Палке серце лікаря, просвітянина і воїна

Середню освіту хлопчик здобув у Лубенській чоловічій гімназії. Її першим директором (1872 — 1877) був Матвій Терентійович Симонов (Номис), відомий етнограф, автор «Українських приказок» та багатьох оповідань, який знався із Шевченком, дружив з Марковичем і Кулішем. Саме любов до українства і стала на заваді його посаді. Замість ліберала-українофіла директором гімназії призначили інспектора Лазаренка. У 1878-у «нова мітла» змінила і склад гімназії, і стиль навчання. Половину учнів не перевели в старші класи, 25 — взагалі виключили, а про передові позиції забули. На той час Іван встиг закінчити чотири класи. До речі, там, на клас молодшим, учився вірний його товариш Сергій Шелухин.

Після закінчення в 1882-у гімназії юнак вступив на математичне відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету. Але вже через рік перевівся на природниче відділення і в 1886-у отримав диплом зі ступенем кандидата. Втім, математичний склад мислення, прагнення до нового не полишали Івана Луценка впродовж усього життя. Вочевидь, у молодого випускника сформувалося рішення продовжити родинну лікарську традицію по лінії матері, тому в 1887—1891 роках він продовжив навчання у Військово-медичній академії, де здобув диплом військового лікаря з відзнакою.

Івана Луценка призначили молодшим лікарем у 55-й піхотний Поді-льський полк, який квартирував у старовинній фортеці молдавського міста Бендери. (У цій фортеці довелося відбувати військову службу й авторові цих рядків. На жаль, у ті часи я навіть не здогадувався, що тут бували три великі українці, три Івани — Мазепа, Котляревський і Луценко.) У Бендерах йому довелося брати участь у боротьбі з поширенням епідемії курячої сліпоти серед військових кількох гарнізонів. Опис цієї епідемії став основою його докторської дисертації. Восени 1893-го перевели на посаду молодшого лікаря 15-ї артилерійської бригади в Одесу.

 У 1897-у Іван Митрофанович вийшов у відставку й продовжив свою лікарську діяльність на вулиці Херсонській, 52 (нині — Пастера), де й мешкав з родиною. Обладнав удома кабінет і почав вести приватну практику, застосовуючи нетрадиційні методи боротьби з недугами. Численні статті з актуальних проблем медицини впродовж 1895—1897 років друкував у петербурзьких виданнях. Був прихильником гомеопатії. У січні 1898-го, коли затвердили статут Одеського товариства послідовників гомеопатії, став його секретарем та скарбником. Із 1903-го редагував щомісячник «Вісник гомеопатичної медицини», видання якого перевели із Харкова до Одеси. Товариство відкрило на вулиці Херсонській свою лікарню, а на Степовій — амбулаторію, де хворих щотижня безкоштовно приймав лікар Луценко.

Тоді ж відкрив для себе ще одне захоплення — есперанто. В Одесі існував гурток цієї штучної мови. Нею добре володів й Іван Митрофанович, про що свідчать його стаття «Гомеопатія і міжнародна мова» в 11-у номері «Вісника гомеопатичної медицини» за 1904 рік та доповідь на цю тему на одному із засідань «Просвіти».

Зміни в поглядах Луценка друзі пов’язували із впливом на нього українського оточення в Одесі. Передусім називали місцевих лідерів просвітницького руху Михайла Комарова та Леоніда Смоленського. Іван Митрофанович прочитав багато книжок з бібліотеки Комарова, а з істориком Смоленським близько познайо-мився, лікуючи його. А ще в найближчому оточенні були Євген Чикаленко та вже згаданий давній товариш Сергій Шелухин.

Відтак початок ХХ століття означений активізацією його політичної і культурницько-просвітницької діяльності. У 1902—1907 роках він — один із керівників Української Народної Партії. Брав активну участь у створенні Одеської «Просвіти», виділяючи на її діяльність значну частину власних коштів. Вважав, що товариство має об’єднати довкола себе найширші верстви трударів, і з цією метою організував два багатотисячні мітинги, налякавши градоначальника й поліцмейстера.

За Іваном Луценком встановили таємний нагляд. Стежили і за його дружиною та донькою Анастасією, яка працювала бібліотекаркою в «Просвіті». Скориставшись тим, що дочка переховувала в бібліотеці нелегальну літературу, поліція влаштувала обшук на квартирі Луценка. Виявили зброю, програмні документи українських партій, різні відозви. Заарештувати господаря не вдалося, позаяк ще діяв його депутатський статус, але від громадської роботи відсторонили.

Іван Митрофанович був близько знайомий з письменниками Іваном Нечуєм-Левицьким, Іваном Франком (коли той перебував в Одесі, обстежував його здоров’я, консультував і лікував) і Михайлом Коцюбинським, який навесні 1910-го зупинявся у нього. Разом з Миколою Вороним та Іваном Липою заснував видавничу «Одеську літературну спілку», яка долучилася до випуску альманахів «З-над хмар і з долин» (1903) та «Багаття» (1905). Заохотив до «Просвіти» ще одного свого земляка, також випускника Лубенської гімназії, — доцента кафедри західноєвропейської літератури історико-філологічного факультету Новоросійського університету Володимира Лазурського.

Під час Першої світової війни Іван Луценко був призваний до війська і працював лікарем в Одеському шпиталі. У спогадах Володимира Кедровського читаємо:

«У воєнній уніформі, з шаблею при боці і з острогами на чоботах, він ніби підріс і випростався… Не раз, посміхаючись, говорив:

— А що, хіба не козак? Поки не одягнув на себе уніформи, то й не відчував, що в моїх жилах тече козацька кров. А може, таки дійсно прийдеться скоро козакувати. Адже війна скінчиться, якщо не революцією, то такими реформами, після яких і українська справа піде горою».

Після Лютневої революції навесні 1917 року Івана Луценка обирають членом Української Центральної Ради, а на першому Всеукраїнському військовому з’їзді — членом Українського генерального військового комітету, що очолив увесь український військовий рух. Саме за його наказом в Одесі вперше піднято жовто-блакитний стяг як символ української державності. У розпал боротьби за цю державність полковий лікар Луценко виступав у трьох іпостасях: військового фахівця, який формує частини на захист перших національно-визвольних здобутків; медика, що опікується здоров’ям людей, і публіциста — автора статей на громадсько-політичні та санітарно-гігієнічні теми. У жовтні 1917-го на з’їзді Вільного козацтва його обрали генеральним хорунжим.

З одеської газети «Боротьба» відомо, що влітку 1918 року Іван Митрофанович брав участь в організації першої в нашому місті української національної книгозбірні, до якої віддав частину власної бібліотеки. Під час антигетьманського повстання Луценко — голова цивільного управління Таврійського округу, за Директорії — командир військового загону.

Відомий він і як дослідник минувшини, зокрема козаччини. Його звернення до історії України було зумовлене бажанням взяти на себе місію ідеолога українського національного руху, сприяти пробудженню національної свідомості українців. Попри аматорство, йому вдалося досить глибоко осягнути історію України, стати одним із передвісників державницького напрямку в українській історіографії.

Таку ініціативність Івана Луценка багато дослідників пояснюють його постійним прагненням до нового, невідомого. Завдяки добре розвинутому математичному мисленню він міг би спокійно і з користю працювати як для себе, родини, так і для людей, піклуючись про їхнє здоров’я. Однак палке серце не корилося сухим розрахункам, козацька душа, що прокинулася у лікаря, прагнула свободи. Останні місяці життя Іван Митрофанович провів у запеклій боротьбі з більшовицькими військами на Чернігівщині, Київщині та Волині. 7 квітня 1919-го, очолюючи 1-й Подільський січовий курінь, у бою на станції Красилів він потрапив у полон і був порубаний шаблями та піднятий на багнети.

На відміну від багатьох ідеологів, які закликали боротися до останньої краплини крові, а самі в цей час жили в спокійних та комфортних умовах, Іван Луценко не лише закликав, а й до кінця разом зі своїми побратимами боровся за втілення шляхетних задумів.

Українці бережуть пам’ять про славного сина нашого народу — видатного лікаря-гомеопата, громадського діяча і військового командира, що поклав життя на вівтар Батьківщини. У вересні 1996 року в Одесі на будинку, в якому тривалий час жив Іван Митрофанович Луценко (вул. Пастера, 52), було встановлено меморіальну дошку. За ініціативи хмельницької молодіжної організації «Пластовий рух «Сокіл» та за підтримки тамтешньої влади 14 січня 2012-го відбулося урочисте відкриття пам’ятної таблиці на фасаді залізничної станції містечка Красилів, неподалік якої загинув полковник Армії УНР.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України.