№ 22 (22447) четвер 25 травня 2023 року

Поки політичні оглядачі стежили за самітами в Японії і Центральній Азії, де лідери G-7 і Сі Дзіньпін змагалися на геополітичному полі, поруч з Україною, в прикордонній Бєлгородській області росії, сталася цікава подія. Війна перемістилася на територію держави-агресорки.

Військторг без вихідних

На думку Михайла Подоляка, радника голови Офісу президента, Україна уважно спостерігає, але не має ніякого стосунку до військової операції членів легіону «Свободная Россия» (ЛСР) і підрозділів російського добровольчого корпусу (РДК), які 22 травня провели черговий збройний рейд на території Бєлгородської області. Іншими словами — «українців там нема» і не було. Формально Подоляк правий. Хоча той же аргумент звучав у 2014 році із кремля. Тоді в Донецьку і Луганську області нашої країни в супроводі танків, амуніції і техніки, купленої у «військторзі», увійшли добровольці стрєлкова-гіркіна і бойові буряти, послані їм на допомогу.

Половина громадян — за відновлення ядерного арсеналу

До кінця війни ще далеко, й обриси повоєнного миру поки що туманні. Але в Україні вже зараз шукають варіанти, як у майбутньому убезпечитися від чергового російського вторгнення. А в тому, що рф спробує це повторити, нема сумнівів: путін зробив ставку на відродження російської імперії, і кремль прагнутиме реваншу в «Малоросії», скориставшись «замороженням» бойових дій для відновлення російської армії та підготовки до нових наступальних операцій, можливо, через три – п’ять років.

Без «парасольки» НАТО…

Найкращою гарантією безпеки нашої країни була б її участь у колективній системі безпеки — НАТО. І так вважає не тільки керівництво України, а й її громадяни. Як випливає з результатів опитування, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» на замовлення Центру аналізу та соці-ологічних досліджень Міжнародного республіканського інституту (IRI), у березні 2023 року 82% українців підтримали б вступ України до НАТО, воліючи концентруватися на практичній допомозі. Це на 10% більше, ніж у червні 2022-го, і на 23% — ніж у квітні минулого року.

«Найбільше диво — це все ж лише людина: своїм зусиллям може Богом бути або дияволом». Цей вірш написав Анґелус Сілезіус, німецький поет часів тридцятирічної війни, а нагадаю вам, що тридцятирічна війна XVII століття — це одна з найбільш жорстоких кривавих війн в історії Європи.

Чому я його процитував? Бо він порушує тему, яку історики вважають центральною для сучасності й не тільки. Ця тема звучить по-богословськи, але нею насправді займаються історики — вона називається «диявол в історії», і суть цієї метафори в тому, що все те добре, що ми робимо, не завше добре закінчується, тому що в історії є диявол.

Та й дав же Господь нам сусідів — щоб ми, боронячись од них та побиваючи їх, вилюднювали і ставали на ноги по тривалих часах поневолення, подібно до того, як одужує хвора людина після тяжкої недуги, як виліковується після важкого поранення воїн-герой та поривається знов у те саме пекло, де смерть засіває, а життя усе-таки знаходить заціліле колосся й відроджує до нового життя і колосся те, і ту ниву…

Про це думалось у залі Одеської філармонії, та навіть раніше — під час пресконференції чотирьох неймовірно обдарованих талантами любови — до Вітчизни своєї, до людей, до обраного в житті шляху, до невтолимої спраги шукати можливості, щоби завше бути корисними саме там і в тому часі, де доконечна в цьому потреба — мисткинь, винятково творчих та глибоко патріотичних.

Українці дивують світ не тільки стійкістю у боротьбі з ворогом на фронті, а й своїм життєлюбством, своєю жагою до мирної праці у тилу. Хоч у країні війна, а через неї — купа похідних проблем (від бензинової до соляної), люди не замикаються у собі, не сидять, склавши руки, і не чекають манни небесної, а повсякчас намагаються робити корисні справи.

Так, у рамках двомісячника з благоустрою території громади жителі мікрорайону №19, що по вулиці Петра Сагайдачного у Балті, нещодавно почистили й оновили криницю та впорядкували місцину довкола неї.

На 94-у році життя відійшов у вічність старійшина одеської журналістики, учасник партизанського руху в роки Другої світової війни

Борис Іванович ДУБРОВ.

Народився він 9 травня 1930-го у Березівці на Одещині. Під час фашистської окупації долучився до підпільної організації, яка діяла на тих теренах під керівництвом В.Ф. Дяченка. У 1949-у закінчив Одеський торговельний технікум, опісля чого працював інспектором облторгу в Тернополі. Із 1951-го — завідувач відділу культури і шкіл тернопільського обласної газети «Вільне життя».

Після служби в армії повернувся на рідну Одещину і з лютого 1954-го влився у колектив обласної газети «Чорноморська комуна» (нині — «Чорноморські новини»), пройшовши шлях від кореспондента до заступника редактора. Уже будучи на заслуженому відпочинку, регулярно дописував до газети. У своїх статтях робив акценти на актуальних суспільно-політичних, просвітницьких і краєзнавчих темах.

Б.І. Дубров — один з ініціаторів створення Одеської обласної журналістської організації. Член НСЖУ із 1957 року. Нагороджений Золотою медаллю української журналістики і Почесною грамотою Верховної Ради України «За особливі заслуги перед українським народом».

Борис Іванович є автором понад двадцяти публіцистичних, художньо-документальних та гумористично-сатиричних книжок. Широкий відгук у пресі та з-поміж читачів мали «Чорноморська квітка» (1965), «Повість про хоробрих» (1967), «Солдатська слава» (1970, 1973, 1975, 1987), «Призьба Посмітного» (1995), «Улюбленець моря» (2002), «На поклик Вітчизни» (2004), «З кожної епохи — сміху потрохи» (2005), «Все, що мав у житті…» (2007).

До поліції звернулася жителька Захарівки із проханням розшукати її 54-річного батька, який поїхав на підробіток у село Сухий Лиман Одеського району і добу не виходив на зв’язок із ріднею.

Працівники карного розшуку відділення поліції №2 Роздільнянського районного відділу поліції в ході проведення оперативно-розшукових заходів встановили, що зниклий оселився у населеному пункті, про який сказала його донька, разом із двома односельцями віком 23 та 57 років. Але під час опитування ті не відповіли, де перебуває їхній спільний знайомий.

«Ваша донька потрапила у ДТП і потребує негайної грошової допомоги на лікування» — під такою легендою зловмисники виманили у літньої одеситки 47 тисяч гривень.

87-річна жінка відповіла на дзвінок він невідомого абонента. По той бік слухавки чоловік представився співробітником правоохоронних органів і повідомив, що її донька потрапила в аварію і потребує невідкладної дороговартісної операції. Шокована новиною мати, намагаючись врятувати доньці життя, без вагань передала усі свої заощадження незнайомцю, який невдовзі прийшов до неї додому.

З нагоди Всеукраїнського дня краєзнавства, який відзначається 28 травня, фахівці профільного відділу ОННБ запрошують читачів у подорож в часі, а саме повернутися на сто років назад, у 1923-й, і познайомитися із важливою сторінкою дослідницького життя нашого міста — діяльністю Одеської комісії краєзнавства.

Як відомо, в Одесі ще із 1839 року діяло славнозвісне Товариство історії і старожитностей, яким могло б пишатися будь-яке місто. Його ядро складали видатні вчені:  А. Скальковський, М. Мурзакевич, О. Маркевич, О. Андрієвський, В. Ястребов та інші, котрі зробили вагомий внесок у дослідження Півдня України. Гідною спадкоємицею цього товариства і стала Одеська комісія краєзнавства, заснована наприкінці 1923-го як філія створеної за рік до того Комісії краєзнавства при Всеукраїнській академії наук (ВУАН).

18 травня, у День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, у «Планеті кіно» сказав коротке слово перед показом відомого фільму «Хайтарма» (повернення) Ахтема Сеітаблаєва, що вперше з’явився у кінопоказі у 2013 році. За таку почесну місію вдячний Февзі Мамутову, депутатові Одеської обласної ради VIII скликання, голові ГО «Кримські татари Одещини».

Напередодні ж, 17 травня, долучився до «круглого столу» в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці імені М.С. Грушевського «Наш спільний біль», учасники якого (зокрема, Ф. Мамутов і такі видатні українці Одеси, як Я. Різникова, С. Гуцалюк, І. Нечиталюк) обговорювали болючі питання депортації кримців, наші завдання, що мають неодмінно привести нас до повернення в Крим, але вже як справжніх господарів, без урахування інтересів вічно ворожої нам російської меншини, злочинного «русского міра».

Що ми знаємо про рідний край? Про людей, про магічні чари рідної природи?..

Особливо сьогодні, коли життя ходить по краю леза… Зберегти пам’ять про добрі справи земляків — завдання неабияке. А нашому краю є ким пишатися!

Родючість ґрунту — один з найважливіших параметрів ділянки. Відтак збереження і підвищення його родючості — чи не головне питання, яке доводиться вирішувати при вирощуванні як овочевих, так і плодових або декоративних рослин.

Передусім родючість ґрунту зумовлена наявністю в ньому основних елементів живлення — азоту, фосфору і калію, а також мікроелементів. Однак вона не обмежується лише хімічним складом. Це ще й структура, повітро- та вологоємність, комплекс мікроорганізмів, мікроскопічної фауни, що робить живлення для рослин доступним. Тільки такий ґрунт здатний забезпечити посаджене усім необхідним й уможливити нормальну його життєдіяльність.