У нескінченному рейсі...
Звичайно, і у бронзі можна жити,
Але в любові краще устократ.
Олекса ШЕРЕНГОВИЙ.
Після дуже теплої та щирої розмови в бібліотеці вдома зняв з полиці одеських авторів том чорної барви з накатом золотих літер на обкладинці, з недописаним дарчим написом… недописаним, бо вже вислизали з-під руки навіть кілька рядків… Розгорнув, як уперше — трохи таки забулося за п’ятнадцять років, але диво: кожна ще до кінця не прочитана сторінка вже відкривала зміст наступної; відкривалося все — імена, діалоги, все сказане і приховане… й недомовлене. Одна за одною сторінки повертали у давно відбулий час, давали до зрозуміння, що писались вони сливе для нас, і для тих, що прийдуть опісля… Літературне відкриття з низки тих, які навіть сьогодні — такі ще рідкісні. Бо всяк спішить викласти, не переживши…
Не можливо уявити його вісімдесятирічним, надто коли гортаєш його книжки та вдивляєшся у фотопортрети різних часів, бо і в різних часах він був беззмінно молодий, задивлений у світ, з відкритим і щирим поглядом, незрідка спрямованим углиб себе самого… Не можливо ще й тому, що ось ми чуємо навіч з мультимедійного екрану його вже дорослих дітей з протилежного кінця світу; його ж світ, у який нам хочеться вірити, за перетнутою межею, котра поряд, але для живих — неприступна. І вже нічого не вдієш… А все-таки десь там, у підсвідомості, хочеться нам розмовляти з ним, сидячи ось тут, у бібліотеці імені Михайла Грушевського — а де ж іще згадувати письменника та говорити про нього?!
Олекса Шеренговий… Людина цілковито незалежна у цьому незалежному місті, котре виколисало немало обдарованих Господом подолян, одним з яких він саме й був. У місті, в якому непросто стати своїм — у кращому варіанті, на це йдуть роки, та він і не прагнув до цього, він тут був — самим собою, був — українцем, і в цій своїй іпостасі почувався цілком органічно. Що тут, а що серед українського письменства — зі своїм письмом, своїми уподобаннями, своїми літературними друзями. Був незалежний ні від кого й ні від чого — ні від влади — будь-якого штибу, ані від начальства — коли воно у нього було; незалежний у своїй творчості, життєвій поставі, у своїх судженнях про що б то не було і де б не висловлював їх — чи то у колі близьких йому по духу, чи в ширшому, от хоч би й у Спілці письменників. А часом — іронічний, то була його оборона, а бува, що й наступ.
…На початку 1980-х, щойно перебравшись сюди з Чернівців, я потрапив до видавництва «Маяк». Той рік запам’ятався хіба тим, що запізнався з одеським письменством, а з-поміж них — і з Олексою Шеренговим. По короткім часі, вже на Одеському телебаченні, де серед кількох своїх програм провадив і суто літературну — «Письменник і час», намислив запросити його у цю програму. Попри те, що неодмінно скрасить її, то ще й редакторові, як новачкові, полегшить завдання, бо й сам працював раніше на цьому ж ТБ. Про нього там вповідали легенди. Він, говорили, міг сказати в кадрі щось поза сценарієм (тоді були жорсткі правила: редактор пише сценарій, його затверджує керівництво, потім припечатує своїм дозволом цензор, і боронь, Боже, під час ефіру відхилитися від написаного). Олексі якось-то прощалися всі ті витівки, якими, по правді сказати, таки скрашував передачу, був розкутим, дуже природним, був, як сказали б тепер, креативним: то демонстративно згорне сценарій чи відсуне його набік, то почне малювати оператора чи дівчину-помрежа, то відпустить влучного дотепа… Не пригадую деталі того ефіру, але було цікаво, розмова точилася, назагал, довкруж іще свіжого роману «Батько», він з теплотою, захопливо вповідав про своїх батьків, про рідні місця, про те, як працював над романом.
Після того часто заходив до нього в Спілку письменників, що розташовувалася на нинішній вулиці Миколи Леонтовича, 5 (тоді вона звалась, наче на глум, Бєлінського). Був він під ту пору, здається, заступником голови обласної організації Спілки. Кабінетик вибрав собі якраз навпроти входу, двері часто були відчинені. Розмовляли практично про все: про літературу та її репрезентантів-письменників, про мистецтво, а бува, що й «за жисть». Нерідко заходили до знаного маляра Григорія Крижевського — будинок художників якраз через дорогу. Завжди був нам радий. Найбільше запам’яталося: на мольберті посеред майстерні велике полотно: хвилина щойно після бою; засніжене поле, чорний дим з підбитого танка, горить, біжучи від нього, танкіст… І художник — ще весь там, у тому бою — поряд зі ще недовершеною картиною, ще сам — той палаючий танкіст... То було наче перевтілення знов у молодого бійця, який прямо з Художнього інституту потрапив у пекло війни… Олексі імпонувало це, казав: треба увійти в образ свого героя, а для цього потрібно знати про нього все… Усе те пережити. На тій картині був епізод із воєнної біографії художника… Вповідав про війну, щось там підправляв на полотні, аромат щойно завареної кави змішувався із запахом фарб, маг-нітофонна плівка голосом відомого співака нагадувала нам про того, котрий не вернувся з бою… На щастя, художник вернувся: Господь заповів йому, щоби розповів людям про все, що бачив і пережив… За це — за чесну творчість — вволили собі по келишку…
Олекса любив бувати в мистецькому середовищі, сам був, як відомо, гарним художником. Тоді панував метод соцреалізму. Але й тут він не ви-знавав жодних догм. Для нього було важливо: не як, а про що говорить мистець, літератор, назагал — артист. Це чітко простежується в його творчості. Тим-то й подивував найвірніших його читачів своєю новизною роман «Рейс».
Сказати, що ми були близькими друзями, не наважуся, але завжди мали про що поговорити — журналіст і письменник. Була взаємна симпатія. У цьому спілкуванні Олекса найменше говорив про власну творчість. Міг видати влучний дотеп, був іронічним, у судженнях своїх — щирим. Не любив пафосу, патріотизм його був стриманим, небагатослівним. У родині, за свідченням сина Гната, панувала українська мова. «Звичайно, вийшовши за поріг, я вимушено переходив на російську… Батько часто брав мене з собою на прогулянку, читав прозу Тютюнника».
Гнат, як мовиться, технар. Хтось запитав, чи не відчуває спроб до писання. Було, було таке… Мама взяла й віднесла до редакції «Чорноморських новин». Літературні спроби потрапили до Віри Семенченко. А по кількох днях — сюрприз: публікація в газеті… Та куди вже дінешся, коли шлях той заступили сучасні технології. Гнатова розповідь про батька — спомини з дитячих літ — привела таки його до обіцянки написати свої спогади. Про те, що батько нічого не боявся — для дитини це дуже важливо, про те, як навчав його української мови — була мовою спілкування в родині. Як батько переливав зі своєї душі в його, ще зовсім юну, любов до України. І про те, як пильнували за ним кагебісти. Якось прийшли з обшуком, а в хаті — самвидав, «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби. Бабуся всілася на цей «кримінал», так і просиділа, аж поки забралися геть. Обшук — це вже було серйозно. Та все ж не побоявся Олекса Гнатович серйозної розмови з директором школи, коли малий Гнат втрапив у скандал — поцілив чимось там у портрет вождя. Відомо, чим це могло закінчитися. Викликали до школи, Гнат — під дверима наслухає. Спочатку голос директора, далі — лише батьків, спокійний, переконливий. А на фінал — майже тепле прощання. Переконав.
«За моєї пам’яті Одеса не дуже сприймала українську мову, нашу Україну, — це вже Наталя, донька. — Якби писав російською, може, вже була б вулиця його імені... Брав мене з собою на роботу — на телебачення, радіо, прогулянки до Шевченківського парку, читав свого улюбленого Юрка Тютюнника, говорив про рідну мову, навчав, що таке громадянська постава… Його першою читачкою, порадницею та критиком була мама. В домі бували відомі письменники — Володимир Яворівський, Анатолій Колісниченко, Расул Гамзатов, Роберт Рождественський, Іван Рядченко, Микола Палієнко, Натан Лур’є… Мабуть, я знала всіх одеських письменників. Дружив з Борисом Нечердою. Коли Борис помер, не пішов на похорон. Сказав: не можу його поховати… То була ціла епоха, і ми її втрачаємо. Потрібні спогади. Спробую написати про батьків».
«Високість Софії та Олекси… Здається, не знайти більш виразного окреслення цього подружжя. Шкода, що нема тут Софії, — продовжила далі Ярослава Різникова, — через технічні причини не змогла подати голосу з далекого краю свого тимчасового перебування. А так було б до ладу! Високість Софії та Олекси — знову й знову просяться ці слова у його простір тут, у бібліотеці, в ці хвилини. Мабуть же, всією своєю шляхетною поставою, добрим і ніжним серцем, а передовсім — красою жіночою і внутрішньою, духовною полонила колись Олексу. А ще, мабуть, одразу розгадав таємницю імені своєї обраниці — в перекладі з грецької».
Про далекі роки свого викладання на філфаці Одеського університету згадував з екрану професор Григорій Клочек. І вже як там з «одеською школою прози» в його, професоровому, тлумаченні, але проза Олекси Шеренгового — школа для молодих. Якби ж то вони читали більше, ніж пишуть…
…Не відпускає, не дає супокою той рейс, що летить крізь його життя, не відпускаючи туди, за цю чорну барву із золотим тисненням літер.
Роман КРАКАЛІЯ.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206