№ 8 (22433) четвер 16 лютого 2023 року

Дива трапляються. Коли під час зустрічі міністрів оборони у штаб-квартирі НАТО вже були вичерпані всі пункти програми для медіа, відгомоніли всі пресконференції, «Укрінформу» (www.ukrinform.ua) посміхнулася удача. В кулуарах 9-го «Рамштайну», що відбувся під егідою США в Брюсселі 14 лютого, міністр оборони України Олексій Резніков у надзвичайно щільному порядку денному знайшов рівно п’ять хвилин, щоб розповісти про результати Конференції з оборони України та про свої враження від спілкування з партнерами. Нижче — результати такого інформаційного «бліцу».

— Дякую, що знайшли час на спілкування з «Укрінформом». Почнемо з головного — чи вдалося визначитися сьогодні під час «Рамштайну» з термінами поставки техніки і з принциповою можливістю поставити в Україну літаки?

— Щодо техніки — терміни прозвучали. Всі можливості її постачання в Україну прив’язані передусім до терміну навчання. Тобто техніка не може зайти просто так. Наші екіпажі — не має значення, артилерійські, танкові, на «Бредлі», на «Мастифах» або на «Страйкерах», — мають підготуватися. І не просто як сам по собі екіпаж, а у взаємодії, у складі цілого підрозділу, наприклад, танкового батальйону, і так далі. Тому що в них задача — виконання завдання, сплановане українським Генеральним штабом. І це завдання спрямоване передусім на деокупацію тимчасово окупованих територій України. Це потребує часу. Ми говоримо про декілька місяців, коли ми будемо повноцінно готові. А далі вже за рішенням Генерального штабу будуть відбуватися ті або інші події.

Війну легко розпочати, важко зупинити, а спинити на розумних умовах неможливо. За всієї поваги до лідерів країн цивілізованого світу, включаючи нашого президента, сформульовані ними сім або десять умов не вийдуть за межі паперів, на яких вони записані. Головним результатом зусиль, витрачених політиками і дипломатами, є єдина позиція щодо війни в центрі Європи. Допоки єдність вдається зберігати, кремлю не домогтися перемоги в Україні.

Перший закон війни — єдність

У тріумфальному турне континентом, здійсненому минулого тижня Президентом України, головними є не аудієнція, дана Чарльзом ІІІ Зеленському в Букінгемському палаці, не нагородження Володимира Олександровича орденом Почесного легіону у Франції і не оплески на його адресу в Брюсселі на саміті Європейського Союзу. А, не посміхайтеся, приєднання до беззастережного засудження російської агресії Віктора Орбана, прем’єр-міністра Угорщини. Цю дірку довгий час не вдавалося заштопати. Але тепер уже неможливо посилатися на те, що в Європі відсутня антивоєнна єдність. Її досягнуто. І не тільки на словах. Поставки Україні сучасної зброї тепер не здатна блокувати жодна з країн Євросоюзу.

Увечері 6 лютого глава Української греко-католицької церкви блаженніший Святослав оголосив, без перебільшення, історичне рішення 93-ї сесії Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні щодо календарної реформи, яка набуває чинності з початку нового літургійного року — 1 вересня 2023-го. І йдеться не лише про святкування Різдва 25 грудня, про що давно точаться дискусії, які спалахують за місяць до свята і вщухають одразу після нього, а про перехід на григоріанський календар усіх нерухомих свят. Усіх, окрім Пасхалії.

Про мету літургійної реформи, її сенс, нюанси і значення цих змін для всієї Церкви — у прямій мові блаженнішого Святослава у програмі «Відкрита Церква».

21 лютого – Міжнародний день рідної мови

Є, є в нас доля. І є в нас воля!
Є, є земля в нас, і небеса!
Є, є в нас мова своя чудова!
Є, є в нас гордість, і є краса!
(Із пісні Юрія Рибчинського і Павла Зіброва).

А ще є у нас представник мовного омбудсмена, хочеться продовжити цю думку, захисник державної мови та мовного законодавства. Один аж на три південних області. «Один чи одна?» — ось ще запитання, яке ставить перед нами сьогодні навальна фемінізація мови. Але про це — трохи нижче. З таким навантаженням тут, на півдні, нелегко впоратися, та ще й при глухому спротиві порушників цього законодавства. Котрі вперто не хочуть визнавати престижу державної мови.

(Із серії «Українські козаки ХХІ століття»)

Із кінця 2015 року я почав збирати до окремої папки фотознімки бійців АТО, які на передовій повідрощували собі козацькі оселедці. Виявляється, це не такі вже й поодинокі випадки.

А якщо до оселедця й розкішних чорних вусів додати вишиванку та бандуру? Уявіть собі — і таке траплялося! А коли ще й кулемет чи гранатомет поряд? Одне слово, на знімках виходило дуже героїчно й колоритно.

Ще два роки тому Микола працював водієм маршрутки, а сьогодні у його вже військовій біографії — бої під Гостомелем, Бучею, Ірпенем та Старими Петрівцями.

Війну він зустрів в одному з навчальних закладів Держприкордон-служби, де вдосконалював свої навички. Захисники одразу ж зайняли позиції для відсічі ворога.

Мешканці Подільського району не залишаються осторонь потреб наших захисників і постійно їм допомагають. Практично кожна громада час від часу відправляє на передову автомобілі різних марок для пересування та виконання поставлених завдань підрозділами ЗСУ.

От і нещодавно на передову поїхав «Пікап Перемоги» Ford Ranger» — дарунок від ТОВ «Зернятко Південь», де виконавчою директоркою Оксана Бойко. Ще дві машини для фронту спорядили сім’я Пантелієвих з Балти та аграрії Слобідської громади (пікап Nissan). Як правило, відправляють їх завантаженими продуктами, ліками, іншими необхідними на війні речами.

Сьогодні слово «безпека» набуває особливого значення. В умовах війни українцям потрібно піклуватися про свою безпеку не тільки на фронті, а й у цивільному житті.

Особливо важливо бути уважними і свідомими людям, які залишили власні домівки через війну. В Одеській області станом на кінець 2022 року зареєстровано 137 тисяч переселенців, з яких понад 60 тисяч живуть в Одесі. Переважно вони винайняли квартири у новобудовах з електроопаленням та електроплитами.

Через удари по цивільній інфраструктурі люди залишаються у холодних домівках без можливості приготувати їжу, зігрітися, помитися. Вони знаходять різні можливості покращити умови свого життя, в тому числі й такі, що не відповідають правилам безпеки. Як, врятувавшись від російської окупації, не постраждати від загроз та викликів, спричинених ударами по критичній інфраструктурі?

Тарутинська селищна рада за підтримки U-LEAD розробила програму з інтеграції внутрішньопереміщених осіб, яка включає комплекс заходів з працевлаштування, перекваліфікації кадрів, сприяння їх облаштуванню в громаді та інтеграції в життя.

З початку повномасштабного вторгнення у Тарутинській громаді офіційно отримали статус ВПО понад 2400 осіб. Із них 446 уже повернулися додому. На 1 січня 2023-го тут проживали 1960 переселенців. Зараз же сюди приїжджають щодня по троє-четверо людей, переважно з Херсонської області, розповіла керівниця відділу соціального захисту Тарутинської селищної ради Ганна Стоянова.

У неосяжному переліку імен творчих особистостей, яких у 30-х роках минулого століття фізично знищив кривавий сталінський режим і яких нині вже усталено називаємо представниками «Розстріляного відродження», не можна не згадати поета Олексу Федоровича Влизька. Трагічна доля відвела йому лишень двадцять шість років земного життя.

Народився він 17 лютого 1908-го у сім’ї священника (батько — українець, мати — росіянка) в Новгородській губернії тодішньої царської Росії. Незабаром родина перебралася в Україну, оселилася в селі Сингаївці, що на Черкащині. Свої дитячі роки Олекса провів в україномовному середовищі, де органічно сприйняв красу нашої мови й мальовничої природи, які стали визначальними натхненниками його поетичної творчості.

24 лютого 2022 року життя українців розкололося на «до» та «після». Всі ми прокинулися в новій реальності, в якій більше не існувало поняття абсолютної безпеки. Цей шоковий стан, який із 2014-го відчували жителі Сходу України, тепер пізнав кожен українець. Ця війна принесла нам багато горя, жаху і непоправних втрат, але на тлі страшних випробувань зміцніла наша жага до Перемоги та віра в неї.

Воєнна реальність породила феномен нової української літератури, яка відображає рефлексії та переживання військових, волонтерів, медиків, журналістів і простих цивільних. Особлива цінність такої літератури в тому, що вона увічнює те, що робить кожен українець заради Перемоги й життя. Саме тому Одеська національна наукова бібліотека пропонує до уваги користувачів нові видання воєнних щоденників із фонду книгозбірні.

14 лютого сповнилося 150 років від дня народження активного діяча боротьби за незалежність України на початку ХХ століття, одного з творців українського військово-морського флоту контрадмірала В’ячеслава Клочковського. Він був поляком, але після Лютневої революції та постання Центральної Ради України без вагань, як і багато його співвітчизників, зайняв чітку проукраїнську позицію. Створення незалежної України стало одним із потужних кроків відновлення і незалежності Польщі.

Народився Вацлав 14 лютого 1873 року в Петербурзі у польській шляхетній родині Євгеніуша Клочковського та Ельжбети уродженої Станевич, мав молодшого брата Євгена. Батьки віддали сина на навчання в єзуїтський колегіум у містечку Хирові поблизу Тернополя. Значну увагу там приділяли вивченню математики, історії та географії. Заборонена у державних гімназіях польська мова викладалася як факультативний курс. Зрештою, нею послуговувалися повсякденно в богослужіннях та урочистостях. Українцям рідною мовою читали ре-лігію. Оскільки випускників колегіуму приймали до державних установ і вищих навчальних закладів лише після іспитів перед державною комісією, то більшість шляхтичів останні два роки навчалася в державних гімназіях, де й складала випускні іспити. Тому Вацлав Клочковський закінчував навчання у гімназії міста Вільно.

Саме такий дивосвіт відкриває кожна із робіт близько 30 учасників виставки, влаштованої у Балтському історичному музеї.

Можливо, ця виставка так не вразила б, якби не знала, що кожен експонат має особливого автора — людину з інвалідністю. І це змушує більш осмислено вдивлятися у кожну картину, виріб чи вишите полотно. Через кожен стіжок чи мазок пензля точиться незрима розповідь про долю майстра чи художника, мовби гортаються сторінки власноруч написаного есе. Вони мовлять іноді тихо, а іноді — дуже голосно, бо їм треба відкрити кожному із глядачів свою душу, свою пісню, своє життя, і лише так, як вони вміють. У цей світ можна вдивлятися безкінечно й дивуватися, наскільки він багатогранний, теплий, щирий, гостинний і просто людяний.

У теплицю Балтського центру дитячої творчості прийшла весна. Тут розквітли висаджені дітьми першоцвіти: крокуси, нарциси, гіацинти і тюльпани.

Висаджували їх члени гуртка юних натуралістів на початку зими. Кожен запланував виростити свою квітку, доглядати за нею, щоб порадуватися навесні. Однак деякі рослини за-цвіли набагато раніше.

Ніколи не зайве бути обережним та зібраним. І в побуті, і, тим більше, в дорозі. Не те щоб узагалі не ризикувати, всього боятися й підозріло остерігатися, здригаючись від найменшої несподіванки, бо тоді й життя не буде, а поводитися так, аби безпечність не взяла гору над здоровий глуздом, надто ж — над найважливішим людським інстинктом — самозбереження.

Як же вона себе тоді подумки картала, опинившись на залізничній платформі в очікуванні приміської електрички! Ніби її висадили на безлюдний острів, заселений усілякими несподіванками і небезпеками. За спиною — невеличкий дачний масив, де не світилося в жодному вікні, бо не у всіх будинках і вікна були. За колією — по припорошеному першим, пробним снігом степу гуляв вітер. І вона, безпорадна, на платформі, немов та оплавлена свічка.