Етюди посивілого часу

Такою постає для допитливого читача, котрий шукає літературу, а не чтиво, для читача, вже знайомого з творчістю Геннадія Щипківського, нова книжка письменника «На терезах пам’яті». Віднайдеш чарівний ключик, відчиниш ту схованку — не надто й приховану письменником, а там…

…«У вирій кличуть журавлі, лиш осінь висинить ожину. І тільки на оцій землі, де народився, я спочину. / Святий мені оцей зв’язок, не розділю я навпіл душу: вона торкнулася зірок — її ще приземлити мушу.

Зірок торкнувся очима. Душа приземлена на Поділлі, на батьківському обійсті в садку, де закопана моя пуповина.

Це має визначальний зміст, альфа і омега всього життя, якому не зрадив».

І ще цитата:

…«Я тут не гість, тут все моє: струмки і річка, ліс і вбочі, тому і сонце впізнає мене, заглядуючи в очі»…

…«Місяць зупинився якраз над криницею, бо води захотів, опустить ріжок у залишене повне відро на цямрині і нап’ється. А стане повним — у пралі питиме»…

Або ось ще:

…«У глибоких байраках вітри заколисують степ. І котилося сонце, як віз, у розлогі Вертопи. І в цю ніч, молодий, вийшов місяць — заточений серп — в червні жати ячмінь і складати у зоряні копи»…

І ще ось картинка: «Тінь по висілку крадеться, і ні звуку — тільки тінь. Птаха наче засміється, заірже далеко кінь»…

І не втримаєшся, по хвилі таки перегорнеш сторінку-другу, щоби знову подивуватися несподіваному порівнянню, образу чи метафорі, по всіх сторінках розсипаних перед нами щедрими пригорщами.

У цій книжці нема сюжету. Це, властиво, книжка коротких есеїв, кожен з яких починається поезією. Автор виписує поетичні строфи в рядок, і це створює вражаючий ефект отого органічного єднання гарної поезії з глибокою та багатозначною прозою. Властиво, продовжуючи це читання далі, далеко не завжди можна завважити, що вже читаєш прозові рядки. Тут проза читається як продовження поезії.

Про що ця книжка? Вона — про любов. Говорити поетичною мовою про любов — це не лише шляхетно, це ще й ознака літературної культури, ознака справжности почуттів. Ця поезія народилася в потаємних глибинах душі, де саме й живе любов, незрадлива і щира. То про що, направду, ця книжка? Вона — про любов до Вітчизни, про те найвище почуття, не порівнюване ні з яким іншим. Про любов цю — без патетики й пафосу. А передовсім — до рідного краю, прекрасної частки України. Де народився і спізнав щасливі хвилини життя. І до тих доріг, якими доля повела далі, не минаючи перешкод і навчаючи долати всі перепони, обминати лихих людей та відстоювати себе. І про любов до батька-матері, звісно ж, та чи не найбільше — до бабусі рідної, з якою пізнавав премудрості життя, поки батьки заробляли на хліб насущний.

…«Замислююся, чи зміг би витримати розлуку з рідною землею? Не зміг би. Жура пекуча замучила б. Але ж люди тікають. Вже нашого квіту у кожній країні. Бо ж від нестатків міліють душі. Люд, вволю нагодований обіцянками, більше нікому не вірить і йде працювати в чужі землі»…

Ця книжка — про любов до жінки. До тієї, поряд з якою, властиво, ми залишаємось чоловіками — попри всі несподівані обставини, нерідко навіть на рівні підсвідомости. Їй, єдиній і неповторній, він виспівує величальну. Одразу й не згадати, скільки разів на сторінках книжки це засвідчується рідним — і рідкісним — ім’ям.

Любов до Вітчизни вкупі з тією місциною, де закопана пуповина, й любов до жінки — вони мають бути поряд у житті, світ був би ідеальним, коли б це насправді було так.

У цій книжці нема єдиного сюжету, автор вільно почувається в часі, не дотримується хронології та якоїсь послідовности. Й водночас там безліч сюжетів — либонь, стільки ж, скільки у ній есеїв. Тому що есеї ці — його думки, спогади, міркування… А думка вільно мандрує у просторі й часі, її не спиниш, не загнуздаєш.

Ця книжка, без сумніву, автобіографічна, властиво, у кожній книжці письменника лишається частка його душі, його особистого життєвого досвіду.

…«На вершечку верби мене очікує білогривий місяць і стежить, аби перейшов Бучайку і не замочив ноги»…

Або ось:

… «У вирій щороку летить прожитий рік, а я залишаюся на своїй землі»…

Книжка ця — про людину, у котрої, за найвищим рахунком, найдорожче в житті — рідний край, у якому «у дубів набратись сили кожен день ходив би в ліс», де «наче на гостину степ зайшов у двір» і де «упізнає горбовий вітер, налетить, обніме»… Обніме вітер — така чудова метафора.

А коли так, якщо почуття господаря на цій землі є одним з визначальних для нього, то хто ж іще має дбати про неї, перейматись її майбутнім?

…«Тікають у глибінь джерела. Невже ховаються від нас? — Чому щорік щезають села? — запитує тривожний час»…

А разом з ним питає і він, письменник, який апріорі є виразником нації (невипадково був свого часу одним із очільників НРУ), «Як зайти прадавнє джерело?.. І хати порожні між горбами часом, наче снігом, замело…». «Приходить весна, а на подвір’ї нема кому слухати на долинішнім садку солов’їв. Прилетить зозуля, подивиться навколо, нігде нікого, і мовчить: кому буде рахувати роки? І летить сумна туди, де ще жевріє життя. І замовкло веселе село, наче заснуло».

Не сьогодні це почалось. Пригадується, як у Долинському на Ананьївщині Є. Дунський, дбайливий керівник господарства, що об’єднувало кілька сіл, сумно показував спорожнілі, покинуті хати. А вже у наш час ця проблема поглибилась. Чому? Це непокоїть, тривожить письменника. Тому й описує рідний край так поетично, з такою ніжністю та любов’ю, за якими — щем і біль душі. Ця любов знаходить найкращі слова, найбільш вишукані епітети, найсвітліші спогади. Про забуті святкування народні — Покрову, Різдво, Великдень, свято Купала… Про давні весільні традиції… Ну де, скажіть, ви прочитаєте про те, що «зими в ті роки були пишні», або й таке: «Сніг лежав збляклим і сумним», і як «У місячні ночі на дзвіниці відпочиває місяць, перед тим викупавшись у Фосі», або ось ще: «І бринить павутиння у тиші безвітряних днів». Чудо, як гарно! «Ходить невдоволена ніч, бо заслонили вікно, й вона не бачить, що робиться усередині». Усе це й виповнює оту скарбничку, яку, відчинивши, легко й забути про її вміст.

…«І закрадається думка: чи пороблено нам на зло, чи хтось упорожні перейшов дорогу? І своя найбільша вина — недочулися провидців, нехтуючи мудрим напуттям, даремно марнуючи час; знаючи пророчі слова Тараса Шевченка «Кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте».

Аякже, і пороблено теж: бо чуже слово назвали своїм, братами — чужинців… От і пожинаємо… (Книжка написана в 2020-у. Можливо, сьогодні це була б вже інша книжка, а може, й ні, кожен час творить своє).

Тим-то й тривожиться він майбутнім рідної землі, шукаючи відповіді у минулих часів та роблячи спроби заглянути в прийдешні.

…«Я з них пив — навідайте криниці, під горбком співуче джерело. В лісі спілі запашні суниці, на горісі білчине дупло. Липу на городі вище хати, над скалою сиві ясени. Маєте там кожен рік бувати, щоби не забули вас вони.

Це заповіт моїм дітям. Як би не склалося в житті, хоч зрідка навідуйтеся. Обійдіть садок, постійте біля сумної хати, попийте живої води з мого джерела, обійміть нашу липу. Я відчую: ви там. Буду радіти й виглядати, коли знову відвідаєте мою Бучаю»…

Цю книжку не можна читати, як всі інші, варто повертатись до прочитаних сторінок час до часу, а прочитавши трохи, відкласти, подумати над прочитаним…

«Сьогодні завершив цю книгу намистин, що зберіг і зважив на терезах пам’яті. Ниньки радію: вдалося знову злити поезію і прозу в один твір...».

Завершимо й ми з Божою поміччю та щирою віддякою за її красу і мудрість.

Роман КРАКАЛІЯ.