Андрій КРАСНОЖОН: «Архіви не горять»

Ми всі знаємо, як до румунської окупації ставиться глибинний одеський народ. Традиційно вважається: якщо ти не єврей, то окупацію переживав комфортно, мало не радісно. Побутує повсякденний усталений міф, що «за румунів було добре», таку фразу можна почути часто. Так, справді, відкривався дрібний бізнес, кустарні промисли. Румунія зробила Одесу столицею Трансністрії. І я також частково був заручником того міфу, однак далеко не все було так добре. З’ясувалося, що Одесу румуни почали грабувати ще з першого місяця. Вся Одеса була єдиним суцільним трофеєм — з міста вивозили різні матеріальні цінності, навіть трамваї та рейки. Був такий генерал Васіліу, який керував цим процесом. А їхні музейники, власне, вивозили те, що їм здавалося найбільш цінним.

Свого часу, впродовж року, я працював у Херсонському краєзнавчому музеї. За допомогою багатолітньої його директорки Тетяни Братченко, яка нещодавно покинула з окупаційними військами Херсон і підозрюється у колабораційній діяльності, мені забезпечили доступ до колекції. Там у фондах я знайшов украдені румунами у 1941-у чотири плити, пов’язані з Молдавським середньо-вічним князівством — пам’ятки з Аккерманської фортеці. Вони там опинилися через недопрацювання радянської служби з експропріації, тобто те, що вивозили румуни, потім частково було повернуто в СРСР.

Але в безладі радянського військового наступу на Румунію матеріали повернулися не до Одеси, на місце первинного базування, а до інших музеїв. Музейники й бібліотекарі знають, що будь-яке переміщення колекції з місця на місце — це трагедія, адже неодмінно щось розіб’ється чи просто буде втраченим.

— Сьогодні ви презентували велику книгу, написану у співпраці з румунськими науковцями. Чим вона особлива?

— Книгу «Археологія, історія та політика у Трансністрії 1941—1944 рр.» я написав у співавторстві з румунським археологом Раду-Александру Драгоманом.

Це дослідження розглядає офіційну політику щодо культурної спадщини на території «румунської» Трансністрії у 1941—1944 роках режимом Антонеску.

У несподіваному світлі представлена політична інструменталізація археології під час Другої світової війни в контексті Голокосту. Ця тема — одна з найчутливіших, оскільки ревізує офіційний імідж румунської археологічної науки. Видання містить величезний обсяг документів з архіву Інституту археології ім. Василя Пирвана Румунської академії наук у Бухаресті, низку фотографічних матеріалів, стенограми радіовиступів Раду Вулпе та важливі дані, знайдені в Одеському обласному державному архіві.

Це двомовний фоліант. Більшість його сторінок — архів трофейної служби, який було знайдено. Я наполягав на тому, щоб видати саме архів, бо з ним ще працювати й працювати — у ньому велика кількість недослідженого. Чому, власне, це контекстна книжка? Бо вона є натяком нашим російським колегам-науковцям на те, що, як вони звикли казати, «ничто не забыто — никто не забыт!». 80 років минуло — архів знайдено! Архів дуже точний, прискіпливий, зроблений з німецькою педантичністю: найменування, опис, назва, куди поїхало, як розподілялося потім у Румунії.

Понад 8000 томів було вивезено з бібліотек Одеси, принаймні тих, які ми сьогодні ідентифікували. Пограбовані були не лише найбільші одеські книгозбірні, а й деякі приватні. Переважна більшість вивезеної літератури — або дореволюційної, або професійної радянського періоду — вивозилася під замовлення.

Воронцовський фонд, дуже цінний і з матеріальної, і з колекційної точок зору, у науковій бібліотеці ОНУ ім. І.І. Мечникова вцілів, бо, за легендами, був захований у підвалі та на горищі, і його не знайшли. Тобто якщо нема людей, які наводять, то до конкретних колекцій грабіжники можуть і не дістатися. Багато цінної літератури з бібліотек міста було врятовано і завдяки грамотно спланованій евакуації.

— Які уроки часів Другої світової у контексті захисту культурної спадщини є актуальними для нас сьогодні?

— Те, що румунські вчені намагалися приховати, щоб не нашкодити подальшій повоєнній кар’єрі, спливло на поверхню, адже архіви не горять. Всі імена причетних обговорюються нині, ми про них знаємо. Плями на їхніх біографіях уже будуть. Через те їхня академія наук забороняла моєму співавторові видавати цю книжку за межами Румунії, а в самій Румунії також радили не поспішати, щоб не тривожити пам’ять мертвих.

Усі росіяни, які брали участь у вивезенні цінностей з музеїв Херсона, Мелітополя (де скіфське золото), можуть розраховувати однозначно на посмертну пам’ять. Всіх знайдемо й опублікуємо. В наш час інтернету й тотальної фіксації нема шансу вийти незаплямованим від співпраці зі злочинним режимом путіна.

Ті грабунки, які відбувалися в Херсоні, не йдуть у жодне порівняння з професійною, хірургічно точною, дуже обережною щодо експонатів, роботою румунів в Одесі. Саме через те, що робили це не військові, а науковці, ми знаємо, куди що потрапило. Зараз наші дослідники можуть поїхати до Ясс чи Бухареста і шукати там за списком потрібні документи. А з Херсона все вивозилося у варварський спосіб. Не було там жодних комісій чи трофейних служб, було просто кричуще грабіжництво — і все. Це завдало непоправної шкоди колекціям, бо ми достеменно не знаємо, де все це нині, навіть якщо будуть реституції, бо все розтягнено по «неозорій країні» аж до Владивостока. Ймовірно, багато що осіло в приватних колекціях.

Якщо повернутися до подій 80-річної давнини, то намагання вивезти з Одеського археологічного музею певних цінностей для дарунків високому начальству викликало опір працівників одеської трофейної служби. Під великим тиском дві вази епохи Людовіка XV були вивезені з Одеси в дарунок диктаторові Антонеску. З росіянами — халепа: ми не зможемо швидко й чітко, користуючись подібним архівом, врятувати цінності через створення комісії з реституції. З цим ми однозначно зіткнемося під час визволення Криму, бо тамтешні музеї не будуть залишені в спокої, як ми це вже бачимо по Херсону.

Окремо хочу наголосити, що ми не повинні повторювати помилок радянської влади у роботі, яка нас чекає попереду. Слід створити адекватний, чітко працюючий орган, який би займався пошуком і реституціями культурної спадщини та нашого надбання на території російської федерації після нашої перемоги. Свого часу відсутність подібного дієвого органу призвела до того, що матеріали були або не повернуті, або повернуті не належним чином, не в місця базування, як у 1945 році. Той досвід треба врахувати.

— Пане Андрію, ви в душі археолог, свого часу я писав про ваші розкопки в Аккермані. А як воно бути ректором?

— Суєтно. Цікаво, та все ж суєтно. Відволікає від наукової роботи, але що поробиш?! Ми займаємося педагогікою, а ви знаєте, що сьогодні це стратегічна спеціальність. Ми бачимо по Херсону, по Запорізькій області, що після приходу окупа-ційних військ вони завезли окупаційних вчителів, які почали перевчати, переформатовувати на свій лад українських дітей. Отже, вчитель — це стратегічна спеціальність.

Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К.Д. Ушинського — це мій рідний навчальний заклад. Команда була більш-менш сформована на той момент, як я прийшов на ректорство, і пробуксовки не було. Сьогодні наш університет працює на потужностях майже довоєнного рівня, незважаючи на складнощі воєнного часу, ми намагаємося їх долати.

— Як почалася ваша співпраця з Одеською національною науковою бібліотекою?

— 1996 року я починав працювати у залах цієї славетної книгозбірні як студент. Працював з археологічними описами Стемпковського, завдяки яким сьогодні продовжуються археологічні розкопки в Одесі, на Приморському бульварі. Дуже приємно, що ваша бібліотека працює, дуже приємно, що ви робите важливі речі сьогодні для міста, яке потрохи оговтується, приходить до тями після шоку, який ми отримали з початку війни.

— Про вашу книжку «Десять розмов про давню історію України»…

— «Десять розмов…» — це унікальний проєкт, цикл, який реалізує видавництво «Фоліо». Це наша розмова про історію з Олександром Красовицьким, директором видавництва. Вона складатиметься з двох частин. Уже вийшла перша частина, друга буде присвячена періоду Середньовіччя та Нового часу. Це такий-собі науково-популярний лікнеп.

— А чи важко академічному науковцеві писати популярну книжку?

— Ні, не важко, бо, по-перше, книжка писалася у форматі розмови, Красовицький наводив на тематику, а я ж — викладач, мої відповіді формувалися моїм уявленням про те, що зазвичай цікавить студентів, і я вибудував свою частину розмови таким чином, начебто відповідав на запитання своїх студентів-істориків. Студенти мені такий фідбек давали, результат від прочитаного. Вони казали, що ця книжка стане в нагоді саме з першого курсу, бо вона структурує мозок майбутнього історика.

— Насамкінець, про ваші творчі плани, а може, й майбутню книжку...

— Творчі плани — продовжити археологічні розкопки на Приморському бульварі в Одесі у пошуках Хаджибейського замку. Ми не закінчили, там ще працювати й працювати.

— Щиро дякую за розмову, пане Андрію.

 Співорганізаторами конференції виступили Південноукраїнський національний педаго-гічний університет імені К.Д. Ушинського, Південний міжрегіональний відділ Українського інституту національної пам’яті, Одеський історико-краєзнавчий музей, факультет історії та філософії ОНУ імені І.І. Мечникова та Одеська обласна організація Національної спілки краєзнавців України.

Розмовляв
Володимир ГЕНИК.