Ясенівські коржики

З давнини у селі різдвяні «коники» і «панянки» пекли винятково перед Святвечором. Хрещені батьки дарували їх «вечірникам». Для дівчат готували печиво у вигляді панянок, для хлопців — коней. Не всі господині знали рецепт цієї тради-ційної випічки, тож найпідприємливіші ясенівчани замовляли різноманітні форми і випікали смаколики для продажу на місцевому базарі, а то й у Балті.

Галина Степаненко, навчаючи школярів прадавнього ремесла, розповідала про власні сімейні традиції, які перейняла від бабусі Домни Фомівни Паладій.

— Моя бабуся народилася у буремному 1905-у і прожила 75 літ. Наші ясенівські «коники» пекла і продавала ще з ранньої юності й аж до відходу у засвіти в уже далекому 1980-у, перейнявши традицію від своєї матері. Бабця Домна була підприємливою, як то кажуть, купи-продай. Я пам’ятаю, як мої бабуся й мама готували різдвяну продукцію, як я з дитинства допомагала їм. Тоді ми жили всі гуртом. Серед сільського жіноцтва панувала велика конкуренція. На свята господині продавали «коників» і «ляльок» лише невеличкого розміру. Їх по-нашому називали «верховодець» і «пані», а «зірочку» — «крекеткою». У когось були ще форми «голуба» і «півника». У нас їх не було. Тож, щоб позмагатися з конкурентками, після Другої світової війни моя бабуся замовила у якогось майстра аж у Києві 20—30-сантиметрові форми «коника» і «ляльки». Коли ті форми були готові, то, щоб їх забрати, вона цілий тиждень пішки прошкувала до столиці, а потім — назад.

Відтоді печиво такого великого розміру в окрузі пекли лише Паладії.

Свій бізнес Домна Фомівна разом з невісткою та онукою розпочинали ще в грудні. Бабуся заздалегідь заготовляла якісне борошно, цукор і дефіцитний та вкрай необхідний інгредієнт — харчовий амоній (у народі його називали «амоняк»). У кулінарії він використовується для надання тісту пухкості, пишності, пористості. Тісто для коржиків бабуся Паладій робила сама, рецептом ні з ким не ділилася, лише з рідними. Амонієм і фарбою запасалася ще за пів року.

— Щодня ми випікали 500—600 різдвяних смаколиків. У мої обов’язки входило виймати готове печиво із печі. Я робила це вправно й дуже обережно складала продукцію у ящики, щоб, не дай Боже, не зламати «панянці» чи «коникові» голову або ногу. Це дуже важка праця. Наступного дня сідали розписувати коржики. Щіточки майстрували із сірника та вати. Червону фарбу бабуся робила з буряка, а основою зеленої була аптечна «зеленка». Готовий та запакований різдвяний товар продавала моя матуся Любов Миколаївна. Бабуся Домна ще за рік до смерті пекла коржики, а мама їздила базарувати.

Потім мама запропонувала мені зайнятися цим кулінарним ремеслом. У ті часи то був досить вагомий приробіток. Бувало, по тисячі «коників» і «панянок» на передсвяткових базарах продавали. А потім у магазинах з’явилося різноманітне печиво, мама померла, традиція призабулася...

Якось, понад два десятки років тому, надибала дбайливо запаковані бабусині форми у старенькій хатині й вирішила потішити своїх донечок різдвяними коржиками. Тоді розписувала їх разом з дівчатками. Їм дуже сподобалося. Та ще й у районній газеті «Хліборобі» про нас статтю написали. Відтоді поступово й відроджую цю ясенівську традицію. А оце вирішила ще й своїм учням продемонструвати, чим минулого століття славилося наше прадавнє село Ясенове.

Приємно додати, що після того пам’ятного народознавчого уроку Галині Георгіївні Степаненко вже надійшло чималеньке замовлення на великі «коники» і «панянки» від колег, які хочуть на Різдво подарувати їх своїм онукам. А одна із до-ньок запропонувала відродити сімейну справу, бо ж уже підростають допитливі онуки. Сподіваємося, родинна традиція відродиться.

Що ж, можливо, ясенівський коржик стане таким же місцевим брендом, як і ясенівська домашня ковбаса.

Юрій ФЕДОРЧУК.
Подільський район.