Лютнева дипломатія

Чим завершиться «ювілейний» місяць?

З початку лютого частина політичних і військових експертів переконує публіку, що у війні («спеціальній військовій операції») ось-ось настане вирі-шальний перелом. Думки, як відомо, визначаються місцем сидіння. Чим ближче до фронту, тим більшу вагу для спостерігача має особовий склад і матеріальні ресурси (танки, артилерія, літаки і боєприпаси). Чим далі від фронту, тим важливішою для результату війни здається політика, дипломатія і пропаганда.

Питання військові залишимо військовим оглядачам. Щоб розбиратися в «Рамштайнах» кваліфіковано, потрібна не проста інформація, а достовірні відомості від розвідок різних держав. У цьому огляді таких відомостей нема. Інша річ — політика. Там, хочеш чи не хочеш, на світло потрапляють деталі, які волілося б приховати, але не виходить. Якщо зіставити розмах публічних заходів союзників і друзів України з досягнутими результатами, висновок невтішний. З одного боку, на словах — повна підтримка відновлення територіальної цілісності нашої держави, з іншого — маса застережень, які затягують вирішення завдання.

Так, на двосторонньому саміті Україна — Європейський Союз, з якого 3 лютого розпочався дипломатичний марафон, вперше з уст керівників ЄС прозвучали запевнення, що членство нашої країни в клубі — вирішене питання. Але треба впоратися з низкою завдань із семи визначених заздалегідь. Починаючи із закону про Конституційний Суд і нового варіанту закону про національні меншини. При цьому союзники не враховують, що в умовах війни зміна конституційних законів практично неможлива. Іншими словами, на саміті в підсумку було сказано: спочатку виграйте війну, потім розглянемо питання про членство.

Про те, як Україні виграти війну, багато говорили на щорічній конференції з безпеки, що відбулася 17—19 лютого в Мюнхені. Серед делегацій, очолюваних президентами, прем’єр-міністрами і політичними лідерами провідних держав, представників кремля не було. Вдруге після початку масштабного вторгнення російських військ в Україну на престижний форум їх не запросили. Росіян представляли емігранти Каспаров і Ходорковський, чия думка цікава, але не має ваги в міжнародних відносинах.

Утім, думки тих, хто безпосередньо впливає на світові події, у більшості випадків не відрізнялися оригінальністю. Можливості підтримати Україну у політичної еліти Заходу — великі. І вони (разом і окремо) ці можливості використовують. В очах рябить від десятків мільярдів доларів, які друзі витрачають на зброю і боєприпаси, що прибувають в Україну. Але є два «але». Перше — серед зброї, що постачається, нема літаків, здатних протистояти переважаючим силам російської авіації. Друге — постачання зброї та боєприпасів не встигає за зростанням потреб для весняного наступу ЗСУ.

Ставки зроблені на перемогу

У кулуарах Мюнхенської конференції двом «але», кажуть, приділяли належну увагу. Але у виступах політиків домінувало: Україна вже війну виграла. Подумаємо про те, щоб росія війну не програла з тріском і не розвалилася на шматки. Інакше — з ким після війни домовлятися?

Особливо яскраво така позиція прозвучала з вуст президента Чехії Петра Павла. Цікаво, що він три роки (із 2015-го по

2018-й) працював головою Військового комітету НАТО і був першим представником схід-ноєвропейської держави на цій посаді. Утім, Єнс Столтенберг не підтримав колишнього підлеглого. Генсек НАТО вважає, що найбільша загроза світу — перемога путіна, а беззастережна перемога України — гарантує безпеку у світі.

Поки в Мюнхені політики міркували, з ким домовлятися після війни, їхній, скажемо так, опонент, не розмірковуючи, зробив низку кроків, загострюючи військову ситуацію до межі. По-перше, практично всю авіацію росії зі східних і центральних областей за наказом головнокомандувача зосередили на аеродромах за двісті кілометрів від кордонів України. По-друге, за повідомленнями ЗМІ, до візиту президента США Джо Байдена у Європу (20—22 лютого) приурочили масштабні навчання стратегічних ядерних сил російської федерації.

Інакше як шантажем, розрахованим на залякування, такі дії путіна не назвеш. Але для оголошення про «перемогу» до річниці масштабного вторгнення всі хитрощі годяться. А якщо хтось із західників прогнеться і заявить про бажання сісти за стіл переговорів, то шантаж, вважайте, вдався. Можна згадати про це у зверненні до федеральних зборів 21 лютого і потім запевнити товариша Сі, що в «вирішенні українського конфлікту» все йде за планом. Та час підпирає, ніхто не прогинається. Ба більше, ядерний шантаж кремля призводить до того, що Байден вирішує зіграти з росіянами ва-банк і перед візитом до Варшави вирушає до Києва.

Ефект від прогулянки Байдена із Зеленським по Києву під сирени повітряної тривоги ви-глядав навіть крутіше за торішню прогулянку Києвом Бориса Джонсона. Для всіх, хто в темі, два цих візити хоча й означають практично одне і те ж, але букмекерська контора Вашингтона набагато солідніша за аналогічну контору Лондона. І господарі Білого дому програють рідко. Ставки фірми зроблені на перемогу України. Як цього доб’ються і якою жертовною ціною заплатять за це українці, з’ясується не відразу. Але вже тепер з-за океану нашу країну кваплять з весняним контрнаступом, щоб не дати агресорові перехопити ініціативу.

На київських фотографіях свита Байдена жваво спілкується з нашими військовими. Результат спілкування поки що невідомий. Сума в п’ятсот мільйонів доларів допомоги, швидше, черговий подарунок багатого дядечка, ніж засіб для протидії агресії. І якщо перелом у війні скоро настане, то настане він не в результаті візиту Байдена, а в результаті вмілих дій нашого військового керівництва і наших бійців, які захищають Батьківщину. І тричі правий президент Зеленський, який щоденні звернення до народу завершує подякою кон-кретним військовим підрозділам. Слава Україні!

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.