Переглядів: 463

«Гуртування довкола прапора»

В останні дні лютого й перші тижні березня 2022 року українці здивували не лише цілий світ, а й самих себе, зупинивши в боях під Києвом «другу найкращу» (як вважалося) армію світу, а згодом і змусивши її ганебно відступити.

Те, що українці чинитимуть спротив, було відомо задовго до вторгнення. Усі соціологічні опитування з року в рік показували, що більшість населення готова взятися за зброю або ж долучитися до інших форм опору в разі зовнішньої агресії.

За десять днів до російського нападу (15 лютого) британські експерти з Королівського інституту безпекових та оборонних досліджень (RUSI) опублікували аналітичний звіт під промовистою назвою «Російський план знищення України». Там вони, зокрема на підставі особистих розмов з українськими військовими різного ранґу, стверджували: «Якщо росія вторгнеться, українці воюватимуть». Лише затруєні власною пропагандою росіяни могли цього не усвідомлювати, вважаючи, що українці («один народ», згідно з тамтешньою міфологією) радісно їх вітатимуть як «визволителів» із-під гніту вигаданої «фашистської хунти».

Дивним був не так спротив — загалом прогнозований, як його досить добра організація (вісім років співпраці з НАТО, вочевидь, не минули даремно) та особливо громадянська мобілізація суспільства, що вважалося до того безнадійно поді-леним, фраґментованим й охопле-ним недовірою до всіх інституцій.

Науковці називають таку суспільну реакцію на зовнішні виклики, найчастіше безпекові, «гуртуванням довкола прапора» (rally round the flag — за назвою популярної американської пісні часів громадянської війни, що її водночас, хоч і з дещо іншими словами, використовували і північани-юніоністи, і південці-конфедерати). А проте, таке гуртування можливе лише там, де є певний рівень внутрішньогрупової — понадпартійної, понадетнічної, понадконфесійної тощо — солідарності; де різноманітні внутрішні поділи у суспільстві — класові, мовні, регіональні — виявляються у критичний момент менш істотними, ніж те, що людей об’єднує й солідаризує.

Чим у випадку України є цей об’єднавчий чинник, які особливості його формування, наскільки ймовірним є його збереження у нормальних умовах «сталого розвитку», поза екстремальними обставинами?

Уявлення про Україну як країну з глибокими мовно-культурними, етнічними та регіональними поділами набуло поширення від перших років незалежності й утілилося в популярному ще з совєтських часів протиставленні «сходу» і «заходу», тобто регіонів давньої, ще довоєнної, русифікації-совєтизації та регіонів, які потрапили до складу СССР (з усіма відповідними для них наслідками) допіру під час Другої світової війни. Ці уявлення випливали як із простих емпіричних спостережень (уживання української мови в міському побуті було найнаочнішою, хоч, може, й не головною відмінністю між «заходом» і «сходом»), так і з результатів соціологічних досліджень і політичних голосувань, що виказували глибші світоглядні відмінності між регіонами.

Концептуалізація цих відмінностей на рівні вульгарної журналістики, переважно західної, зводилася до протиставлення «націоналістичного заходу» і «проросійського сходу», де українськість імпліцитно асоціювалася з «націоналізмом» (цілком у традиціях совєтської пропаганди), а «проросійськість» апріорі від цієї вади розгрішувала. Науковці тимчасом робили серйозніші спроби концептулізувати загалом очевидні відмінності, окреслюючи їх як відмінності між двома типами ідентичностей — «центральноєвропейським» та «постсовєтським» (у моделі Джона-Пола Химки) чи «українським етнокультурним» та «українським східнослов’янським» (у моделі Стівена Шульмана). В обох випадках ішлося про «ідеальні типи» (за Максом Вебером), які існують лише як абстракції, задаючи проте певну аналітичну рамку й уможливлюючи таким чином дослідження реального різноманіття відповідних явищ (у даному разі — ідентичностей, котрі, зрозуміло, не зводяться до двох «ідеальних» типів, оскільки їх насправді є безліч, але котрі тою чи тою мірою з тими «ідеальними типами» корелюють).

Термінологія Шульмана дещо точніша, бо вказує на певні сутнісні риси обох типів української ідентичності (чітке етнокультурне ядро в одному випадку і нечітке, невиокремлене з архаїчної «загальноруськості» — в іншому), тоді як термінологія Химки вказує лише на генеалогію обох типів: в одному випадку — розвиток за центральноєвропейською «грохівською» парадигмою націєтворення, а в іншому — за гібридною пострадянською-постколоніальною.

Важливо, що в обох концепційних моделях ідеться про різні типи саме української ідентичності, тобто українськість є спільним знаменником і для «центральноєвропейського», і для «постовєтського» типів ідентичності (у моделі Дж.-П. Химки), чи, у термінах Стівен Шульмана, — і для «етнокультурного» типу, і для «східнослов’янського». Більш чи менш усвідомлений український патріотизм, чи, простіше, «тутешність», тобто прив’язаність до певних («своїх») традицій, історичних переказів та мовно-культурних кодів, завжди був тим об’єднавчим чинником, який забезпечував збереження бездержавного етносу як певної окремої групи, попри асиміляційні зусилля панівних імперій. Саме цей чинник обумовив виразну перевагу проукраїнських партій в українських губерніях на виборах 1917 року до Установчих зборів. І саме він забезпечив 90-відсоткове голосування жителів УРСР за незалежність — дарма, що вони уявляли ту незалежність цілком по-різному, відповідно до наявних двох різних типів ідентичності та притаманних їм ідеологічних настанов. Можемо припустити, що саме цей чинник — феномен місцевого, повсякденного, «низового» (егалітарного), неартикульованого, а часто й неусвідомлюваного патріотизму — став основою поступової українізації пострадянських українців, їхнього виокремлення з уявленої східнослов’янської спільноти і дедалі чіткішого від неї відмежування.

Завдання націєтворців, тобто «націоналізуючої» держави — або ж просто інтелігенції, яка за відсутності держави перебирає на себе її «націоналізуючі» функції, — зазвичай зводиться до того, щоб наявний місцевий патріотизм якомога розширити, перенести характерну для всіх людей прив’язаність до «свого» на ширший географічний простір (на всю нашу «історичну», «Богом дану» землю) і спроєктувати на якомога ширшу уявно-одноплемінну спільноту (найчастіше це мають бути люди, об’єднані однією мовою, яка у модерну секулярну добу є чи не найочевиднішим маркером їхньої відмінності від «інших»). Друге завдання, з яким стикаються націєтворці, — потреба якомога поглибити наявний місцевий патріотизм, тобто доповнити побутові традиції — цивільними (громадянськими), історичні перекази — «науковими» версіями писаної історії, а мовно-культурні коди — інтелектуальною над ними рефлексією й артикуляцією.

Виконувати ці завдання у бездержавних умовах доволі складно, оскі-льки домінантна держава не лише не сприяє цим інтелігентським зусиллям, а й усіляко їх блокує та репресує. Бо має мету — реалізувати власний націоналізаційний проєкт, який для підвладної бездержавної групи є асиміляційним, отже неприйнятним. Проголошення незалежності дещо полегшило українській інтелігенції виконання її «націоналізаційної» (тобто, в її розумінні, «українізаційної») місії — хоча би тому, що припинилися репресії, а проте, й після цього місія не стала легкою та безпроблемною. Українська держава не перебрала на себе «націоналізаційних», тобто «українізаційних», функцій тою мірою і таким чином, як би того українській інтелігенції хотілося. Досвід сусідньої Білорусі показав, що «націоналізація» не конче мусить збігатися з «білорусизацією»: постсовєтський режим досить успішно взявся за «націоналізацію» успадкованого від БССР населення на основі місцевого патріотизму, але не з білоруськими, а з традиційно совєтськими історичними наративами й мовно-культурними кодами.

Теоретично такий сценарій можна було б уявити і в Україні, оскільки тут теж після проголошення незалежності не відбулося істотної зміни владних еліт (майже стовідсотково русифікованих і совєтизованих), та й населення в основній своїй масі виявляло куди більшу світоглядну близькість і політичну прихильність саме до цих еліт, аніж до їхніх націонал-демократичних опонентів. (Три чверті голосів за «оновлену федерацію» на горбачовському референдумі в березні 1991 року і так само три чверті за комуністичного кандидата на грудневих 1991-го президентських виборах показують рівень підтримки саме такого, постсовєтського, проєкту державонацієтвотрення, з перспективою стати, як у Білорусі, неосовєтським). Чому посткомуністичні еліти в Україні, маючи на своєму боці електоральну підтримку «мовчазної більшості», не пішли білоруським шляхом, хоча він був би, напевно, комфортнішим і для них, і для більшості населення — доволі складне питання, на яке зазвичай дають надто просту відповідь: тому що, мовляв, «мовчазній» постсовєтській більшості в Україні протистояла активна, ідеологічно мотивована й політично мобілізована меншість, яка до того ж мала впливову фракцію у парламенті й контролювала місцеві органи влади у західній частині країни, а почасти й у Києві.

Ця проста й загалом очевидна відповідь заступає, однак, додатковий досить важливий нюанс: посткомуністичні, як і комуністичні еліти в Україні в усі часи були в рази більше «інфіковані» місцевим націоналізмом у його найрізноманітніших формах, ніж еліти білоруські. Це показав і потужний сплеск українського націонал-комунізму у 1920-х роках, із досить вагомим в інтелектуальному плані теоретичним доробком. Це показало й відродження націонал-комуністичних тенденцій у 1960-х та їхня реанімація в добу «перестройки», що увінчалася врешті виходом на арену Леоніда Кравчука з його досить опортуністичним, проте ефективним ставленням до політики як до «мистецтва можливого».

Можемо припустити, що український націоналізм, крім місцевого патріотизму, спирався ще й на могутній символічний ресурс, якого білоруському націоналізмові відчутно бракувало, через що і його привабливість, а відтак і проникнення в середовище місцевих еліт було вкрай обмеженим.

По-перше, історичний наратив в українському випадку виявився істотно глибшим, розлогішим, колоритнішим, подієво насиченішим і краще представленим — як у наукових дослідженнях, так і в популярній культурі. Українська посткомуністична еліта, переважно опортуністична, тобто позбавлена власних виразних ідеологічних преференцій, могла спиратися на м’яку націоналістичну версію цього наративу, не антагонізуючи постсовєтської більшості (від якої залежав її електоральний успіх), але й не вступаючи в гострий конфлікт з антисовєтською меншістю (від якої істотно залежала відносна стабільність у державі, символічна легітимність режиму та його демократичний імідж). Фактично неприйнятним для постсовєтської більшості у цьому наративі був лише період національно-визвольної боротьби, пов’язаний із діяльністю ОУН і УПА, але й тут посткомуністичі еліти знайшли оптимальне (для себе) розв’язання — перевели проблему з загальнонаціонального рівня на регіональний. У кожнім разі, навіть у цьому питанні традиційний совєтський дискурс «великої вітчизняної війни» не мав в Україні однозначної й абсолютної переваги над усіма іншими, а отже й не мав шансів стати різновидом громадянської («світської») релігії, як у росії чи Білорусі.

По-друге, українські націєтворці мали до диспозиції ширший, потужніший арсенал мовно-культурних кодів, ефективність якого забезпечувала, з одного боку, значно краща збереженість української мови (панівної принаймні в кількох регіонах і, головне, у кількох великих містах), а з іншого — істотно більша кількість та жанрова різноманітність культурно-мистецьких явищ, у яких ті коди втілювалися й через які передавалися. Постсовєтські еліти в Україні отримували таким чином і тут зручне поле для маневру, поєднуючи звичні для гомо совєтікуса мовно-культурні практики із поступовим запровадженням нових, «українізаційних», і знову ж таки переводячи питання про темп і засяг тих інновацій із загальнонаціонального рівня на місцевий.

Варто згадати ще й третій чинник, який безумовно посилював «націоналізаційні» амбіції посткомуністичних еліт в Україні, роблячи їх прихильниками українського проєкту «by default» (вимушено) — через неприхильність до проєкту московсько-централізаційного в усіх його формах.1 Будучи de-facto володарями однієї з найбільших і ресурсно найбагатших країн Європи, ці еліти мали вагомі підстави для юридичного і фактичного унезалежнення від москви, а отже й потребу в його юридичній та символічній легітимізації. Наявні націоналістичні наративи й культурні коди, досить ґрунтовно й системно розпрацьовані колишніми опонентами (щоб не сказати — класовими ворогами), виявилися тут дуже доречними, дарма, що суперечили їхнім власним мовно-культурним та світоглядним преференціям, як і залишковим совєтофільським прив’язаностям їхнього електорату. Символічний ресурс, витворений на потреби націєтворення українським національним рухом за двісті років, був справді досить багатий, тож проблема для владних еліт мала суто тактичний характер: як засвоїти весь той ресурс на загальнонаціональному рівні, тобто як зробити «вірування меншини» (за дотепним висловом Ендрю Вілсона) віруванням більшості, не наражаючи при тому на ризик своє домінанте становище у суспільстві, утримуване саме завдяки отій «мовчазній більшості».

«Багатовекторність» не лише в міжнародній політиці, а й у внутрішній була, таким чином, об’єктивною відповіддю на амбівалентні настанови й орієнтації українського суспільства та намаганням реалізовувати націєтворчий проєкт, який би не надто тим ціннісним настановам та орієнтаціям суперечив. Завдання було непростим, оскільки ті два основні («ідеальні») типи національної ідентичності, з якими Україна вступила у незалежність, ґрунтувалися на несумісних (чи важко сумісних) між собою ідеологічних засадах: перший тип відбивав уявлення про Україну як європейську націю з українським етнокультурним ядром (з певними мовно-культурними правами для меншин); другий тип відбивав уявлення про Україну як націю пострадянську зі «східнослов’янським» (тобто, на практиці, українсько-російським) етнокультурним ядром, з певною підтримкою для української мови як «титульної», проте без обмеження звичного домінування російської. Фактично йшлося про два різні проєкти: один передбачав польсько-литовський шлях розвитку, з кардинальним відмежуванням від російсько-совєтської спадщини як окупаційної та колоніальної; інший передбачав російсько-білоруський шлях розвитку, тобто збереження УССР з більшістю успадкованих інституцій і практик, хоч і з вищою мірою політичного суверенітету.

Поєднання цих двох несумісних проєктів ускладнювалося ще й тим, що їхня електоральна підтримка була специфічно асиметричною: постсовє-тський (чи неосовєтський) проєкт мав виразну підтримку «мовчазної» («східнослов’янської») більшості, як це наочно показали обидва голосування 1991 року — «референдумне» в березні та «президентське» у грудні. Натомість центральноєвропейський проєкт мав підтримку виразної меншості (приблизно четвертини населення), проте вона була засадничо «немовчазною»: громадянськи активною, ідеологічно мотивованою й політично мобілізованою. Посткомуністичні еліти обрали тактику маневрування між цими двома проєктами, що давало їм додаткову можливість маневрувати між росією й Заходом, добиваючись від москви пом’якшення політичного тиску й економічного шантажу, а від Заходу — більшої поблажливості щодо їхніх власних авторитарних та корупційних надмірностей.

Водночас загальний напрям цього маневрування був скерований у бік поступової українізації та європеїзації. Вибір був досить раціональний, оскільки логічно випливав принаймні з двох спостережень (хоча міг бути зроблений і суто інтуїтивно). По-перше, лише реалізація першого — «центральноєвропейського» — проєкту означала зміцнення національного суверенітету і захист від «інтеграці-йних» апетитів москви. А по-друге, цей проєкт був не лише чіткішим, розробленішим, політично наді-йнішим і цивілізаційно перспектив-нішим; він був ще й ціліснішим та ексклюзивнішим — у тому сенсі, що меншина, яка його від початку підтримувала, була готова захищати його всіма доступними засобами від можливого реверсу (що й підтвердили згодом дві революції) та взагалі від істотних відступів і компромісів. Простіше кажучи, «європейський» проєкт націєтворення мав для цієї меншини незрівнянно більше екзистенційне значення, ніж альтернативний «пострадянський»/«східнослов’я-нський» проєкт — для «мовчазної» більшості.

Владні еліти намагалися маніпулювати обома групами, уникаючи конфронтації, особливо з першою — чисельно «меншинною», проте значно пасіонарнішою. Ефективнішим у складних ситуаціях був метод регіонального аутсорсинґу (коли розв’язання суперечливих питань віддавалося на відкуп місцевій владі кожного регіону) або ж зволікання (як із декомунізацією), чи тихий саботаж (як із законом про мову). Головне було — не робити різких кроків усупереч, у протилежний бік. Янукович узявся систематично порушувати це правило — починаючи від зрадницьких «харківських угод», реабілітації червоних прапорів і георгіївських стрічок та облудного закону про регіональні мови й аж до відмови від асоціації з Євросоюзом. Усе це врешті й завершилося катастрофою — не лише для нього, а й для всієї країни.

Взагалі сам прихід до влади Віктора Януковича і подальша ескалація внутрішньополітичних конфліктів були у певному сенсі «збоєм системи» — порушенням певних структурно зумовлених закономірностей і параметрів, у яких політичні процеси в Україні, за всіма наявними даними, мусили б розгортатися суперечливо, але не екстремально. Фахівці називають неформальну систему стримувань і противаг, що склалася в Україні у 1990-ті, «вимушеним плюралізмом» (pluralism by default), тобто плюралізмом, який виникає й підтримується не верховенством права, ефективними інституціями і безперечним визнанням нормативності відповідних засад усіма учасниками, а специфічною рівновагою супротивних сил у поділеному суспільстві, і відтак неспроможністю жодної з них перекинути шахову дошку й узурпувати всю владу, замість ділитися нею з опонентами і шукати компромісів.

(Далі буде).

1 Навіть гіперлояльні до москви керівники комуністичної України виявляли нутряне невдоволення тамтешнім геґемонізмом, яке виявлялося, зрозуміло, не так у відвертих незгодах, як у приватних ремствуваннях. У спогадах про Володимира Щербицького є промовистий опис його реакції на вимогу кремля надіслати тисячу молочних поросят для якогось архіважливого банкету: «Дулю я їм дам, — заявив Щербицький. — Цими поросятами я чотири-п’ять областей нагодую» (цит. за Михаил Френкель, «Дорогой Владимир Васильевич...». Столичные новости, 18 лютого 2003, с. 16). Психологічно це цілком нормальна реакція впливового місцевого князька на захланність розпаношеного королівського двору («московських бояр», як він, за деякими свідченнями, називав своїх сюзеренів), проте було б перебільшенням добачати тут якийсь вияв націоналізму (радше — «местничество», в термінах тогочасної партійної критики). Але помилкою було б так само не добачати й поживного ґрунту для націоналізму, який завжди існував в Україні принаймні як потенція, викликаючи зрозуміле занепокоєння у москві й спонукаючи кремль до гіперпильності й гіперрепресій.

Микола РЯБЧУК.

Джерело: https://zbruc.eu/node/114334

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net