«Не встануть мертві із могил...»

Світ доглибно не знав, хто такі українці. Хтозна, чи довго тривало б це невідання, навіть попри оприлюднення правди про влаштований нам Голодомор, попри наші Майдани й навіть попри загарбання Криму. Коли б не оця війна, новий геноцид — уже тепер на цілковите знищення українців. І коли б не подиву гідна стійкість і мужність українців перед цією ординською навалою. Нема ніяких сумнівів у тому, що ми спроможні перемогти ворога. А далі що? Не вірю в «хороших рускіх», а для України — то й поготів їх не може бути. І бережи нас, Боже, щоби не завелися для тих «хороших рускіх» наші таки «хороші українці» — з їх огидною толерантністю, яка завжди шкодила українцям.

«Постгеноцидна нація» — цей термін винайшов Джеймс Мейс, самовідданий американський дослідник Голодомору. Голод — це не лише пам’ять. Це — порушення генного коду, яке переживається, довго виправляється поколіннями. Ми живемо, не знаючи й навіть не підозрюючи про це. Не усвідомлюючи, що і в наступних поколіннях ще, можливо, житиме отой ген пращурів з далеких 1932—1933 років, який зчаста керує нашими думками, вчинками, нашою психологією, впливає на формування характеру. У людей, котрі пережили те жахіття Голодомору, відбувалися глибокі психологічні зміни, непоправні психічні травми. На покоління і покоління вперед. Вчені мужі знають про це і вже не раз пояснювали — коби лиш ми все те читали. У людей глибоко в підсвідомості довго ще житиме отой тваринний страх перед голодом. «Ти наївся?»... «Ти не голодний?»… «Може, добавки?»… І гостинці додому — зі столу. Ми завжди прагнемо всіх пригостити, нагодувати, щоби ніхто не лишився голодним. Цього нема в світі.

Часом, замислюючись над трудною нашою історією, головно над долею України, мимохіть зринає запитання: чому в історії нашій так багато трагедій? Про зажерливого сусіда зараз не хочеться й згадувать — на ньому поставимо крапку на всі віки. Але: чому інші народи, не надто віддалені від нас, живуть у щасті й достатку, принаймні, коли порівнювати з нами, а ми вічно мусимо опиратись, протиборствувати, переживати, вічно надіятися на краще, а в підсумку — страждати, ціною неймовірних зусиль відновлюватися після ще однієї катастрофи? Що це — доля така? А що таке доля? Чи ж ми обирали для себе долю? А може, це — ментальність така у нас? «Я вибрала долю собі сама», — сказала Ліна Костенко. А таки так. Це не лише про себе каже славна поетка — це про нас усіх.

Згадуємо нині про Голодомор… Слово це — нині — тут не випадкове. Здавалось би, після такого випробування вже не піднятись нації. Але ні, вижила, відродилася… І — знову втрапила в цупкі пазурі підступного, прихованого ворога, що вже не один рік готувався остаточно покінчити з нами. А зверхники наші, яким ми самі довірили державу, йому ревно допомагали знищити її. Чому? Бо… обрали (читай: вибрали) долю собі самі. І не треба запитувати: чи не пороблено нам? Бо коріння це — в не надто далекому 1933-у.

Це не екскурси в історію, це лише роздуми про долю Бать-ківщини. Про долю української нації, до котрої належиш. Чи не занадто вона інфільтрована чужедушним — москвинським — елементом? І чи не забагато у нас того елементу, як мовиться, у владних структурах? У нас так: якщо вже такий «обранець» втрапив у той потяг, то надалі, якщо проштрафиться, лише вагон може поміняти — із СВ пересісти у купейний, плацкартний… Чому до влади приходять, як правило, зовсім не ті, хто мав би там бути? Це ж ми їх туди благословляємо. А потім, вже на рівні, як мовиться, вищих ешелонів, там опиняються якщо не чужинці, не приховані вороги, то, знову-таки, не завдяки своєму патріотизмові, освіченості, розумові, кмітливості, зрештою — компетентності…

Патріотизмові — передовсім. Це слово не випадково тут завершує перелік вимог, який ще далеко не є вичерпним. І визначальними рисами є чесність, порядність, шляхетність, якщо хочете. А патріотом бути зобов’язаний кожен громадянин, інакше нема йому що тут робити, в Україні. Не можна сьогодні не бути патріотом. А коли ще й замислитись над деякими моментами нинішньої війни!.. Чи можна повірити, що корупціонер при владі є патріотом? Мабуть, що ні. Та не хочеться про це думати. Як не хочеться думати на тему «війна все спише». Так не має бути. А коли «спише», то залишить відкритими двері або ж кватирку — боронь, Боже — для нової біди… Коли упродовж десятиліть народ мовчав про Голодомор, то, певне, в надії, що час усе спише. Час поглинає, але не завжди «списує» з рахунку.

Чому ми тривалий час мовчали про Голодомор? Так, про це не дозволялося навіть думати. А ми ж такі слухняні. І такі байдужі. Було, але давно, тож треба забути. І продовжували жити, ніби нічого такого не трапилося в нашій історії. Якби не українці діаспори, котрі першими заговорили про це, довго б іще продовжувалося таке невідання.

Тепер віддаємо шану — як ми кажемо — жертвам Голодомору, в скорботі запалюємо свічки пам’яти, несемо квіти до Пам’я-тного знака… А скільки нас приходить наприкінці падолисту до того пам’ятника — не надто вдалого, до слова сказати, та й стояти мав би в кращому для нього місці? Сюди не приводять туристів, як водять їх до пам’я-тника жертвам Голокосту в Прохоровському сквері. І, до слова, в Ізраїлі, що цілком логічно, ви не почуєте на кожному кроці нагадування про Голокост — найбільшу трагедію для кожного єврея, де б він не жив. Зрозуміло, що там не говорять на кожному кроці про Голокост. Там пам’яттю про цей геноцид пронизане все суспільне життя.

Сусід-людожер нищив нас понад 300 років, а ми ніяк не могли позбутися цієї агресивности. Тому, говорячи про Голодомор, треба, передовсім, говорити про тих, котрі спланували та впроваджували — і далі впроваджують — у практику цей злочинний, диявольський план: знищити українців як народ. Треба нам, не минаючи нікого, говорити про москву — як вічно зажерливе диявольське породження, яке завжди було і є агресивним середовищем — агресивним для всіх і вся. І не важливо — сталін, путін чи хто б там не був далі: це буде продовжуватися. Будемо почуватися у безпеці лише тоді, коли та територія, немов шагренева шкіра, зменшиться до своїх до-імперських розмірів.

Не встануть мертві з могил… Ні з 1932—1933, ані з 2014—2023 років. Не проситимуть нас про мсту. Наша лють до ворога — не помста. Лишень — покара: така, щоби ніколи більше не бачити його на своїй святій українській землі.

Роман КРАКАЛІЯ.