Наш інформаційний фронт

Публікацію передруковуємо за погодженням з авторами.

Йосип Бурчо: Одразу хотів би зауважити, що у цій темі важливим вважаю все: не лише наявність достатньої кількості газет і журналів, а і їх зміст, ідейну спрямованість, творчий рівень. А ще — забезпечення економічних, технічних, організаційних умов, необхідних для того, щоб газети могли функціонувати і своєчасно потрапляти до передплатників і читачів. Тільки так ЗМІ можуть виконувати свої функції і бути дійовою складовою частиною інформаційної безпеки України.

Хочу нагадати, що Стратегія інформаційної безпеки України була затверджена указом президента Володимира Зеленського 28 грудня 2021 року, тобто за два місяці до повномасштабного вторгнення путінських військ в нашу країну. У ній підкреслено, що інформаційна безпека України — це складова частина національної безпеки. А ще зроблено висновок, що інформаційна політика російської федерації є загрозою не лише для України, а й для інших демократичних держав.

Євген Акимович: Я у цьому ніколи не сумнівався, а 24 лютого 2022 року весь світ переконався: росія — країна-агресор. От тільки сам агресор дуже прорахувався, напавши на Україну.

Й.Б.: Але готувався ворог ґрунтовно. Ніхто не стане заперечувати, що російська пропаганда напередодні війни мала в Україні дуже розгалужену мережу. У затвердженій Стратегії інформаційної безпеки прямо стверджується, що спеціальні інформаційні операції рф спрямовуються на ключові демократичні інституції, а спеціальні служби держави-агресора намагаються посилити внутрішні протиріччя в Україні, застосовують технології гібридної війни, у тому числі моделі й механізми інформаційного втручання.

Є.А.: Усе це так. Але, погодьтеся, коли путінські варвари почали повномасштабну агресію проти України, вони розраховували воювати з армією, а зіткнулися з лютим опором усього українського народу. Бо за роки незалежності в Україні потужно розвивалося громадянське суспільство, і в цьому теж була велика заслуга української демократичної преси.

Я пригадую, як у далекому вже 1990-у давав інтерв’ю двом чудовим журна-лістам газети «Чорноморська комуна» (нині це — «Чорноморські новини») Леонідові Міщенку і Василеві Радченку-Субичу «Моя концепція — громадянське суспільство». У публікації йшлося про те, що майбутнє України саме за громадянським суспільством. Бо громадянське суспільство ґрунтується на високій культурі, пропагує позитивні ідеали. Римляни казали: «Quid libris utilius atque dulcius? — Що може бути кориснішим та приємнішим від книг?». А освічений народ — це вільний народ, який не залежать від державного апарату і сам визначає долю країни. Саме громадянське суспільство (добробати, волонтери) ще у 2014 році зупинили московську навалу. Французький психолог Гюстав Лебон справедливо стверджував: «Долі народів визначаються їхнім характером, й аж ніяк не урядом».

Усі ці глибинні суспільні зміни і стали джерелом героїчного спротиву окупантам, й у цьому я теж бачу важливу роль української преси.

Й.Б.: Цікава деталь: попри війну, Україна піднялася у рейтингу свободи преси із 106-го на 79-е місце. Це переважно пов’язують із зменшенням впливу олігархів.

Росія ж у цьому році опустилася на дев’ять позицій і посідає 164-е місце. На останніх позиціях у рейтингу — країни Азії: на 180-у місці — Північна Корея, на 179-у — Китай, на 178-у — В’єтнам.

А от у категорії безпеки в цьому ж рейтингу Україна посідає передостаннє місце в світі. Це пов’язано з військовими злочинами росії проти працівників ЗМІ в Україні. За даними Інституту масової інформації, за рік і два місяці від початку повномасштабного вторгнення росія скоїла 509 злочинів проти журналістів та медіа в Україні. А ще, здебільшого через війну, із 24 лютого 2022-го в Україні припинили свою роботу 233 медіа.

Є.А.: Я щиро співчуваю всім журналістським колективам, які постраждали під час війни з російськими окупантами. Сподіваюся і вірю, що ворог за це відповість. Але сьогодні питання про те, як бути друкованим засобам інформації, як виживати в сучасних умовах? Ці проблеми ви знаєте з особистого досвіду, тому ваша думка важлива.

Й.Б.: Певна річ, треба розрізняти проблеми редакцій тих газет, які опинилися під тимчасовою окупацією, і тих, яким просто доводиться жити в умовах постійних обстрілів. Перші, на жаль, змушені були припинити свій вихід. Другі мають можливість виходити, але війна дуже позначилася на їх діяльності.

Я буду говорити про ситуацію з друкованими ЗМІ в Одесі, яку знаю особисто.

Так-от, сьогодні одеські газети, як би вони себе не називали — щоденні, з виходом двічі на тиждень і т. п. — можуть друкуватися лише раз на тиждень: у середу, з датою виходу четверга. Бо так вирішило керівництво друкарні: працюємо раз на тиждень. Не сперечатимуся, можливо, з економічної точки зору це правильне рішення. Але як бути газетам, які обіцяли своїм передплатникам виходити двічі на тиждень? Відповіді нема.

Це якщо говорити про друкування газет, головне ж — коли вони потрапляють до своїх передплатників. Звісно, це вже сфера «Укрпошти», яка згідно з договорами з редакціями зобов’язалася своєчасно доставляти газети передплатникам і за це утримала з передплатної ціни відповідну суму грошей. А як виконує свої зобов’язання?

Знаєте, я кожного року з’ясовував у знайомих і приятелів, коли вони отримали передплачену ним газету «Прес-кур’єр». Відповіді були різними, бо хтось стежив за цим, хтось — ні. А цього року я вирішив змінити свою систему контролю за доставкою «Прес-ку-р’єра» і… передплатив її самому собі. Так-от, результат: з початку 2023-го у мою поштову скриньку жодного разу не принесли передплачену мною газету. Звичайно, я ходив у відділення зв’язку, запитував, у чому справа. Відповідь була наївно простою: на цій дільниці нема листоноші. Що ж робити і коли мені принесуть мої газети (крім «Прес-кур’єра», я мав отримувати ще й «Голос України»)? Мені кажуть: коли знайдемо листоношу, тоді й отримаєте свої газети.

Є.А.: Я теж передплатник «Прес-кур’єра», маю на поштовому відділенні свою скриньку, але перших двох номерів газети також не отримав…

Й.Б.: Я про те кажу, що редакції можуть готувати (і роблять це!) чудові за змістом видання, але якщо їх не доставляють передплатникам, зусилля журналістів зводяться нанівець.

Не можу не згадати випадку, коли у липні 2022 року, у розпал війни, керівництво друкарні заборонило доставляти у газетну експедицію для наступної доставки читачам віддруковані тиражі всіх газет Одеської області. Чому? Бо нові керівники друкарні вирішили, що порушені якісь вимоги порядку укладання договорів на друк. Цілий тиждень усі віддруковані газети просто лежали у газетному цеху, їх не відправляли передплатникам. Такого грубого порушення свободи розповсюдження преси в Одесі не було за всі роки незалежності України. Ми досі не знаємо, хто конкретно в умовах війни посмів дати таке протизаконне розпорядження і яке покарання поніс за свої дії. Це ж прецедент, який може повторитися…

Є.А.: А зміст одеських газет вас задовольняє?

Й.Б.: До змісту друкованих видань претензій нема, усі газети у нас сьогодні працюють на перемогу над московським ворогом. Але щоб вони могли виконувати свою функцію і надійно тримати свій інформаційний фронт, їм потрібна допомога влади, перш за все фінансова. Бо рекламний ринок не працює, газети у роздріб практично не продаються, залишається традиційна передплата. Але якщо редакціям ставитимуть палки у колеса, якщо передплачені газети не будуть своєчасно доставлятися читачам, втратимо останню надію зберегти друковану пресу. Адже вже сьогодні тиражі одеських газет дуже мізерні: багато видань мають наклад менше тисячі примірників, а деякі ледве до сотні дотягують…

Є.А.: Мені не подобається ваш песимістичний настрій. Не заперечую, проблем в одеських газет багато і війна не сприяє їх вирішенню. Але згадайте, колись і про театри казали, що вони не зможуть конкурувати з телебаченням, та вони вижили! Так, я переконаний, буде і з друкованими газетами. Бо їх основа — творчість. А творчість — це фізична молодість та духовне безсмертя. Творчість — це вихід за межі звичайного буденного життя. Творчість — це ознака яскравої особистості, наявність божественного в людині. Творчість є вищим призначенням людини.

Свого часу я був у добрих стосунках з редактором газети «Юг» світлої пам’яті Юлієм Мазуром (1937 — 2000), який допомагав видавати нашій органі-зації «Демократична дія» аналітичні вісники. Як щиро він переживав за газету, за Україну!

А перегляньте газету «Чорноморські новини», де редактором чудовий журналіст Іван Мельник. Хіба така газета може зникнути?

Я переконаний, що майбутнє в одеської преси є і війна тільки загартує і журналістів, і читачів.