Переглядів: 584

«Щасливий, якщо допоміг комусь вирівнятися...»

Минув рік, як відійшов у засвіти український патріот, знаний книголюб Мирослав Мосюк (11.03.1949 — 25.02.2022).

Свого часу за антирадянські погляди і поширення самвидаву він поплатився науковою кар’єрою.

Родом пан Мирослав із древнього міста Володимира-Волинського. «Правда, — завжди уточнював, — оскільки князівство було Волинське, а пізніше — Галицько-Волинське, то Володимир, як на мене, повинен називатися Володимиром. Інші хай називаються Владімір-на-Клязьмі, а ми маємо своє».

Починалось життя його та його брата, як і у більшості радянських людей, дитсадком, школою, піонерією, комсомолом і... постійними пересторогами батьків: «Не лізь у політику, тікай від тої полі-тики якнайдалі!».

Незважаючи на це, Мирослав усе ж виріс переконаним українцем, а його старший брат — переконаним комуністом. Мабуть, мало значення місце подальшого проживання та коло спілкування цих рідних, але ідеологічно несхожих людей. Після школи життя закинуло брата у Крим, а Мирослав приїхав до Одеси, де й закінчив хімічний факультет університету Мечникова.

Саме в Одесі у 1967-у він уперше в житті (!) почув від свого батька Михайла Йосиповича (1896 р.н.), що той, виявляється, служив в Українському війську і воював за Українську Народну Республіку. Тоді, під час прогулянки біля колишнього велотреку стадіону СКА (тепер на цьому місці — театр оперети), батько показав: «Оце тут був мітинг, отут ми стояли...». У 1917-у йому якраз випало служити в царському війську в Одесі, й під час революції українська стихія підхопила і його. «Підійшли до мене й кажуть: «Пане-товаришу, Ви є українець?» — «Українець.» — «Тоді ходімо з нами!». І я пішов», — зі здивуванням слухав Мирослав уривчасті, неохочі спогади батька.

Мирослав Михайлович невесело сміявся, що батько так оберігав дітей від усього, що могло б нашкодити сім’ї, так майже нічого не розказував, що по собі залишив лише неясні згадки (чи здогадки) про дідову заможну родину, про чоловіка хрещеної, який загинув в УПА, про еміграцію у Чехію, Бельгію, про повернення в Україну аж десь після 1930-го.

Пан Мирослав навіть не був переконаний, що прізвище Мосюк — справді рідне: «І що цікаво: от я називаю своє прізвище, все життя я з ним прожив, воно моє, питоме, від дня народження, але я не знаю, чи це наше прізвище, чи ні». А як добратися до правди? Не той час. Проживання в різних містах. Життя закрутило...

Робота в школі по закінченню університету в 1973 році. Згодом — в Одеському селекційно-генетичному інституті. Там у лабораторії молекулярної біології Мирослав із запалом займався електронною мікроскопією нуклеїнових кислот — тоді цілком новим напрямком.

А ще постійно, запоєм — книги, що стали любов’ю на все життя! З часом зрозумів, що всього не вхопиш, і зосередився на українській літературі — почав перебирати від «А» до «Я» увесь каталог українських видань в університетській бібліотеці.

— Якось бачу: щось одного, іншого видання нема, — розповідав пан Мирослав. — Я запитав у бібліотеці: чому нема книг? Мені тоді й на думку не спадало, що якісь книжки можуть бути «репресовані». Я тоді був абсолютно невинний у тих справах, я того всього не знав. А бібліотекарі мені порадили звернутися до Василя Барладяну-Бирладника з кафедри мистецтвознавства, можливо, є у нього. Так почалося наше знайомство з цим тямущим, розумним, начитаним аспірантом.

От тоді й з’ясувалося, що певні книжки були вилучені з обігу. Наприклад, ще на самому початку хрущовської «відлиги», невдовзі після видання, за вка-зівкою партійних цензорів знищили 18-тисячний тираж збірки віршів Дмитра Павличка «Правда кличе». Потім вилучили з бібліотек і з продажу книжку про Юрія Кондратюка «Через терни до зірок». Згодом (у 1968-у) за «націоналістичний ухил» — книжку історичних повістей Сергія Плачинди і Юрія Колісниченка «Неопалима купина», де художньо осмислювалися постаті Роксолани, Галшки Гулевичівни, Артема Веделя, Максима Березовського, Теофана Прокоповича. У 1972-у заборонили і прибрали з бібліотек, а нерозпродані примірники — з книгарень «Меч Арея» Івана Білика.

З Василем Барладяну-Бирладником, який був досить активно включеним у політичне життя, Мирослав Мосюк підтримував дружні стосунки, багато спілкувався, брав у нього читати заборонені твори, допомагав друкувати статті на лабораторній машинці, інколи щось перефотографовував.

Згодом передрук статті Василя Барладяну-Бирладника «Таков он, советский суд» інкримінувався Мирославу Мосюку як злочин, оскільки це підпадало під статтю «Виготовлення та розповсюдження» (ну, справді ж — друкувалося аж у 4 (!) екземплярах…).

А ще злочином, як виявилося, було спілкування з Марією Овдієнко та її чоловіком Дмитрієм Обуховим, які за свою проукраїнську позицію перебували під наглядом КДБ. Дуже підозрілим для органів було і приятелювання з Тарасом Максим’ю-ком, Олексою Різниковим, Володимиром Барсуківським, Галиною Могильницькою та її братом Олександром Могильницьким, Іваном Малютою та іншими «націоналістами».

У якийсь момент Мирослав Михайлович теж відчув певну цікавість органів, але продовжував поводитися спокійно, активно працював, оскільки вини ніякої за собою не відчував.

Але після того, як Василя Барладяну-Бирладника у 1974 році почали викликати на допити у КДБ, звинуватили в українському націоналізмі, 11 березня виключили з КПРС, 5 травня звільнили з роботи в Одеському університеті, а в червні 1976-го провели перший обшук, хмари нависли і над Мирославом Мосюком.

Про свою першу зустріч із всемогутнім КДБ, а було це восени 1976-го, він розповідав так: «Одного прекрасного вечора мені телефонують з відділу кадрів і просять зайти саме сьогодні, підписати якісь документи. Я вийшов з лабораторії, аж тут підходить до мене якийсь чоловік, питає: «Ви не Мосюк часом?». І, почувши ствердну відповідь, мене — раз! — з двох боків «под белы руки» і телеп у «Волгу»! Сидять по обидва боки мене два хлопи, і я ще й кажу: «О, нівроку собі, я думав, що таке тільки в кіно показують. Виявляється, буває і в житті».

А «в житті» стало моторошно, непевно, навіть страшно... Його багато разів викликали у КДБ, вимагаючи дати свідчення на Василя, заарештованого 2 березня 1977 року, лякали розголосом, комсомольськими зборами, проводили довгі бесіди, опитували колег, страхали можливістю виокремити його справу в «отдельное производство».

Після суду 27—29 червня 1977-го, на якому Барладяну-Бирладнику дали три роки позбавлення волі в таборах загального режиму за ст. 187-1 КК УРСР («наклепи на радянський державний і суспільний лад»), на місце роботи пана Мирослава прийшло так зване «частное определение», на що керівництво інституту мусило реагувати. Його перевели в інший відділ, де не було можливості проводити дослідження, урізали зарплату, співробітники почали сторонитися, продовжилося стеження КДБ, нависала постійна загроза звільнення, загострилися сімейні проблеми...

Рішення прийшло раптово: потрібно самому змінити місце роботи, стати простим робітником. І з січня 1979-го пан Мирослав понад 15 років працював ливарником, майстром у ливарному цеху на заводі радіально-свердлильних верстатів, куди його, не без проблем, все ж влаштували побратими-однодумці. Згодом став провідним спеціалістом з лабораторної техніки в науковотехнічному центрі. Але багато років поспіль, як він зізнавався, на душі залишалося відчуття поламаності та якоїсь зім’ятості. Як, мабуть, у кожного, хто потрапляв під маховик тоталітарної системи.

Унезалежнення України зустрів членом «Південної громади», Товариства української мови, був членом дільничної виборчої комісії на виборах Ющенка у 2004 році, брав активну участь у протестах проти встановлення пам’ятника «царственній лахудрі» — Катерині в 2007-у та інших патріотичних акціях, що формували політичні обрії регіону та країни. Входив до громадського об’єднання «Одесі — 600». Товаришував з письменником, лауреатом Шевченківської премії Григорієм Гусейновим, членами знаних родин Обертасів та художників Кравченків, журналістом, митцем Володимиром Кудлачем, іншими небайдужими й талановитими людьми. Був учасником різно-планових культурно-освітніх заходів. Через усе життя пронісши любов до книги, став знаним одеським бібліофілом, який міг допомогти в пошуку будь-якого видання.

Але не вступав до жодної партії. «Я, очевидно, наївся тої радянської системи стосовно всіляких партійних організацій... Але я щасливий, що маю свою Україну. Це моя держава. Якщо своїм життям, своїми вчинками, своїм настроєм, своїми розмовами комусь десь допоміг вирівнятись, повернути голову в потрібному напрямку — то я вже щасливий, — казав він.

Пам’ятаємо!

Ярослава РІЗНИКОВА.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@gmail.com