Незгладні зустрічі з Борисом Нечердою

Вірші почав писати ще школярем, спочатку — російською, потім — українською мовою. В Одесі, після знайомства з Максимом Рильським, відвідував літературну студію. Перша збірка його віршів «Материк» вийшла у видавництві «Маяк» у 1963 році й викликала чималий інтерес і в досвідчених колег, і в читачів.

Моє перше знайомство з віршами Бориса Нечерди відбулося влітку 1964-го в Роздільній, де жили мої батьки. Пам’ятаю, там було якесь свято, й на нього запросили молодих одеських поетів. Зустріч проходила у літньому кінотеатрі. Перед нами виступали Борис Нечерда і Володимир Домрін. Особливе враження на присутніх справили вірші Нечерди, зокрема їх оригінальне авторське прочитання: відчувалася своєрідність, нетрадиційність, відвертість. Це були поезії з книжки «Материк». Того ж року я з інтересом читав його твори і в одеських газетах. Пізніше придбав нову збірку «Лада», яка вийшла 1965-го. Рік перед тим Борис Нечерда став членом Спілки письменників. Потім виходили його збірки «Барельєфи» (1967), «Літак у краплі бурштину» (1972), «Танець під дощем» (1978) та інші — всі у «Маяку».

До 1965-го включно я навчався в Одесі, у технікумі, й уважно стежив за його творчістю. Як і в наступні роки. Знав, що до його нетрадиційної, соціально й емоційно наснаженої поезії, яка ще й з’являлася у зарубіжних антологіях, редакції київських видавництв та журналів ставилися упереджено, навіть неприязно. І так тривало практично до 1991 року. До речі, вдруге я бачився з Нечердою навесні 1972-го в редакції газети «Комсомольська іскра», яка тоді розташовувалася на вул. Пушкінській, 37. Але та зустріч була випадковою й побіжною.

Упродовж 1979 — 1985 років Борис Андрійович працював відповідальним секретарем Одеської письменницької організації. Саме у стінах Спілки в грудні 1979-го я з ним особисто і познайомився. Тоді я приїхав в Одесу на обласний семінар молодих літераторів, одним із керівників й організаторів якого був саме Нечерда. І так склалося, що він швидко звернув увагу на мене і призначив своїм помічником, як він жартома казав, «гофмаршалом». Отак і випало часто з ним спілкуватися, виконуючи різні дрібні доручення. Тоді між нами склалися, причому вже на роки, доволі товариські й довірливі стосунки. Проживаючи із 1979-го у Балті (тоді тут діяло досить потужне літоб’єднання), я в різних справах приїздив до Одеси двічі-тричі на півріччя, а то й частіше, і завжди старався знайти час на відвідини Спілки, щоб зустрітися з Нечердою та іншими письменниками. Я дорожив і дорожу тими приємними зустрічами, цікавими й корисними бесідами. Це мені дуже допомогло у шліфуванні власної поетичної творчості.

Тоді більшість віршів я писав російською мовою, та незабаром повністю перейшов на українську. У цьому певним чином була заслуга й Бориса Андрійовича. Якось він розповів мені, що у юності теж віршував російською, а після порад старших колег спробував для початку перекладати власні вірші українською. Я ж не перекладав, а одразу перейшов на українську. І не шкодую: уже видав близько десяти поетичних збірок та опублікував багато добірок у періодиці.

Почув я від нього і такий цікавий епізод. Під час виходу збірки «Танець під дощем» йому вдалося вже у друкарні в частині тиражу замінити обкладинку — на ту, що з ілюстрацією картини Пікассо «Танець під дощем». Звичайно, це було зухвало, але Борис полюбляв непередбачувані вчинки, недарма дехто називав його шибеником.

Під час спілкування з Борисом Андрійовичем ми, певна річ, не раз обговорювали і мої вірші. Він давав корисні, дуже конкретні поради як щодо образності, так і щодо композиції написаного, навчав прийомам саморедагування тощо. Я досі ціную його професійні, дуже слушні зауваження і напучування. Переконаний, що вчитися цим прийомам можна й безпосередньо на зразках його поезій.

Борис Нечерда неодноразово дарував мені свої збірки з автографами, зокрема «Вежу» (1980) та «Удвох із матір’ю» (1983). Остання особливо цікава — своєю насиченістю, концентрацією у ній всіх притаманних його почерку ознак, най-кращим доробком поем, у тому числі написаних раніше. Вражає його неповторний талант у пошуку нетрадиційних, нових, несподіваних художніх образів, рим, алітерацій тощо. Під час навчання у Київському університеті я послуговувався посібниками відомої мовознавиці Алли Петрівни Коваль і в деяких з них несподівано відкривав численні приклади-цитати з поезій Бориса Нечерди (фразеологізми, неологізми, афоризми, синоніми та ін.). Мені це дуже імпонувало. Увага видатної лінгвістки до цього сучасного поета (а таки сучасного!) підкреслює велике значення його творчості у розвитку мови нашої Батьківщини, як і в популяризації доробку самого Нечерди. На мою думку, спадщина цього великого поета ще недостатньо вивчена й належно оцінена. І тут — необмежене поле для дослідників.

Лексичне багатство Бориса Нечерди не може не вражати. І це при тому, що він не мав ні філологічної, ні журналістської освіти. Недарма один із поетів назвав його унікумом. Взяти, до прикладу, вже згадану поему «Удвох із матір’ю». Навряд чи у загалі європейської поезії ХХ століття знайдемо твір на цю тему подібного рівня. Це ж справжній шедевр! Цю поему варто вивчати за програмами і в школах, і у вищих навчальних закладах (як і загалом творчість Бориса Нечерди).

За всієї серйозності, емоційності, неплакатності, ліричності, навіть деколи камерності поезії автор чудово володів (і в суто життєвих ситуаціях) таким важелем, як гумор. Це сповна можна відчути, читаючи, наприклад, поему «Ярешківський роман», де зустрічаємо неабиякий симбіоз тонкого гумору і теплої лірики. А гострий гумор, ба навіть сатиру й сарказм, знаходимо в останній збірці поета, яка так і називається — «Остання книга» (1998). До неї увійшли поезії, написані не тільки в останні роки, коли Борис Андрійович тяжко хворів, а й буквально за лічені дні перед кончиною. Ця книга — щось неймовірне, я б сказав, щось екзистенційне, трансцендентне, немов між життям і смертю. Вміщені у ній поезії — своєрідний тріумф творчості поета. Цю книжку (справді «лебедину пісню») упорядкувала його донька Орися, а допомогли видати друзі. Того ж 1998 року Бориса Нечерду з «Останньою книгою» було висунуто на здобуття Шевченківської премії, яку йому присуджено посмертно в 2000-у. А у 2019-у на Алеї Зірок в Одесі засвітилася зірка на честь поета.

Я вже згадував, що Борис Нечерда працював в одеських газетах. У юнацькі роки — в молодіжній, а в 1980—1990-х — у газеті «Юг». Часто друкувався і в інших часописах, зокрема у «Вечерней Одессе», з редактором якої Борисом Дерев’янком дружив. Борис Андрійович зарекомендував себе і вправним журналістом, а пізніше — і не менш цікавим прозаїком, видавши романи «Смерть кур’єра» та «Квадро». Останній з них відомий одеський літературо-знавець, професор Григорій В’язовський назвав романом-прозрінням.

Мабуть, далеко не всім відомі й інші таланти Бориса Нечерди: графіка, живопис, різьба по дереву, металу тощо. Якось разом з іще кількома поетами мені довелося побувати у нього вдома, і я був приємно вражений його роботами. Тут, вочевидь, варто зазначити, що поет дружив з одеськими художниками Юрієм Коваленком, Володимиром Кабаченком та іншими.

Творча доля Бориса Нечерди була безпосередньо пов’язана з Одесою, однак його поезія аж ніяк не урбаністична. Він, як уже мовилося, виріс у поліському селі Ярешки, і та близькість із землею явно й неявно проступає у його творах. У його поезії проглядається вселюдська філософія, якась планетарність, за висловом одного з критиків, земля і космос душі. Отим він і близький нам, жителям України. І нам надзвичайно важливо берегти й множити у серцях ту невичерпну людяність і самовідданість, які дарує нам творчість великого поета.

Михайло ГЕРШКОВИЧ,
член НСЖУ, поет.
м. Балта.