Ми діти твої, Україно!

Діти добре розуміють, що таке добро, милосердя, любов, порядність і справжня дружба. Вони вже замислюються над тим, що залишать на землі після себе.

Нинішня збірка творів юних — уже четверта, яку я редагую. Й одержую від цього велике задоволення. Тому що є в України гідні сини й доньки, які вміють мріяти, любити й працювати. Тому що живуть у Чорноморську розумні діти, якими можемо пишатися.

Валентина СИДОРУК,
членкиня НСПУ,
голова Чорноморського міського
літературного товариства «Сузір’я».

Жити чесно й порядно

Певно, кожному з нас змалечку говорили, що треба жити чесно й порядно, тож тепер ці слова сприймаються як аксіома.

Але чому ж тоді не всі люди живуть за цим простим правилом? Чому дехто заради збільшення власних статків ладен зневажити людські цінності, зрадити близьких або й скоїти злочин? Що робити, як діяти, щоб порядність перемагала? Відповісти на ці питання надскладно. Це вибір кожного, і вплинути на нього досить важко.

Як на мене, виховувати кращі людські якості треба саме з дитинства. Саме в ту пору ми формуємо власне світосприйняття, беручи приклад з дорослих. Звісно, звертаємо увагу не лише на слова, а й на вчинки. Тому ті, хто використовує інших задля досягнення власних цілей, ще змалечку почали вважати це нормою. Значить, негідні люди були для них зразком для наслідування.

Непросто прищепити підліткам кращі якості. Але переважна більшість їх усе ж дослухається до слів батьків, учителів або інших авторитетних людей.

Велике значення у вихованні має література. Красномовними прикладами є «Повчання Володимира Мономаха дітям» та «Слово про Ігорів похід», у яких порушується проблема міжусобиць, важливість єдності серед народу. Це й сьогодні, під час війни, важливо!

Але й сучасна література цікава — тим, звичайно, хто читає, зокрема творчість чорноморських письменників. Недарма в народі кажуть: «Книга вчить, як на світі жить».

Діна СЕМЕНЕНКО,
10-й клас, ліцей №6.

У гармонії з довкіллям

Людина і природа тісно пов’язані. Недарма природу називають матір’ю. Вона дала нам усе необхідне для життя. Та ми, живучи у високоповерхових будинках, часто цього не цінуємо. Тепле сонечко, свіже повітря, могутні дерева, пахучі квіти сприймаємо як належне.

Я вважаю, що людина не просто пов’язана з природою, а є її частинкою. Природа надихає нас і дивує, неможливо не насолоджуватися її красою. Не можу не згадати поезію Павла Тичини: «Гаї шумлять — я слухаю. Хмарки біжать — милуюся. Милуюся-дивуюся…». Твір пронизаний теплом і світлом, а ліричний герой відчуває душею красу, пропускає її через себе. Це свідчить про міцний емоційний зв’язок.

У сучасному світі підтримувати гармонійні відносини з довкіллям буває досить складно. Іноді ми про нього забуваємо й згадуємо тільки в селі, гостюючи у бабусі. На жаль, результат такого ставлення — неймовірна кількість екологічних катастроф, які, здебільшого, пов’язані з промисловою діяльністю людини. Це і глобальне потепління, і забруднення повітря, водойм, ґрунту, вимирання тваринного світу, танення льодовиків. Поважати, любити й оберігати природу необхідно вже сьогодні. Свою частку може внести кожен, відмовившись від надмірного споживання товарів у целофанових обгортках, зробивши вибір на користь велосипеда, зменшивши побутові відходи.

Ми бачили багато фантастичних фільмів, де зображені екологічні катастрофи сотні років тому. Зараз, на жаль, жанр цих фільмів змінився на «документальний». Одна із таких стрічок — «Дім» Яна Артюса-Бертрана. У ній показано красу планети разом з незагойними ранами, яких завдали промислові виробництва, війни, екологічні катастрофи і людська байдужість.

Підсумовуючи, хочу зазначити, що людина — маленька складова довкілля. Природа нас радує, дивує, надихає, тож ми мусимо оберігати та примножувати її скарби.

Софія АХНАЗАРОВА,
випускниця ліцею №7.

Наш символ — червона калина

Кожна країна має символи, й Україна — теж. Вони роблять її унікальною, не схожою на інших. Якщо герб, прапор, гімн, мова, конституція є в кожній країні, то калина — неповторний символ саме українського народу.

Багато хто за кордоном навіть не чув про існування такої рослини. А для нас вона — скарб, що асоціюється з дитинством, сім’єю, коханням, Батьківщиною.

Чому ж калина стала такою рідною та невід’ємною частиною нашої душі? Треба звернутися до минулого.

Раніше наші пращури жили на просторах України в маленьких хатах. Вони були дуже працьовиті. Кожну хатину прикрашав садок, де особливе місце займала гарна калина: навесні — квітуча, а восени — з яскраво-червоними ягодами. Коли лікарських засобів, пігулок не було, люди шукали порятунку від хвороб у природі. Чай, різні настоянки з калиною зігрівали теплом українців і лікували. Крім цього, ягоди додавали до різних страв, хоч вони й гіркуваті.

Калина милувала око своєю красою, тому коло неї любили зустрічатися закохані. Красу її оспівали в піснях.

Сьогодні калина не займає такого практичного значення в нашому житті, як раніше. Але й нині ми лікуємося помічним чаєм з неї.

Сьогодні, коли наша країна бореться з ворогом, особливого значення набула давня пісня:

Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Костянтин КОЛЬЧАК,
11-й клас, ліцей №7.

Я бачу усмішку Тараса

Існує безліч портретів Тараса Шевченка, але на жодному з них ми не бачимо усмішки Кобзаря. Натомість на нас завжди уважно дивляться глибокі розумні очі. У них — весь біль, який довелося пережити митцеві: сирітство, кріпацтво, арешти… Поет весь час замислювався, ніби намагався побачити майбутнє рідної України.

Життя Тараса Шевченка було сповнене труднощами й стражданням. Але він завжди ставив на перше місце проблеми свого народу, не дозволяючи собі виявляти слабкість і страх. У своїх творах він звертався до звичайних людей, спонукаючи їх до боротьби. Адже для нього була нестерпною сама думка, що українці можуть забути своє коріння, історію свого народу. Кобзар промовляє до майбутніх поколінь, сподіваючись, що діти України скинуть із себе кайдани, у які були закуті їхні батьки, і виборють своє право на свободу.

Творча спадщина Тараса Шевченка є справжнім скарбом для нас. З часом його вірші набувають нового значення, а ідеї завжди відгукуються у душі вільного українського народу.

Поет вкладав душу в кожне слово. Він вбачав сенс свого життя в тому, щоб будити українців, бо не міг спокійно жити, поки його рідний край омивали ріки крові й поту ні в чому не винного люду.

Зараз, як і століття тому, українці виборюють незалежність, свободу. Ми готові виконати заповіт Кобзаря: «…і вражою злою кров’ю волю окропіте». І коли по всій Україні на вулиці вийдуть люди, святкуючи перемогу під гасла «Слава Україні!», я зможу сказати: «Я бачу усмішку Тараса!».

Поліна КУЧЕРЯВЕНКО,
10-й клас, ліцей імені Тараса Шевченка.

Із чого зіткане щастя?

На це питання кожна людина може відповісти по-своєму. Мабуть, якийсь бізнесмен бажає багатства, балерина — удосконалення своїх професійних навичок, хтось мріє про щасливу, здорову родину й добробут.

Звичайно, щастя складається з наших таємних бажань і дитячих мрій. У моєму розумінні щастя — це свобода, вільний вибір свого життєвого шляху. Та війна відкоригувала мої бажання. Сьогодні для нас, українців, щастя — це Перемога!

На українських землях триває руйнівна війна. Ворог знищує житлові будинки, лікарні, школи, мінує узбережжя. Гинуть мирні люди. Чи не щодня лунають сигнали повітряної тривоги. Ми відчули, як важко жити без електрики. А в деяких регіонах українці живуть без води, опалення, світла місяцями. Здається, що зараз ми живемо не в ХХІ столітті, а в середньовіччі. Мені дуже шкода біженців, які таке пережили.

Тож уявляю, якими будуть наші емоції, коли всі ці жа-хіття закінчаться!

Оце буде наше справжнє українське щастя!

Ганна ПЕРЕДНЯ,
9-й клас, ліцей №7.

Дорожімо часом

            З усіх утрат втрата часу найтяжча.
            Григорій СКОВОРОДА.

Всі ми знаємо таку приказку: «Час — гроші». Але чому кажуть саме так?

Найважливіше багатство, яке є в людини, — це час. Нам постійно його бракує. Коли ми молоді, постійно витрачаємо його на якісь безглузді речі. Нам здається, що все життя ще попереду. Школа, ігри, телевізор, університет… Й ось нам уже двадцять п’ять років. Настала пора працювати — час біжить галопом. Одруження, придбання автомобіля, квартири — все це проходить за мить. Нам уже за сорок — минуло вже майже пів життя. Здається, що за цей час ми зробили так багато, що досягли достатку. Але ж це такі дрібні події. Чому ми витратили на це так багато часу? Ми могли посадити сотню дерев, зробити наукове відкриття, написати книжку… А що ж ми залишимо після себе? Ліна Костенко пише: «Життя іде — і все без коректур», загострюючи увагу на тому, що ми залишимо після себе: «А ми нічого, пройдемо, як тіні…».

Ось нам уже вісімдесят років — час уповільнюється. Тільки тоді зрозуміємо, що нічим звітувати. На жаль, зрозуміємо це занадто пізно. Добре, якщо виросли діти — розумні, порядні, гідні, і ми можемо бути втішені цим.

Отже, час — найважливіший ресурс, і витрачати його на безупинне збагачення не варто. Зараз у нашій країні йде війна, тож є дуже багато можливостей для добрих справ, щоб тебе згадували люди, щоб дякували.

Хтось воює на фронті, хтось плете захисні сітки, хтось допомагає біженцям, хтось переказує кошти захисникам. А ми навчаємося старанно, щоб гідно включитися в життя. Тож не тратьмо часу — працюймо на Перемогу!

Сергій ЯРОШЕНКО,
9-й клас, Олександрівський заклад
загальної середньої освіти.