Переглядів: 652

Чарівна сила рідної сторони

До 115-ї річниці від дня народження Степана Олійника

Долю не передбачиш. Вона може з милою усмішкою подати тобі обидві руки і в найясніший сонячний день повести за собою, а може безжалісно пройти мимо тебе в найтемнішому провулку життя. Хіба міг я уявити, навчаючись у Шершенецькій середній школі, що вона, доля, певно, вже вистеляла буйноквітами шлях до Олійниківського краю — Миколаївського району Одеської області? А проте, склалося саме так. Й ось уже майже сорок років живу й працюю на батьківщині видатного поета-гумориста-сатирика Степана Івановича Олійника. I за цей час із дня у день, із року в рік відчуваю невичерпну любов і повагу старого й малого до свого знаменитого земляка. Тож не жалкую, що доля поселила мене на цій прекрасній степовій землі.

То хто ж він, Степан Олійник, для мене особисто? Талановитий поет? Безумовно! Прекрасна людина? Так! Зірка на літературному небосхилі? Першої величини! Та найперше він для мене митець, який вивищився над своєю епохою, точніше — над «тлом» епохи (термін Богдана Сушинського). Саме так: над «тлом». Але не над своїм народом. Бо нещадно викриваючи негативне тло життя, Степан Олійник водночас (і це головне) всім своїм талантом служив своєму народу, захищаючи від зла добро, утверджуючи ті ідеали і цінності, які тільки роблять людину людиною.

А вперше ім’я Степана Івановича Олійника, повторюсь, я почув ще в дитинстві, будучи школярем. Я просто не міг «не почути», як гриміли по радіо (о, радіоточка — то була велика розкіш тоді, як і електролампочка, не кажучи вже про перші телевізори) «Лісогон Тимошка», «Петя і курортна дамочка», «Леді Мельник Настя», «Імператор», «Дипломат». Ці та інші твори друкувалися в газеті «Колгоспне село», журналі «Перець». Ми, учні, залюбки їх вивчали напам’ять і старанно декламували зі шкільної та клубної сцени. І вже тоді могли бачити, як тепло і вдячно сприймали люди Олійникове слово. А мій однокласник Вітя Купчик, слухаючи у моєму виконанні «Петю і курортну дамочку», сміявся так приязно, доброзичливо і щиро, що схвально напророкував: «Бути тобі вчителем літератури!». Отак-о й сказав. І як у воду дивився! Але, думаю, йому так пророкувати було неважко, адже він добре бачив і відчував, наскільки вдало й точно я наслідував нашого вчителя Дмитра Мироновича Ткачука, який, на превеликий жаль, ще доволі молодим пішов за межу. Дмитро Миронович був улюбленцем учнів, учителів, односельців. Мав тонкий художній смак, прекрасно i декламував, і співав, писав лірику та прозу («для себе»). Здається, у нього не було «чистих» уроків мови чи літератури. Ось найхарактерніший штрих: вивчаючи тему «Вставні слова і речення», весь ілюстративний матеріал дібрав із творів С. Олійника. І при цьому наголосив, що Степан Олійник — неперевершений майстер! Навряд чи й сьогодні хтось зможе заперечити моєму вчителеві...

Отак Степан Іванович і закріпився в моєму полі зору. Я вже знав, що він із сусіднього Балтського району. Але ще нічого не знав про Миколаївський (тоді Андрієво-Іванівський). I навчання на філфаці, хоча й значно «укрупнило» Степана Олійника в моїх очах, не додало уявлення про його рідний край (як він сам сказав би — рідну сторону). А сьогодні я твердо переконаний, що найширші знання про людину будуть неповними, якщо не побуваєш на її батьківщині. Тому відверто зізнаюся: є біла пляма в моїй Олійниківні: так і не довелося побувати в Пасиселах, де саме й народився поет. Можливо, колись і вдасться побачити той куток, «який звавсь Гончарова». Хочеться хоча б тому, що:

— Хороші там люди.
Природа чудова.
«Привіт Пасиселам».

A от Левадівка, з якої Степан Іванович Олійник пішки прийшов у літературу, давно стала «Літературною Меккою» району. Здається, жодного разу не повертався він сюди сам. Як свідчать земляки та рідні поета, з ним на його запрошення сюди приїжджало чимало письменників, митців. Тут вони мали змогу наочно переконатися, що то є народна любов до справжнього таланту.

Мені назавжди запам’ятався день 29 березня 1973 року — незадовго до поетового 65-ліття. У районному будинку культури зустріч зі Степаном Івановичем перетворилась на справжнє літературне свято, гостями якого стали Іван Шам’я-кін (Білорусія), Марк Максимов (росія), Микола Синагаївський, Петро Осадчук (Київ).

Скільки гарних слів, побажань почув у цей вечір наш земляк на свою адресу, яким схвильованим і вдячним був! I «все, що міг» він у відповідь — дарувати людям свої (їхні улюблені) твори у власному майстерному виконанні («без фанери»!) і з магнітофонної плівки. Було все: питання, іскрометні відповіді, оплески, квіти. І найдорожче — автографи. У мене під рукою виявилась «Угорська арфа» (переклади з угорської

Ю. Шкробинця), і на ній Степан Олійник радо розписався. То була єдина моя зустріч з поетом. Але пам’ять міцно зберігає його голос — м’який, лагідний, коли йшлося про щось красиве, і вибуховий, басовитий, коли говорив про те, чим був невдоволений.

Зберігає вона і ті всі заходи, які проводилися без участі Степана Івановича. А як учитель і шанувальник його творчості я їх, здається, ніколи не оминав. Досі зберігаю запрошення на районну конференцію, присвячену 70-річчю поета (кінець 1978-го). У ній взяли участь партійні і радянські працівники, журналісти райгазети «Червоний прапор», робкори і сількори, працівники культосвітніх закладів, викладачі української мови і літератури.

Другий секретар райкому партії І.П. Дарієнко тепло говорив про ювіляра. Життєвий і творчий шлях гумориста охарактеризував секретар райкому партії В.Д. Бойченко. Темою свого виступу я обрав «Роль і місце С.І. Олійника в розвитку української радянської сатири і гумору».

Багато цікавого тоді почули ми з розповіді сестри поета Оксани Іванівни про брата. Було що сказати й одеським письменникам — гостям конференції Станіславу Стриженюку, Костеві Сергієнку, Анатолієві Колісниченку.

І всі обов’язково підкреслювали у характері ювіляра його особливе благородство, безкорисливість, готовність допомогти. Не могла не зворушити синівська вдячність Степану Івановичу Анатолія Колісниченка за сприяння у вирішенні житлового питання.

Перший мій письмовий відгук про творчість й особистість Степана Олі-йника з’явився напередодні його 70-річчя в місцевій газеті «Червоний прапор» (1.04.1978) і називався «Співець рідної сторони». Гадаю, ця невелика замітка має право бути наведеною тут повністю, оскільки, як мені здається, дає певне уявлення про ті витоки, які живили натхнення поета.

«Жили ми на краю села. Мимо нашої хати тягнувся шлях на Березівку, на Одесу... По той бік шляху — широкий вигін, на вигоні — криниця, а далі — степ і степ...». Отак просто розпочинає одну із сторінок своєї книги життя Степан Іванович Олійник. Але дуже скоро за цією простотою проглядається велика синівська любов поета до рідного краю, до рідної землі.

Читаючи цикл новел-споминів «З книги життя», не можна не помітити, що образ степу — один з найулюбленіших у автора. В цьому циклі, власне, взагалі мало творів, у яких слово «степ» не вживалося б у тій чи іншій формі. Для Степана Олійника степ — це музика, а отже мистецтво, краса непідробна: це безкраї поля, а отже джерело хліба, відтак достатку. «У моєму степовому селі Миколаївці на Одещині стояла гаряча пора. Ще тільки сонце золотило краєчок неба, а селяни поспішали на поля. Уже шостий рік мої земляки-трударі сіяли і косили не панове і не для пана, а своє і для себе». Радість вільної праці, праці для себе не могла залишатись неподіленою: гордість за своїх прекрасних земляків-трударів підказала юнакові взятися за перо, розповісти про них усім-усім. Так відбувся дебют Степана Олійника в «Червоному степу». То було відповідально: ставити свій підпис під першим дописом. Але юний Степан Олі-йник мав на це повне моральне право, бо й уже пізнав ціну праці, красу світових світанків: «З весни все літо працював я в полі: на косовиці, молотьбі, на сівбі. Від сонця до сонця — в степу».

І ніколи в житті не забути йому землі своїх батьків, землі свого дитинства і юності. Про це Степан Олі-йник з глибоким ліризмом говорить у вірші «Рідна сторона» (символічно, що саме так назвав поет одно-йменну збірку вибраного 1968 року). Вірш присвячений земляку (читай: степовику) і другові, побратимові по літературі Євгену Сергійовичу Кравченку:

Степ і степ. Купіль зелена.
Пахне ярина...
То для тебе і для мене —
Рідна сторона.

У нас, земляків поета, ці рядки викликають особливе хвилювання. Це не просто поезія. Це той щасливий випадок, коли слова — лиш засіб зображення, а за ними — прекрасна живописна картина: частинка Батьківщини. І водночас — вся Батьківщина: рідна, любима, дорога.

Минає 70 років улюбленому поетові Степану Івановичу Олійнику. Але й сьогодні видатний майстер української літератури дорожить своїм дитинством, краєм, де воно пройшло:

Минувши років рубежі,
Скубти потішному телятку
Траву росисту на межі.
 Ходить по глід і по шипшину
В загірні балки й рівчаки...
Йти пішки з міста у село...

Світлий сум і легка печаль відчуваються у цих словах. Бо ж... «коли б можливо те було».

Скажемо щиро: можливо, дорогий ювіляре! Така вона вже чарівна, притягуюча сила рідної сторони».

То ви помітили, скільки разів у замітці вжито слово «степ»? (Цікаво було б підрахувати це число у всій творчості поета). Не подумали, чому так? До речі, коли я пов’язав це слово з іменем поета (з прізвищем, гадаю, все зрозуміло) і вивів простеньку формулу «Степан — син степу», то всі, без винятку, земляки абсолютно «увірували» в таку концепцію. Без заперечень. І це при тому, що походження і значення імені Степан добре відомі: грецьке «Стефанос» означає віночок, вінок. То хіба не просяться бути заплетеними в цей віночок степові квіти? Хіба ми асоціативно найперше думаємо не про них? А тепер уявіть собі, чи могли маленького Олі-йника назвати інакше? Випадковість чи ні?

Для себе я давно зауважив, з яким благоговінням, з якою любов’ю і повагою ставився Степан Олійник до своїх побратимів по літературі (чи то старших, чи молодших). Коли читаєш його оцінки («Він дбав про всіх» — про Максима Рильського, «Ніжний, людяний» — про Остапа Вишню), то мимоволі ловиш себе на думці, що ці ж слова можна сповна адресувати і самому їх авторові. I з часом вони не тьмяніють. Ми ж тільки можемо і повинні засвідчити, що це й про себе сказав Степан Олійник у вірші, присвяченому пам’яті Рильського:

Він дбав про всіх.
Вставав щоднини
І знову думав о добрі,
До нього йшли, як до людини,
Поети й сиві матері.
У нього завжди вистачало
На всіх часу і доброти.
Нема кінця й нема начала —
Скільком устиг він помогти.

З висоти свого 115-річчя поет не віддаляється від нас. Навпаки, стає ближчим, дорожчим. Бронзовим, але не забронзовілим. Зі своїм довічним «Добрий день вам, добрі люди!», «В ім’я добра, супроти зла!». І наша пам’ять вдячно зберігає все, що пов’язано з іменем Степана Олійника.

Я ж хотів би закінчити ці спогади-роздуми про нього словами самого поета, сказаними ним про свого старшого товариша і вчителя у статті «Мій перший консультант»: «Я згадую з любов’ю Івана Микитенка як людину, як письменника і трибуна, як свого першого консультанта з щирої і високої пошани до нього. Радий з того, що мені довелося його бачити, слухати, розмовляти з ним, захоплюватись його талановитою творчістю і невтомною діяльністю на ниві рідної літератури».

Мені близька і зрозуміла радість Степана Івановича Олійника. Бо то й моя радість за нього самого.

Tому:

Кладу до пам’ятника квіти —
I зайві, зайві всі слова.

Сергій МЕФОДОВСЬКИЙ,
лауреат премії імені Степана Олійника.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net