Луганський козак з позивним «Бандера»

Дуже хотів дослідити це питання глибше. Збирав по крихті інформацію ще тоді, коли Валентин був живим. Виявляється, його дід служив на Луганщині й там закохався у місцеву українку. Кохання виявилося сильнішим, ніж настанови родичів, і він рішуче вирішив укоренитися на Слобожанщині. Це, до речі, не єдиний випадок. Батько маріупольського бандуриста і волонтера Кирила Долімбаєва — також узбек. Та ще і яким відчайдухом був! У 1991 році, у День Незалежності, першим намалював український прапор на водонапірній вежі в Маріуполі.

Тож нічого дивного в українофільстві узбеків нема. Це ж не москвини. Якщо вже доля закидає хлопця з басейну Амудар’ї в Україну, то, найімовірніше, він намагатиметься полюбити свою нову Батьківщину. Тим більше це стосуватиметься його нащадків. У 2014 році на Луганщині загинув Рустем Хамраєв — мешканець Луцька, узбек по батькові. Він був учасником Революції Гідності, а відтак і не дивує його останній прижиттєвий запис у блокноті: «Отримав автомат і чотири ріжки патронів. Стоятиму на смерть — Україна понад усе!». Тож узбецьке коріння цілком гармонійно може поєднуватися з українським пат-ріотизмом.

Як не московські воші, то свої гниди…

Гірше, коли своїм Україна не потрібна. Новопсковські землячки-українці почали називати Валентина «Бандерою» відразу після того, як він став учасником Євромайдану. Не міг не стати, бо якісь крихти національної свідомості були закладені у нього ще зі школи. Але ж в інших це чомусь не заклалося? Дехто з можняківців із таким запалом взявся за односельця-«ворога народу» після подій на Майда-ні! От би зараз вони так антимосковське підпілля на Луганщині організовували, як Валентина цькували!

Добре, що про події 2014 року він встиг розповісти на камеру: «Коли я приїхав до батьків на Великдень, то відразу встановив на хаті синьо-жовтий прапор. На третій день мені повибивали всі вікна, те ж саме зробили і моїм батькам... А на моїх воротах намалювали фашистську свастику. Почалися погрози по телефону. Одного дня прийшли сусіди напідпитку, причому ті, з якими до того були нормальні стосунки. Почали вимагати, щоб я покинув село і переїхав у Західну Україну. Мовляв, оскільки я «Бандера», то жити мені тут не дадуть. Тиск наростав. Могли автівкою у ворота сильно вдарити, могли й каменюку кинути. Три ночі після того я охороняв свою хату, озброївшись сокирою і монтировкою…».

Героям слава!

Тут я хотів би зробити невеликий ліричний відступ і запропонувати читачеві задуматися. Ось ми часом не знаємо, як після визволення Донбасу і Криму спроваджувати в росію сепарів і колаборантів. Господи!.. Та ось так і спроваджувати, як ідейні імперці та їхні зазомбовані прихвосні «видавлювали» зі свого батьківського краю проукраїнських громадян. Технології нищення українства Валентин Шермірзаєв описав у деталях. Так, як вони з козацької Слобожанщини «видавлювати» залишки свідомого українства, так і в звільнених від рашистів регіонах треба дохідливо пояснити українофобам, що жити за межами України їм буде значно комфортніше.

Та повернемося до луганського козака, якого свої ж односельці охрестили «Бандерою». Витримавши кілька днів «осади», він поїхав до Луганська, де нібито оголосили набір у Нац-гвардію. Але при спілкуванні зрозумів, що там заправляють колаборанти. Звісно, дуже розчарувався. Аж тут місцеві «свободівці» порадили долучитися до організації добровольчого батальйону «Луганськ-1», який формувався у Дніпрі. Слобожанець погодився. І вже на початку липня добровольців по тривозі перекинули в Сєверодонецьк. Стояв на блокпосту на березі Сіверського Дінця, який розділяв визволену українську частину промислової агломерації та ще поки що «сепарський» Лисичанськ. Валентин на власні очі бачив, як люди тікали у наш бік. Тобто швидко розібралися, хто є хто, і відразу потягнулися до своїх. Багато автівок з проукраїнським людом було розстріляно колаборантами. Навіть цілий автобус. Українські бійці надавали першу допомогу пораненим, витягали з-під обстрілу вбитих. Це лише зміцнило переконання козака «Бандери»: росія несе на рідну Луганщину лише кров, смерть, страждання…

Варто розповісти і про те, як козак «Бандера» опинився на знаковій у цій війні Савур-Могилі. Спочатку легалізувався у складі ЗСУ як старший сержант розвідувальної роти 42-го батальйону. А потім…

Сам Валентин про це розповів так: «Одного разу до нас приїхав полковник Гордійчук — досвідчений військовий, розвідник, людина з великою душею. Невдовзі йому буде присвоєно звання Героя України. Він сказав, що назавтра планується виліт на Савур-Могилу. Потрібні добровольці. Як ви — бажаєте чи ні? Ми всі, як один, погодилися. Бо свідомо йшли боротися за свою землю, за свій народ. Вилетіли двома гелі-коптерами 16 серпня. Запам’я-талося таке. Ми ще не доїхали до Петровського, як зустрілися з хлопцями, котрі їхали на бетеерах, БМП, навіть один танк, здається, був. Вони кажуть: «Хлопці, куди ви їдете? На Савур-Могилу? Ну, то знайте, що їдете в пекло… Ми відходимо, бо там неможливо триматися!». Ну а ми, патріоти, вже пройшли своє пекло. Жити в умовах окупації на території Донецької та Луганської областей — хіба це не було пекло? Гіршого пекла для нас уже бути не могло! Тому не зважали на ці попередження і вже вночі зайняли оборону на Савур-Могилі. Всю зброю, яку тільки можна, ми брали із собою — автомати, кулемети, ящики з патронами, ручні протитанкові гранатомети... На другий день почався масований мінометний обстріл. Ми не могли навіть голову підняти, не те що вести спостереження. Цікаво, що із 18 серпня командиром нашої групи був Тимур Юлдашев, дуже хоробра людина, який організував рух опору на Луганщині…».

Тут можна ще довго описувати подробиці боїв, але я виділив би лише деякі моменти. По-перше, Валентин не згадує, що Тимур Юлдашев — узбек за національністю. Звісно, хлопцям було не до з’ясування національності одне одного. У той момент всі були українцями, всі захищали Україну від ненажерливої росії. А траплялися й кумедні моменти. Кадирівці, які пішли на позиції наших добровольців відразу після обстрілів, кричали: «Русские, сдавайтесь!». А їх поливали свинцем кримські татари, які, засівши на верху Савур-Могили, не давали оточити воїнів ЗСУ. Практично всі визначилися з пріоритетами, світ на передовій став чорно-білим.

Тоді Валентин Шермірзаєв вижив, одружився на волонтерці з Кривого Рогу, став хорошим чоловіком. А ось у 2022 році, коли кремлівський карлик, кинув проти України цілі полчища імперців, козак «Бандера» без вагань вирушив на фронт і… на початку квітня загинув на південному напрямку.

Що робити у Можняківці після війни?

Це болісна втрата. Але хочу сказати декілька слів про позицію тих землячків, яких патріоти називають «вошами» чи «гнидами». Тобто тих, які били вікна Валентину і його батькам. Після звільнення луганського краю — а воно вже не за горами — СБУ варто б зацікавитися, як поводилися ті, хто організовував цькування козака «Бандери». А то вийшло так, що Валентин був вимушений переселитися у більш проукраїнський Кривий Ріг, не залишивши після себе в селі патріотів-однодумців. Навіть старенька мама-«бандерівка» виїхала. А тато спочиває на місцевому цвинтарі. То що, принаймні на місцевому рівні, путін виграв? А дзуськи! Просто луганським просвітянам доведеться впритул зайнятися Новопсковським районом, використавши передвоєнні напрацювання Валентина Шермірзаєва. Хоча термін «передвоєнні» не зовсім точний. Тут усі тридцять років тривала війна за мову.

Декілька слів про механізми просвітянської роботи. Валентин тим і зацікавив мене, що скидав в Інтернет відеосюжети своїх сутичок з луганськими, криворізькими та іншими «ватниками». Вмикав смартфон і починав говорити із закоханими в «русскій мір» співгромадянами. Все скидав у соцмережі. А як же інакше? Гласність! Тональність дискусії залежала від ситуації, але переважно козак «Бандера» діяв наступально і доносив до свідомості опонентів прості істини про роль рідної мови. Козацька прямота (забув сказати, що мама його походила із Запорізького краю) була його основною зброєю. Дружина Лілія, з якою Валентин останні роки проживав у Кривому Розі, була такою ж україномовною патріоткою. Разом їм було комфортно. Як же таку родину і таких діяльних просвітян пропустиш? Отак ми і познайомилися — завдяки соцмережам.

Шкодую, що спілкування було недостатньо. Варто було б хоч раз зустрітися і поговорити… Ну, хоча б одну ніч до ранку! Зрештою, ми так і збиралися, але це я підвів Валентина і Лілію, бо водій, який їхав у напрямку Кривого Рогу, не підібрав мене в умовленому місці. А коштів на поїзд у мене не було. Я підвів, а Валентин таки приїхав з неспокійного сходу у тиловий Кривий Ріг. Він ніколи нікого не підводив. Але це вже деталі… Коли дивлюся відео із розважливою розповіддю Валентина про його боротьбу, то думаю: це ж наш не видуманий, цілком реальний ангел-охоронець. Козак «Бандера» почує кожного!

До речі, я далекий від думки, що всіх загиблих воїнів ЗСУ слід вважати ангелами. Всякі воїни були... Але для мене козак «Джміль» (кримчанин Володимир Гаврилюк) і козак «Бандера» (луганчанин Володимир Шермірзаєв) — таки ангели. Без жодного перебільшення! Бо я чимало прожив і багато чого побачив. Тому все зроблю для того, аби наші реальні українські святі потіснили видуманих. Пишаюся, що був живим свідком їхніх добрих діянь. Віритиму завжди і внукам-правнукам цю віру постараюся передати.

Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.