Переглядів: 694

Передвісник Одеської держдрами

Яскрава сторінка театрального краєзнавства

Ще в мирний час одного літнього надвечір’я до автора цих рядків звернулася невеличка група туристів, яка прямувала потягом до Києва після відпочинку на морському узбережжі Одещини, з проханням провести пішохідну екскурсію центром нашого міста. Після цієї екскурсії одна з учасниць зізналася, що з особливим інтересом сприймала інформацію про мистецьке життя Одеси, оскільки її мати, відома українська театральна акторка Поліна Мусіївна Нятко, входила до найпершого складу трупи Українського театру (Держдрами) в Одесі в далекому від нас 1925 році (на момент його відкриття).

Саме за таких обставин відбулося моє знайомство зі Світланою Ісаївною Табачниковою, поважною киянкою, яка повідомила й про те, що насправді кар’єра П.М. Нятко розпочалася в Одесі дещо раніше, і порадила звернутися до цікавої сторінки театральної культури України — історії заснування в нашому місті Робітничо-селянського театру. А ще запросила відвідати, за можливості, Київ, де пообіцяла надати для ознайомлення певні документи із сімейного архіву родини Нятко-Табачникових.

І справді, після вивчення інформації, розміщеної на відповідній сторінці Вікіпедії під назвою «Одеський український робітничо-селянський театр», у мене відразу виникло кілька питань. А саме: чому до ідеї створення цього театру в першій половині двадцятих років ХХ століття причетні саме харківські актори, а не одесити; чому початок гастролей (подорож театральної трупи пароплавом по Дніпру влітку 1925-го) пов’язаний лише з тодішньою Херсонською губернією, а гастрольні маршрути Одещиною не висвітлені зовсім?

У пошуках відповідей на ці та низку інших питань я поїхав до Києва, де Світлана Ісаївна на правах гостинної господині музею-квартири П.М. Нятко, що на Печерських пагорбах, за-пропонувала для вивчення цікаві документи, зокрема рукописні спогади іншої відомої української актриси — Поліни Микитівни Самійленко, які виявилися надзвичайно цінними для цього дослідження.

Як з’ясувалося, Поліну Самійленко і молодшу за віком Поліну Нятко пов’язувала давня творча дружба ще з часів «Молодого театру», заснованого у Києві в 1918-у талановитим українським режисером Лесем Курбасом. Через кілька років обох акторок запросив до співпраці інший відомий режисер — Гнат Юра, тодішній керівник Харківського драматичного театру імені Івана Франка. Дебют Поліни Нятко в ролі Оксани разом з актором Костею Блакитним (згодом він став її чоловіком) у ролі Яреми відбувся у виставі «Гайдамаки» і був схвально оцінений харківською публікою.

У ті часи у Харкові, тодішній столиці радянської України, вирували цікаві творчі процеси, зустрічі, спілкування. За участю рідного брата Кості — поета Василя (Еллана) Блакитного, Олександра Довженка, Павла Тичини, Юрія Смолича в 1923 році було створене літературне об’є-днання «Гарт» (громада акторів

робітничого театру). В його приміщенні, або в приміщенні театру під час і після вистав, часто відбувалися зустрічі різних творчих обдарувань, які своїми порадами й пропозиціями спонукали до нових пошуків і звершень. Про одну з них, яка мала потім надзвичайно цікаві наслідки для теми культурно-мистецького життя Одеси, повідала в своїх спогадах Поліна Самійленко (Самійленко П., «Незабутні дні горінь», Київ, «Мистецтво», 1970):

«Одного разу Поліна Нятко, Кость Блакитний і я, гуляючи над річкою Лопань (точніше не річка, а струмок), зазирнули до Спілки пролетарських письменників «Гарт», де постійно відбувалися творчі зустрічі літераторів, письменників, поетів і митців.

Кость Блакитний познайомив мене із своїм братом Василем і Олександром Довженком. Ми, жваво розмовляючи, присіли за столиком. Кость заглибився в розмову з Василем Блакитним, а я з Полею Нятко слухали Довженка, який прихильно говорив про одну з вистав, яку він бачив у театрі ім. І. Франка, де ми працювали.

В його красиво піднятій голові, у виразних очах, бровах, що ніби промовляли, відбивалась якась особлива духовна краса. Він справляв враження людини непорушних переконань. Його сердечність, теплий голос пробуджували у нас віру в людину-митця. І, можливо, тому й виникла дружня розмова, в якій хотілося вилити свій неспокій і думки про наші шукання в театрі.

Пам’ятаю, що Довженко говорив, що у талановитого митця мусить бути одна дорога — в «дерзання» і ніяка поразка не може стати перешкодою в безперервних шуканнях. Довженко, що нагадав нам Курбаса своїм чарівним впливом, навіть у промовах випромінював красу і силу неспокійних творчих задумів. Він закликав нас: «Несіть на село свої творчі горіння!».

Випадкова зустріч нашої групи з цими двома видатними митцями надзвичайно вплинула на наш творчий неспокій, і ми вирішили створити робітничо-селянський театр.

Ця назва театру була породжена тоді самим життям. Вона визначала зміст театрального мистецтва, яке мусить бути найдоступнішим народові, та й для молоді, яка іноді не відчувала перспектив свого творчого буття у великих театрах, це був ніби подих свіжого повітря».

А ось далі варто довіритися зворушливим для одеситів сторінкам книги спогадів Поліни Нятко, підготовленої до друку її київськими нащадками:

«У кінці червня 1924 року Харківський театр ім. І. Франка виїхав на гастролі до Одеси. Гастролі проходили з величезним успіхом при переповненому залі розкішного оперного театру. За традицією відкрились виставою «Гайдамаки» за Т. Шевченком, інсценізованою Л. Курбасом. Режисером вистави був Гнат Петрович Юра. Я, за звичаєм, грала Оксану, Костя Блакитний — Ярему. Спектакль одеситами був сприйнятий «на ура».

Коли у мене знайшовся день, вільний від вистав, я з Поліною Самі-йленко пішла на Ланжерон на побачення з морем. Яке ж воно — чорне? Ні, синє-синє, безкрає, простяглося аж ген-ген туди, до обрію, де «море з небом обнялося». Воно зачарувало мене. Я закохалася в нього на все життя. А гаряче південне сонце! Як щедро ллє воно своє золоте проміння, пестить, гріє. А лагідні хвилі моря прохолоджують. І так з ранку до вечора, втрачаючи відчуття часу.

Вкрай розморені купанням, сонцем ми з Полею ледве доплентались на Преображенську, 40, до готелю «Сільбуд» (нині готель «Центральний». — Прим. А.Г.), де розмістилась частина франківців.

По дорозі мучила спрага, і ми зупинялись біля кожного кіоску, де пили газовану воду з чудовим сиропом під назвою «Свіже сіно». Ах, які сиропи були в Одесі! На вечерю купили мацоні і — додому, у ліжко. Та де там! Неможливо доторкнутися до простирадла — пече, спалене тіло горить вогнем! Мокрою ганчіркою протираю підлогу і лягаю на прохолодний лінолеум — здається, так легше. Щохвилини перевертаюсь, на опіки вимазала мацоні — не допомагає. Коли мій терпець урвався, Полі-на побігла шукати серед жителів готелю лікаря.

— Яке варварство — так загоряти! — вигукнув незнайомець, з яким прийшла Поля. — Боже, та це ж Оксана з «Гайдамаків»!

Я, здавалося, у той момент згоріла від сорому. А медик розпоряджався:

— Одеколон, оцет, пірамідон.

Самійленко побігла за оцтом, знайшовся й одеколон.

— А ви — Ярема? — звернувся лікар до Блакитного.

— А я — «душа», — обізвалася, вбігаючи з оцтом, Поліна Самій-

ленко.

— Чому «душа», чия? — зацікавився мій рятівник.

— Тараса Шевченка, — відповіла Поліна (в своїй інсценізації Лесь Курбас десять виконавець слів Поета називав «душами»).

І тут, вже забувши про мене, лікар схвильовано вигукнув:

— Який прекрасний театр і яка чудова постановка! Яка талановита гра акторів!

Зав’язалась приязна розмова, з якої ми дізнались, що наш знайомий — Іван Микитенко, він ще не лікар, а фельдшер, навчається у медичному інституті і пише вірші, інсценівки, нариси, оповідання, до того ж очолює одеську філію «Гарту» (засновану І.К. Микитенком в Одесі у 1924 році. — Прим. А.Г.). Ми, в свою чергу, розповіли, що добре знайомі з керівником харківського «Гарту» Василем Блакитним та його другом Олександром Довженком, що вони радили нам, молодим, створити робітничо-селянський театр, нести революційне мистецтво до робітників і селян. Наша розмова лилась невимушено, очі лікаря-поета горіли цікавістю й радістю від несподіваного знайомства.

Перед тим, як попрощатися, домовилися, що допоможемо Івану Кіндратовичу передивитися з його «гартівцями» всі вистави нашого театру. Ми дотримали свого слова — забезпечили наших нових друзів вхідними контрамарками, і хоча їм доводилося тулитися біля колон, сидіти на сходнях балконів, галерки, вони були вдячні нам.

Після спектаклів, коли йшли разом від опери по Дерибасівській вулиці аж до «Сільбуду», наші друзі ділились своїми думками від вистави. Найактивнішим, найдоброзичливішим і, водночас, найвимогливішим критиком був І. Микитенко. Він робив аналіз п’єси, постановки, створених образів. Особливо заполонили одеських «гартівців» «Лісова пісня» Лесі Українки, «Суєта» І. Карпенка-Карого, «Примари» Г. Ібсена і, звичайно, «Гайдамаки» за Т. Шевченком. Обговорення часто не закінчувались на вулиці, продовжувались у «Сільбуді», на площадці готелю. За пізнім часом голоси притишувались до шепоту і, нарешті, збуджені і задоволені, ми розходилися навшпиньки по своїх кімнатах. Не раз у наших розмовах брав участь голова Губ. політосвіти А. Миколюк, що зі своєю великою родиною теж мешкав у «Сільбуді». «От якби Одесі такий театр!» — говорили «гартівці».

Якось Іван Кіндратович запросив Самійленко, Блакитного і мене на засідання літературної організації «Гарту». Він познайомив нас з його членами: М. Пригарою, А. Миколюком, О. Сергієнком, П. Педою, М. Войцевим, П. Когутом, Зіною Краян (незабаром Зінаїдою Григорівною Микитенко), з редактором газети «Червоний степ» Ф. Холодним. Письменники читали свої твори: вірші, нариси, оповідання. А потім Микитенко звернувся до нас з проханням висловити свої враження від прочитаних авторами творів, а також виступити з художнім читанням. Ми охоче виконали кілька діалогів з «Лісової пісні», «Гайдамаків», я прочитала гумор Остапа Вишні, вірші Павла Тичини. Вечір всім сподобався і подібні зустрічі стали традиційними.

Гастролі франківців завершувалися. Розмови про створення в Одесі робітничо-селянського театру набували все більшої реальності. Цього нового театру вимагало саме життя, гаряче бажання молодих, творчо неспокійних митців, народжених Жовтнем, зробити мистецтво ще ближчим народові, робітникам, селянам. Для молоді, що іноді не відчувала перспектив свого творчого майбуття у великих театрах, мрія ця була наче подих свіжого повітря.

Тієї пори на Україні виникло понад два десятки пересувних театрів, де поряд з акторами-професіоналами пробували свої творчі сили десятки молодих акторів. Діяльність цих колективів мала важливе ідеологічне значення. Адже в ті далекі часи, в перші роки радянської влади, робітниче і селянське населення було переважно неписьменним і про ідеї нового життя колектив аматорів своїм мистецтвом агітував би саме робітничо-селянський театр. Він був доступний для розуміння різним прошаркам населення і в силу своєї природи найемоційнішим з усіх видів мистецтв. Саме ці думки спонукали до активної діяльності мене і мою тезку Полю Самійленко.

За домовленістю з партійними органами, завідувач Губ. політосвіти А. Миколюк, редактор газети «Червоний степ» Ф. Холодний та голова одеської літературної організації «Гарт» підтримали ініціативу П. Самійленко, П. Нятко, К. Блакитного та режисера й актора Є. Коханенка провести перемовини з акторами театру ім. І. Франка. По закінченню гастролей, у серпні місяці, після наполегливих умовлянь тов. А. Миколюка, група акторів із 16 душ погодилася залишитись в Одесі.

(Далі буде).

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації Національної спілки краєзнавців України.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net