«Орда». Історія, з якою доводиться жити і воювати

Ідея звільнення від «ярма» включала, на перший погляд, повернення московського князівства в Європу. І не просто повернення, а повернення в статусі абсолютного лідера — «Третього Риму». Але Смутний час на початку ХVII століття продемонстрував світу: ординський улус не здатний повернутися в європейську сім’ю. Лжедмитрію не пробачили спроби правити по-європейськи — просто вбили, а бурхливе ХVII століття для москви стало століттям історичного бродіння. Воно закінчилося воцарінням Петра І й утворенням деспотії нового типу — Російської імперії. На біду, у межах цієї імперії опинилася й частина України. Насильницьке впровадження реформ Петра в ординський улус дозволило імперії і далі розширювати території. Тільки тепер уже, відриваючи сусідні землі від Європи. У ХVIIІ столітті під владою москви опинилося чотири п’ятих українських земель. Їх населення до кінця століття втратило права й свободи.

Заради справедливості зауважу: у завоюванні нових земель, як і в закріпаченні наших предків, активну участь брала українська шляхта, козацька старшина. Козацьке військо у складі військ Російської імперії виявляло чудеса хоробрості, а канцлер і секретар Катерини ІІ були етнічними українцями, представниками родової козацької аристократії.

У злочинах проти власного народу (знищенні УНР, ЗУНР, Української держави 1941 року), в організації Голодомору й культурній асиміляції кінця ХХ століття) брали участь не тільки прийшлі комуністи. А й мільйони українців, які за 300 років звикли жити під ярмом. Ті, хто не підкорився, хто воював проти більшовиків зі зброєю в руках, були вбиті чекістами, згинули в тюрмах і концтаборах. Їхні сім’ї висилали з України в Східний Сибір, у Казахстан і за Полярне коло. Серед суддів, прокурорів та охоронців було теж чимало українців.

Під час нинішньої війни з росією такий історичний відступ у нас, можливо, вважатимуть недоречним. Під вибухами ракет і снарядів в умах обивателя, який погано знає історію, Московське князівство, Російська імперія, Радянський Союз і путінська росія зливаються в один кошмар і виглядають монолітним «русским миром». Вічним злом, яке створене й існує для приниження і знищення світу українського, нашого з вами світу. Виникає емоційна реакція. Вона вимагає відторгнення всього російського, матеріального і духовного. Подібна реакція дає моральне задоволення. Але вона безплідна. Військовою мовою кажучи, збиває приціл.

Наші цілі — зрозумілі, завдання — визначені

А нам є зараз куди цілитися і що знищувати, крім пам’ятників російським царям, радянським генералам і російським письменникам. Як багато хто передбачав, нас чекає затяжна битва України з росією. Довга війна ресурсів, у якій кожен снаряд і куля на рахунку. Ціла низка інтерв’ю наших політиків і генералів, опублікованих минулого тижня, багато що прояснила громадянам, які до кінця нинішнього року сподівалися повернути Крим і вийти на рубежі України 1991-го. Диво, звісно, можливе.

Але для реалізації хоча б частини дива (повернення до становища 23 лютого 2022 року), якщо вірити Головнокомандувачу Збройних сил України Валерію Залужному, потрібно, як мінімум, 300 танків, 600—700 БМП, 500 гаубиць. Уже не кажучи про літаки, системи ППО і далекобійні снаряди, яких у ЗСУ зараз нема. Інакше російські війська, скоріш за все, на початку 2023-го вдадуться до нового наступу на Київ. З тими воєнними ресурсами, які маємо, можна в будь-якому випадку боротися до перемоги, але планувати більше за одну велику операцію не можна. Якщо це розшифрувати, то нема надії, що цьогоріч ЗСУ вдасться одночасно розвинути наступ на півдні, дійти до Мелітополя і просунутися на Донбасі.

Валерій Залужний в інтерв’ю британському виданню The Economist підкреслив три стратегічні завдання України. Перше — утримати лінію оборони і не втратити більше жодної позиції. Друге — зібрати ресурси до початку воєнних дій у лютому і в березні прийдешнього року. Третє — посилити протиракетну і протиповітряну оборону, щоб захистити енергетику країни. Краще визначити і сформулювати завдання не зміг би в Україні ніхто. На тлі ура-патріотичних гасел, що виходять з офісу Володимира Зеленського, інтерв’ю Валерія Залужного подіяло на українських аналітиків і політиків як холодний душ. І Головнокомандувачу це, природно, не пробачили.

На Банковій не могли поставити під сумнів ретельно вивірені тези, але, як зазвичай, постаралися применшити їх значущість. У пресі і на телебаченні з’явилися оптимістичні заяви, які намагалися пояснити недостатню вогневу міць повільним транспортуванням боєприпасів до лінії фронту, а неможливість планування декількох масштабних операцій одночасно — відсутністю у Генштабу подібного досвіду.

Але своєрідним шедевром стало інтерв’ю, яке Володимир Зеленський дав у київському метро Девіду Леттерману для шоу на Netfliх. Глава нашої держави сказав зокрема: «До перемоги я буду президентом, а потім дуже хочу на море і пива». Задумайтеся над змістом цієї фрази. Особливо над першою її частиною.

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.