Із школи цокольного поверху

У творчому житті це основна, незаперечна домінанта її таланту. Тому вона дуже близько, мало не торкаючись, стоїть поруч із геніальною Ліною Костенко.

Читаю, знову перечитую, ковтаючи строфи, наче свою пра-рідну бучайську джерельну во-ду, що витікає з-під мого обій-стя; гамую ними духовну спрагу, яка постійно нуртує у моїй душі; замислююся над глибінням авторського відчуття минулого й сьогоденного буття, умін-ням зазирнути в майбутнє часу.

Слова вистраждані, тому переконливі й пророчі:

Степ згорнуто в сувій.
Читати
Його чи схоче хтось колись?
…Тополі виставляв на чати
І горілиць зорі моливсь.
 
В курганах спала слава сива,
Час волю випрягав з ярма…
Скажіть лише: з якого дива
Все вмить займилося —
нема?..

Як так могло статися, що москалям удалося запрягти на століття Україну в ярмо? На мій погляд, пані Люба дає чітку відповідь:

Журиться тяжко
Наш добрий месія:
І що то за диво?
І звідки цей люд?
Сам же колись оцю землю
засіяв,
А жменька героїв
і пригорщі люд…

Після перемоги козацтва у визвольній війні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького постало питання: з якою су-сідньою державою укласти вій-ськовий союз і водночас — зберегти політичну та економічну незалежність?

В оточенні гетьмана були різні міркування. Частина старшини схилялася до Московії, підкуплена нею; запорукою бачила: одну православну віру, натерпівшись від католицизму, та «братній народ». Інша — була проти, відчувала, до чого може призвести така спілка. На раду до Переяслава не з’явився авторитетний полковник Іван Богун.

Після смерті гетьмана (є версія: московити його отруїли) повсюди почалося закріпачення, згодом було зруйновано центр козацької волі — Запорізьку Січ. Так сталося і з однією вірою. Герцен свого часу писав, що російська церква – без Бога.

Навіть хитрий Іван Мазепа не зумів вирвати Україну з лабет Московщини. Знайшовся зрадник, який здав москалям неприступну Батуринську фортецю (що описав у романі «Іван окаянний» Володимир Яворівський).

І так постійно: свої покручі, запобігайли, підлабузники допомагали гнобити нашу мову, церкву, культуру. Хто забув, нехай згадає: закриття Києво-Могилянської академії у 1817 році, Валуєвський циркуляр 1863-го, Емський указ 1876-го; у радянський період ліквідацію Греко-католицької церкви в західних областях України... По-стійний грабіж найцінніших наших музейних експонатів, які осіли в Ермітажі та інших музеях, архівах Московщини.

За століття духовної окупації – в імперії, союзі й уже в незалежній Україні – перевертні множили прихильників «русского міра» (навіть у Верховній Раді був їх немалий осередок). А 24 лютого 2022 року ми сповна відчули ціну московського братства і його хижу суть. Напад на Україну мав би повністю розвіяти всі сумніви, просвітлити свідомість кожного, хто ще вагався. Але ж ні.

Любов Проць чітко визначила: «Як жаль: ті голови – макітри, // А макогін — чужий указ». Утім, сьогодні вперше маємо тверду надію, як пише вона, що, може, Господь доллє лою їм, аби макітра стала головою, а не порожнім черепком?.. І щоб не продавалися знов за пряника «медоточиві» землячки. Цитую:

Вцілілу купку небораків
Провадить Аріадни нить,
І кров борців, легенд і маків
Із горла пісні цебенить.
 
А з ними теж. Мені солоно
Від тих гірких кровей давно,
Бо як схолоне пісні лоно,
То хто підійме знамено…

Думка обертається навколо, звідки зирить огром часу, па-м’ять гукає, кличе: «Перемиті слова сльозами — болю, розпачу, лютої мсти!». І час нарешті взявся випрягати волю.

Читаючи ці вистраждані поетичні рядки, як зазначив у передмові В. Базилевський, «непощербленої душі», як і вона, бачу світанок вільної України:

На світі тихо-тихо.
Первозданно.
Ще мить —
чкурне за обрій глупа ніч,
Бо кулачок розтулить
юний ранок —
Веселі іскри бризнуть
навсібіч.

Метафора поетки свіжа, вривається у строфи першим весняним громом; стає стрижнем твору: самобутня, образна, витончена. Таке відчуття й бачення аналогії-порівняння дане не кожному. Щедрий талант — наділяється Богом!

Ось часточка Любиного багатства, яким вона ділиться з читачами: «блискучі ґудзики зірок», «соняшник окатий», «на ослінчику край хати сидить зсутулена сльоза», «білу сорочку світ зносив до озонових дір», «черешня в ягодах, як рана», «кухлик не розхлюпаний блакиті», «місяця загублені підківки».

Або: «рушником веселчаним село голову собі перев’язало», «і зябрами тугими капустів вдихають дощ замурзані городи», «Бог дробить сонце. // Крихти золоті тремтять на віях молодого саду», «вус підкручує димар чубатий», «на білих колінцях сніг перед престолом весни», «шаблюка гостра небокраю», «снігів патлата голова», «сині очі тихої води», «а вночі із місяця підкови скрапують меди».

Не в кожного з поетів: «душу рве на осколки сльоза», «і душа підросте на білому хлібі прочитаних книг», «хмелем перевиті сни дівочі», «слово за чуб притягнуте в рядок», «слова перетерті на мак у глибокій серпневій макітрі», «вода сміється, плеще у долоні», «угорі хлібина сонця в небі на лопаті», «зацідить дощ з усього маху в широке вухо лопуха», «і марить юним коником трава — як він уперше поцілує в губи», «жаль у серці стежку промете», «наобіймалася з дощем — до останньої сухої нитки», «там де юність босі мрії пасла», «ніч зимова на столі різдвянім посипає зорями калач».

Тому до пані Люби на обійстя завертає «тиша мудра і стоока», «першого сіна орда золота суне», «бродять аромати юрбами — розхристані, хмільні» і «солов’ями досвіток лящить», і «влежаних у сіні на горищі антонівок найтонший аромат», і «шапку піни збивши набакир, пливе відро до білої оселі».

А тому й заявляє поетка, що «вчорашня втома сперлась до одвірка» і «Я ласую скибкою життя».

Читаючи цю знакову збірку, маю тверду впевненість:

І віра стане дахом.
І виростуть під ним
колись малі,
І душі їх,
не вищерблені страхом,
Осанну проспівають на землі!

Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ.