Чи зачохлені дробовики?

Та декому з членів Любашівської районної організації Українського товариства мисливців і рибалок закон, як кажуть, не писаний, особливо в розпал сезону полювання на парнокопитних та хутрових диких звірів. Мабуть, у них кров бурлить від бажання пальнути в якусь звірину зі свого дробовика, а найбільше — поласувати м’ясцем дармової дикої кізки чи кабанчика.

Внаслідок злочинних дій таких браконьєрів проти рідної природи парнокопитні втекли з ареалів свого проживання, що у заказнику Степанівка, до безпечніших Бобрицьких урочищ. Цей факт чи не найбільше обурив єгеря і командира підрозділу територіальної оборони Бобрицького старостату Василя Заплітного, який всебічно дбає про збереження та примноження дичини у ввірених йому мисливських угіддях. Єгер повідомив, що вже провів відповідну розмову з мисливцями щодо незаконного полювання і про наслідки у разі вчинення ними правопорушення. Одне слово, спіймані «на гарячому» браконьєри будуть позбавлені посвідчень мисливців та права полювання, а відтак, як мовиться, стрілятимуть лише з рогатки по горобцях.

А ще єгереві прикро, що такими діями порушники підводять й очільника товариства. Бо ж ке-рівник мисливської спільноти Любашівщини Сергій Курдванівський з перших днів війни влучними снайперськими пострілами зменшує популяцію орків, які окупували нашу землю. З фронту надходять звістки про його особисті й усього бойового підрозділу подвиги. Він мужньо і безпощадно воює з ворогом, б’є кацапню, як білку в око, одним пострілом. У найкритичніших ситуаціях знаходить можливість виконати бойове завдання, вразивши ворожі цілі, а потім вивести своїх бійців у безпечне місце з-під ураганного обстрілу російської артилерії чи авіаційного нальоту.

Зрідка Сергій Олександрович навідується з передової у Любашівку, до свого офісу товариства мисливців і рибалок, щоб підписати якісь важливі папери, ви-рішити нагальні справи чи дати слушні поради-настанови колегам.

Пам’ятаю, як у липні 2021-го, у рік святкування 100-ліття Українського товариства мисливців і рибалок, Сергій Олександрович розповідав про розвиток галузі, про трофеї та свій шлях у мисливство. За сімейними переказами, його предки — нащадки польських переселенців — кілька століть тому оселилися у благодатних надкодимських селах. Разом із сільськогосподарським інвентарем прихопили з історичної батьківщини ще й мисливське знаряддя. Тоді дичини у плавнях і степу вистачало, та й риби у повноводній Кодимі водилося чимало. Відтак полювання у їхньому роду було в пошані, а дичина урізноманітнювала селянський стіл.

Ще хлопчаком долучився до цієї справи й Олександр. Якось, прихопивши рушницю, привезену батьком з фронту, вони з братом подалися постріляти. Тоді хлопці отримали добрячого прочухана. Бувало, й міліціонер приводив додому юних «мисливців». Щоб такого більше не траплялося, батько розібрав дробовика на частини і сховав у різних місцях. Віднайшли і знову вчилися влучно стріляти…

Частенько спілкуючись з ветеранами-мисливцями, Олександр Курдванівський, вже очолюючи районне товариство, чув від них багато цікавих розповідей про полювання, мисливські байки, а ще нарікання, що за їхньої молодості в наших краях водилося більше різноманітної звірини та птаства. А зараз їх лише вибивають. І все ж мисливство й рибальство на Любашівщині мають давні традиції. Чимало зусиль тут вкладено і вкладається у розумне ведення мисливського господарства, на здійснення природоохоронних заходів, щоб залишити майбутнім поколінням великі популяції диких тварин і птиці. Провадиться копітка робота зі збереження стад диких косуль, кабанів, розведення фазанів. Зокрема, за сприяння Сергія Курдванівського на Кодимі навіть поселилися бобри, а в заповідних місцях перед випуском у дикий світ плекалися плямисті олені.

У відповідь на критичні зауваження земляків розповідав бувальщину одного зі старожилів, який був свідком винищення у наших степах дрохв. Ще на початку минулого століття ссавців у причорноморському степу було значно більше. Тут мешкали численні стада копитних, зокрема благородних оленів, тарпанів, європейських антилоп тощо. Великими зграями проживали дрохви та стрепети. Полювання на дрохв було дуже популярним, адже птаха мала вагу близько 20 кілограмів і була бажаною здобиччю. Ще й існувало державне замовлення на м’ясо цієї птиці. Та полювали на неї варварським методом. Восени, коли холод і крижані дощі зменшували рухливість дрохв, селяни обплутували зграї сітками, а потім бідолашних птахів убивали палицями. Обпатрану дичину затарювали у бочки і відправляли в пункти заготівлі. Отак на початку ХХ століття знищили усіх дрохв та багато видів парнокопитних…

Сьогодні справа з примноження фауни у мисливських угіддях Любашівської і Зеленогірської громад продовжується. Зокрема, у зимовий період тут активно підгодовують дичину та ведуть її облік.

Щоправда, за словами фахівців, однією з головних проблем для користувачів мисливських угідь є припинення видачі дозволів на регулювання чисельності хижих та бродячих шкідливих тварин бригадами мисливців.

За словами єгеря Василя Заплітного, щороку на території від Кривого Озера до Гвоздавки відстрілювали десь пів тисячі лисиць та вовків. Без регулювання щільності цих хижаків чисельність цінних видів диких тварин щороку стрімко знижуватиметься. При цьому є загроза перенесення лисицями сказу, бо ці тварини безперешкодно забігають у села й можуть покусати собак і людей. Тож Василь Іванович сподівається, що місцева та районна влада підуть назустріч мисливцям й офіційно дозволить відстрілювання саме лисиць і вовків.

Варто додати, що питання про ведення мисливського господарства в умовах воєнного часу постало перед Україною не з 24 лютого минулого року, а ще із 2014-го. І щоб ця галузь належно функціонувала, вже сьогодні потрібно вирішити низку нагальних питань.

Юрій ФЕДОРЧУК.