником можна хіба лише за якусь кару»¹³.

На жаль, фраза ця стала пророчою: із середини 1930-х творчі досягнення М.І. Жука поступово знецінювалися та забувалися. Визнання повернулося лише через кілька десятиріч по смерті митця.

Олена ЯВОРСЬКА,
завідувачка відділу
науково-експозиційної роботи Одеського літературного музею.

1 Жук М. Воспоминания // Дерибасовская-Ришельевская. Одесса. 2022. № 89. С. 309, 311.

2 Жук М. Воспоминания // Дерибасовская-Ришельевская. Одесса. 2022. № 89. С. 309—310.

3 ДАОО. Р-2356. Оп. 3. Спр. 631. Л. 22, 47.

4 ДАОО. Р-6710. Оп. 1. Спр. 1. Стор. 63.

5 Дмитренко А.Н. Союз художников Одессы. Стрий. 2013. С. 102.

6 Официальная выставка живописи, Скульптуры, Гравюры и Керамики Румынских и Русских Художников: Каталог [Одеса. 1942]. С. 12, 16.

7 Цит. за: Бабич А. Одесса 1941 — 1944: Пережить оккупацию. Одесса, 2021. С. 545.

8 Salonul oficial de pictura scultura gravura si ceramica: Каталог. 1943 [Одесса]. С. 7.

9 Михайло Йванович Жук // Українська муза: Поетична антологія од початку до наших днів. Вип. 11. Київ, 1908. С. 1129. Відома одна ікона роботи М. Жука: Соколюк Л. Михайло Жук: мистець-літератор. Харків. 2018. С. 214, іл. 333.

10 Автобиография Профессора Жук Михаила Ивановича. Рукопис. ОЛМ, КП-33444 Р-4084.

11 Соколюк Л. Михайло Жук: мистець-літератор. Харків. 2018. С. 214, іл. 333.

12 Автобиография Профессора Жук Михаила Ивановича. Рукопис. ОЛМ, КП-33444 Р-4084.

13 Бурачек М. Михайло Іванович Жук // Червоний шлях. Харків. 1929. №5-6. С. 246.