Дмитро ШУПТА

Материки кровопролить
Рудою вкрилися іржею,
Та що із пам’яттю робить,
Що пророста у день душею?

* * *

Ти впійманням
не переймайсь,
Це — примха обраних,
та й годі.
У грі приходить фарту масть —
У боротьбі не будь на споді.
 
Але означ для себе грань —
Хай на межі тій квітне айстра —
Душа не знає ошукань,
Ум — хитрувань, рука —
шахрайства.

* * *

Обранцем втечі є титан,
Він знає вічний тремт погоні.
Колись так Вишенський Іван
Стояв навсупір на Афоні.
 
Далось монахові долать
Туману непрозору густість —
Все ’дно, що анатомувать
Сваволі світову безглуздість.

* * *

Ніхто не змусить горобців
Клубачить хмари білу вурду.
Як постріл, вирок для митців —
Спіймати сенс життя абсурду.
 
Ніхто про те їх не пита,
Але щораз невипадково
Над долом ловів проліта
Не впіймане утекле слово.

* * *

Нам блима світло ґнотове,
Обставини нас міцно стисли.
Стриноженим про світове
Подумай, хоч на мить помисли.
 
Продми задухи затхлий гніт,
Вдихни вологу сутінь парків,
Тікай від світу в білий світ,
Виходь із теплих закамарків.

* * *

У днях нажаханих рабів
Довершуєш пуковий виверт —
Вже клятий ворог одубів,
Вже мріє щастя чорнобриве.
 
Але на учтах зголоднів.
Неопалимо сяє кущик.
Чекаєш ти вогненних днів,
Що розтинають сутність сущих.

* * *

Людина омине чи звір?
Чи хто подасть на тебе позву?
Озвучить вічний поговір
Глухий позасучасний озвук.
 
Отож, вслухайся в скрип дерев,
Молися пташці жовтобокій,
Тамуй в сопілці бурі рев
І сон вітай, як вічний спокій.

* * *

Не кпи на долю покуліту —
Вже кпинів більше не стає.
Не бійсь безназвисного світу —
Наймення всякому своє.
 
Рятуй уклінно корінь мови,
За котру день став на межі.
В тобі підвалини основи,
Як першослово у душі.

* * *

Не зупиняйсь над пустоцвітом,
То не для нього світ сія.
Поміж Людиною і Світом
Звучить гармонія своя.
 
Цю істину я визнать мушу.
Допоки дихаю й живу,
Невидимим годую душу,
Блакить спиваю вікову.

* * *

Давно минуло затонуле,
Занурене у вирі проб.
Вдивляння наше у минуле
Чи дасть нам ліки від хвороб?
 
Усе затихло з давнім гулом,
Усе розтануло в диму.
Є ген, застрашений минулим,
Та не підвладні ми йому.

* * *

Не впустимо чуже у себе,
Ми збережемо власний світ —
Бодай нечесане, нескребе
Не наближалось до воріт.
 
Імперський світ зомлів
і витих,
Від моря висох до боліт,
Він — світ утомлених-зужитих,
Давноминулий мертвий світ.

* * *

Остобісілий ненажерник
Знов преться в дучку-нечаю,
За світом стежить він,
печерник,
Ще й проповідь гугнить свою.
 
Невже межа оця — остання,
Цивілізація зника…
Втомився світ від ґвалтування,
Втомивсь од правди хробака.

* * *

Матюк для того, щоб боялись
І розбігались хто куди,
Уже і ми із ним спізнались,
І в нас залишив він сліди.
 
Для москворотих —
модно матом…
Такі колінця витина —
Чи треба нам,
щоб наш анатом
Був не хто інший — сатана?

* * *

Колись було і ми втікали,
Ген, у віддалені краї,
Хоча і там — свої шакали
Й скорботи при тобі твої.
 
Люд розбігається. До речі,
В чужі краї без каяття.
І я збагну потребу втечі,
Як проживу усе життя.

* * *

Він був у Харкові і в Римі,
Був у Москві вряди-годи,
А нам здається —
інший вимір,
Інакший світ Сковороди.
 
Незвідані шляхи господні
Нам кожному. Те не біда.
Чи розуміємо сьогодні,
Що каже нам Сковорода?

* * *

Не ми учили «аки-паки»,
В нас поведенція не та,
І перед нами інші знаки,
В нас осінь інша — золота.
 
Але кого хоч з себе корчи,
Хоч зачужій своїм ланам,
Його натхнення протиборче
Дісталося у спадок нам.

* * *

Жива прецінь доба стареча,
Міцні ще палі огорож.
Але чи є від світу втеча
Від себе втечею також?

* * *

Втікаємо. Не дати б маху.
І настає останній день,
Де засторогою від страху —
Жертвоприношення мішень.
 
Відтак зимою, а чи літом
Нам явлена остання мить.
Терпка самотність
перед світом.
Не нам філософа судить.

* * *

З помешкання, а чи знадвору
Постане тихо хорувин,
Всупір примруженому оку
Побачиш прірву гордовин.
 
Озветься невідчепна жалость,
Прощення і прощання мить.
Що за усіх часів збувалось,
Відбутись має вочевидь.

Тло полотна

Тло полотна —
розцвічені сади:
Та паморозь
на колосистім житі.
І Геній. Наче з чистої води,
Промінням сонця
думи перемиті.
Печальний усміх ліг
в куточки губ —
Блідих, — крізь усміх
щось уважно слуха, —
Тримаючи Абетку, правдолюб
Прикривсь недбало
полами кожуха.
Високий і сухий
ставний козак —
Тамує власну гідність
академік.
В зіницях — з найшляхетніших
ознак —
Переконання світло
від полемік.
А біля непорочної душі,
Під небесами
з вічністю стрімкою,
Де розшумілись трави
й комиші,
Де місце уготоване спокою,
Зваблива жінка
серце притуля,
Світанкові округлі перса
й плечі.
Вона своє годує немовля,
Шукаючи рятунку у предтечі.
Відринули розпука і біда.
І от стоять
над втіхами земними
Вкраїна молода й Сковорода
З малям. І гілка інію над ними.
Злилося все в єдиний моноліт —
Співучу гаму із ультрамарину.
На схилі ночі рученята віт
Тримають опромінену хмарину.
Ніч гойно відшкодовує борги —
Розсипалася зорями рясними.
Долини, схили, ріки і луги
Чекають новодення разом
з ними.
Тирлується уретна півімла
Під Місяця
діжастим короваєм.
Прискригнута, вона розповіла
Про ніч, яка спливла
за небокраєм.

* * *

Є на світі козацька Диканька
І в Диканці
Мазепинський Дуб,
Де ще тепла міцна черепанька
І козацький розвихрений чуб.
Москалі в нас бували
й поляки —
Завдавали і горя, і лих.
І Диканського Дуба гілляки
Тінь давали, мабуть, і для них.
Мимо давні часи проскакали,
Адже ми — козаки, не раби.
Королі, і царі й генерали
Потопилися в жовчі злоби.
Нас протепи ведуть
у Диканьку,
Звідусіль суверенних уже,
Де Мазепа сховав
черепаньку
І її дужий Дуб стереже.
В ній вогонь не зазнав
затухання.
Як од скверни очистимось ми,
Запалає останнє повстання —
Загримлять окупанти костьми.
Шле привіт
із-за Балтики шведець.
Вороги розсипаються впрах.
Крони чуб —
козака оселедець —
Майоріє на буйних вітрах.
В спеку стань
за колодязним зрубом,
Пий джереляну воду свою.
Перегукуйся
з Хортицьким Дубом
І з дубами у Ріднім Краю.
В унісон верховіть перемови —
Про новітні свої гаразди,
Де шумлять рясновіто діброви
В долі Генія — Сковороди.

* * *

У торбі кресало і сало,
Часник та хлібина, узвар,
І з гуски пір’їна-писало,
Й з чорнилом
простий каламар.
Та книга… І більше — нічого.
Усе, що своє, при собі.
Із серця свого вогняного —
Викрешує іскру добі.
Доба відгукнеться на кличі,
Де сяють сузір’їв рої…
Нещастя прийшли войовничі
У вільні козацькі краї.
Нам кривдою, не вибачанням,
Зруйновано шлях доброти.
Трагічним образи мовчанням
Заціплено наші роти.
Туге зав’ядає пагілля,
Не раде ранковій росі.
Під прес ґвалтівного свавілля
Потрапили наміри всі.
Хвороби в нас косять малечу
Без голоду, в мороку стуж.
Задивлені у порожнечу
Покірні хранителі душ.
Ми ненагодовані й босі,
Неначе ж і не без мізків —
Царі колесують і досі
Нащадків крутих козаків.
Та з нами ще наша фортуна —
Удач нерозривний зв’язок.
І зяє імперія трунна
Гноїщем усіх виразок.

* * *

Гукає Небо голубе
Тобі й мені:
«Пізнай Себе!
У цьому Дні.
«Прибулець Аз
Є на Землі!..»
Ти, як алмаз,
В густій імлі.
«Пізнай Себе —
Премудрий суть!»,
Бо заскубе,
Бо загризуть.
«Верховний Шлях
І Горній Шлях —
Велебний Шлях»
У цих краях.
Чи звіт дають
Усі Цабе?
«Запитують
Самі Себе?»
День виграє
В дуду стару:
«Шлях миру є»
І шлях в миру.
Без ворожнеч,
Не для біди —
«Духовний Меч
Сковороди».

* * *

В гулкому
полохливому відлунні,
Немов на сполох дзвін
у всі часи,
Бандури й кобзи грають
дзвінкострунні
Й лунають нам Пророків
голоси.
Відлуння не розтало
в даленизні
Над бурними потоками води:
Нема Пророка
у своїй Вітчизні,
Окрім Григорія Сковороди.
Над попелом і прахом днів
руїни
Народ наш у молитві до зірок
Нелиняного неба України —
І нам новий з’являється
Пророк.
Нас промені ласкають
прямовисні,
Натхненно ми звершаємо
труди…
Нема Пророка
у своїй Вітчизні,
Окрім Шевченка і Сковороди.
Нам люба неба синя оболонка
Й не боїмося ми грози гримас.
Нового ми очікуєм Пророка —
Чекаєм ясновидця повсякчас.
Ми чесні починаємо загінки
І оремо лани на гаразди…
Окрім Франка і Лесі Українки,
Окрім Шевченка і Сковороди
Нема Пророка.

Родовід

Сфери найвищого рівня
Й крону єднає дубок —
Живить глибоке коріння
Єдности вічний клубок.
Ясен блакит, незахмарен,
Вдячен за божі труди.
Кажуть, що
кримський татарин —
Прадід у Сковороди.
В злагоді, в зморі й покорі
Пам’ять будити не лінь.
В єдності крона і корінь —
Поклик усіх поколінь.
Дзвінко з левадок і царин
Пісню доносять дрозди.
Кажуть, що
кримський татарин —
Прадід у Сковороди.
Жилами кожної гілки
Соки пульсують з глибин.
Збуджені співом сопілки
Не відчувають слабин.
Чуються звуки окарин —
Злинули на всі лади,
Кажуть, що
кримський татарин —
Прадід у Сковороди.