Лицарі в обороні жінки

Наводжу той відгук, назву якого винесено в заголовок, повністю.

Поет Володимир Вакуленко й прозаїк Петро Гайворонський. Дивовижно, як знайшли один одного ці чоловіки — мабуть, тяжіння земне спрацювало, а Бог трохи підштовхнув. Бо думають вони однаково — чисто, піднесено, благородно — про що б не писали. І пишуть на одну й ту ж тему — різними засобами, взаємодоповнюючись. Мені здається, Володимиру Вакуленку легше було піднести до зір свою Галатею поетичними засобами, ніж Петру Гайворонському в прозі переконати читача в захопленні й співчутті до Жінки. Але в обох струменять емоційні почуття, намагання зрозуміти жіночу душу, замилування дівочою красою, бо «Блаженний, хто здатен красі помолитись».

Володимир Вакуленко не втомлюється милуватися дівочою красою, ставить дівчину на п’єдестал любові й пошани: «Благословила колись Божа Мати весну її все життя закликати». У неї все прекрасне: «щічки матові», «сонячне юне волосся», «дівочі обличчя — джерела цілющі», «дівоча краса потребує прикраси, яка вдосконалить саму досконалість».

«А я був завше винятком із правил, любов завжди гіперболізував», — зізнається автор.

Поет роздумує над причиною й наслідками «диких танців» у сьогоднішньому суспільстві:

Лише питань творець поставив ряд,
Але не вкаже рішення готові.
А на поверхні — хибний варіант
«цивільних шлюбів», «вільної любові».

Автор ставить болючі питання й сам на них відповідає: «Хата й душа порожніють без Бога», «Бережіть почуття свої. То вам і вся Камасутра», «шануватися треба».

Володимир Вакуленко ходить по лезу емоцій, які іноді змушують його говорити надто категоричні речі:

В краси шанувальники є, та бездушні
А чи безголові. Самі ампутанти.
Такі нестелепні, як і показушні.
Такі елегантні. Такі елефантні…

І як відповідь на таку характеристику чоловіків — обожнювання жінки:

А дівчина, як юновічний алхімік,
З непотребу хоче зробити коштовність…

Але ж на те вона й «краща половина людства»! Впливати на тих «нестелепних», облагороджувати їх, не втрачаючи гідності. Як пише автор: «Щоб не було відхилення убік, потрібне захисне моральне поле». А як його створити? На це питання він теж відповідає: «А всі найкращі почуття виховуються змалку». А якщо нікому виховувати? «Ми хвора нація. Ми дуже хвора нація», — поставила діагноз Ліна Костенко. Треба лікуватися. Як? Позбуватися диктатури сили — для чоловіків; облагороджувати весь світ і ростити здорове дитя — для жінок. І берегти те, що маємо, що залишили нам наші предки, — мову, пісню, казку, добро і красу!

Петро Гайворонський розказує, що буває, коли дівчина не одержала моральних орієнтирів у батьківській хаті, коли матеріальне переважає поняття честі й гідності.

Так, чоловік і жінка — різні істоти, але ми приречені жити разом, знаходити спільну мову, доповнюючи одне одного.

У новелі «Ласочка» автор дуже точно характеризує чоловіка й жінку, показуючи суть кожного через типові марення. Він — самозакохано мріє бути для Неї центром світу, єдиним й обожнюваним. Вона — хоче від нього тепла, уваги, кохання і… прикрас, дорогих «шмотків». Що ж, більшою чи меншою мірою кожному з нас притаманні ці якості. Та якщо нема кохання між двома — у стосунках постають брутальність, нещирість, хамство. А поруч виростають діти — і все по колу…

У новелі «Щеплення від аборту» перед нами постає ота дівоча легковажність, коли вона не знає, що п’є і з ким лягає. А в результаті — вагітність, від якої намагається позбавитися. Послухавши історію хворої жінки, вона вирішує залишити дитину.

А дівчина не має права бути легковажною, бо вона — Берегиня роду! І те, що історія Петра Гайворонського закінчується в стилі Попелюшки, нічого не значить. У житті такі історії — найчастіше трагічні: чи є в молодої мами підтримка, умови для виховання дитини, сили й витримка?

У новелі «Пологи» автор торкнувся реалій війни на сході країни. Страшно навіть уявити, як можна народжувати під вибухи снарядів! Тих, хто розв’я-зав цю війну, інакше, як виродками, не назвеш: нічого святого у тих, хто сам привів на свою землю ворога, не залишилося. Один із таких прийшов грабувати, коли чоловік збирався їхати в пологовий будинок за дружиною й сином. Лиходія, важко пораненого, перев’язують мати із сином, явивши нам приклад людяності й гуманізму.

Пробирає страх, коли читаєш опис «цієї вузької, неохайно покритої бітумом стежини між похмурими глухими стінами гаражів». А Таміла в новелі «Електрошокер», знаючи лиху славу цього місця, засиділася в подруги допізна. Чому? Її зустріла таки «двонога звірина», як пише автор. Дівчина, не розгубившись, втиснула йому в шию кактус, вигукнувши: «Електрошокер!». І знову — якесь випадкове спасіння. А якби не кактус?

Автор начебто прямо не вчить, не моралізує, але кожна оповідь аж кричить: дівчино, будь гідна себе, своєї краси, свого призначення у житті! Зумій, як писала Леся Українка, «своїм життям до себе дорівнятись». Про це — всі твори Петра Гайворонського.

Бажаю й вам, шановні читачі, одержати естетичну насолоду від знайомства з творами Володимира Вакуленка й Петра Гайворонського. І думати, думати над прочитаним.

А наостанок процитую настанову-побажання від Володимира Вакуленка:

Зрештою, наше життя — тільки гра.
Сказано це не сьогодні й не нами.
Як зберегти гри тієї красу?
Зітреться грим? Зникне награна риса?
Треба любити. До того часу,
Доки закриє всіх чорна завіса.

Валентина СИДОРУК,
член НСПУ, лауреатка Всеукраїнської літературної премії ім. М. Чабанівського
та Міжнародної премії ім. Валентина Михайлюка.