Лист до Івана Дзюби

Цього листа я відніс до редакції «Літературної України». Особисто вручив редакторові.

Потім зустрівся з Іваном Дзюбою (ми були вже раніше зна-йомі) біля університету і дав йому до рук.

До речі, тоді ж я дав йому для читання свою повість «Маюнелла». Напівфантастичну — про те, як росія виходить із СРСР, верховний совєт проголосував «за», бо еті нацмени псують русскій язик! І як Україна, її Верховна Рада на відпускає, протестує! Тому що «ети стєпі України — ето русскіє поля!». Була у мене підпільна думка, що Іван передасть її за кордон... Не вийшло…

Він подякував за листа і попередив мене, що може бути нагінка. Я відмахнувся: байдуже! Тут же нема антирадянщини, а є любов до України, яка представлена в ООН, яка є формально республікою з правом виходу з СРСР... Лист, звичайно ж, не був надрукований.

Через два роки — 11 жовтня 1971-го — мене арештували. Одним із пунктів мого звинувачення було поширення Дзюбиної роботи «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Про те, що я розмножував його роботу фотозбільшувачем — у КГБ так і не взнали, на щастя.

І — о диво! Коли знайомився зі справою № 570 весною 72 року — бачу цього відкритого листа, підшитого до якогось тому... Отже, редакція передала його до КГБ.

Отака була історія цього листа.

А Іван у 1989 році телефонує мені, просить дати, прислати йому оту «Маюнеллу» — от би вона зараз прозвучала! Овва. Щезла, пропала. КГБ її вирішило не підшивати до справи, бо вона б тоді збереглася, як зберігся оцей відкритий лист до Івана. Аж 2014 року я її відновив, двічі вже перевидана...

Відкритий лист Івану Дзюбі

Шановний Іване!

Прочитав у «Літ. Україні», № 17, 1969 р., статтю «Місце в бою, або про літератора, який опинився по той бік барикад» Любомира Дмитерка чи того, хто писав за нього. Прикро за письменника, що поставив свій підпис, прикро за суспільство, яке дозволяє собі так ставитися до своїх кращих представників, якими повинно б пишатися.

На початку статті Л.Дмитерко пише, що Ви користуєтесь популярністю серед деяких молодих літераторів. Неправда! Ви популярні і шановані серед усієї мислячої прогресивної молоді. Шанують вас і старші люди, усі, хто не втратив здорового глузду і свідомого підходу до життя.

Ваша чесна, відверта і правдива книга захоплює кожного читача, хвилює до глибини душі, вчить відвертості і сміливості, так потрібних зараз. І мірилом її вартості не повинно бути те, що її взяв хтось за кордоном на озброєння. Так само там взяли на озброєння матеріали ХХ—ХХІІ з’їздів КПРС — але ж їх не називають антирадянськими чи антипартійними!

Дмитерко пише, що в національному питанні «…є ще окремі недоліки і недогляди… Про них треба говорити, шукати шляхів до успішного вирішення назрілих завдань». Чому ж він сам і йому подібні не говорять, не шукають, а піднімають руку на того, хто говорить і шукає?

Як же інакше можна вирішити ці наболілі «завдання», не обговорюючи їх всебічно, як, наприклад, обговорюється закон про сім’ю чи статут сільгоспартілі?

Та обговорення у Дмитерка нема — там лише смакування того, хто що сказав чи написав за кордоном. Чому ж там відреагували на Вашу книгу раніше, ніж у нас? Чому ж у нас ніхто досі не сказав про «Інтернаціоналізм чи русифікацію?», хоча читають її скрізь по Україні? А вона ж послана в ЦК КПУ три з половиною роки тому?!

Про це Л. Дмитерко не пише ані слова.

Натомість пише, що Ви опинилися по той бік барикад. І ані слова про те, чому людей (комуністів і безпартійних) тільки за те, що вони люблять Україну синівською любов’ю і тривожаться її долею, людей, які мають право сказати про себе словами Шевченка: «Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою», — такі, як Дмитерко, ставлять по той бік барикад? Ні слова про те, чому переважна більшість свідомих українців «на Україні — хворі Україною, на Україні — в пошуках її». Ні слова про те, чому Володимир Сосюра мав право сказати: «Ходою гнівною блукаю / В своїм краю чужинцем я. / Пожаром очі застилає / Мені трагедія моя»!

Так, у кожного з нас повинно бути місце в бою. В бою за національні конституційні права нашого возз’єднаного українського радянського народу, за відновлення ленінської національної політики, потоптаної сталінським чоботом у 33—37 роках.

І моє місце в цьому бою — поруч з вами, Іване.

А по який бік вони? Чи є у них місце в бою? Ні, вони згодні бути арбітрами, суддями… Це як-не-як безпечніше… Тож хай собі коментують, не звертайте на них уваги.

Бій за права нашого народу іде.

Вашу руку, Дзюбо!

Літо 1969 р.

Олекса РІЗНИКІВ.

(Опубліковано у газеті «Свобода» Українського народного союзу (США), номер за 23 лютого 2023 р.).

Сергій МЕФОДОВСЬКИЙ

Пам’яти Івана Дзюби

Нікому її не вблагати,
Вона невмолима завжди.
Іванів у нас багато,
Та Дзюба Іван — один.
 
Минає сумна роковина —
Триває життя круговерть,
Але не сприйме Україна
Ніколи Іванову смерть!
 
Любив Україну, як доню,
Не за нагороди-звання.
Стояв ув її обороні
До свого останнього дня.
 
Мов крона столітнього дуба,
Як вранішні роси на травах,
Живим залишається Дзюба
У пам’яті нашій, у справах.