Роман КРАКАЛІЯ. Дніпрова октава

«Та це… так собі… фантазії… проба… — ніяково одповідав. — Та ви б зайшли усе-таки, пане директоре, бо то якось неввічливо виглядає з мого боку: стоїмо, розмовляємо за два кроки від мого помешкання… Добрим чаєм пригощу вас… Трав’яним, з наших степових трав, передали мені з дому».

«Ні-ні, дякую, пане вчителю, не буду заважати, ще надумаєте собі, що новий вчитель як день, так ніч у директора в очах… Та й часу обмаль сьогодні… може, за іншим разом. Отоді вже таки попрошу вас зіграти мені Шопена, або ж Бетховена. А стосовно чаю… Ви знаєте, яку силу мають наші, бесарабські, трави?»

«О, той Бетховен!.. — пожвавився, а десь там позасвідомо таки застрягла думка про силу бесарабських трав. Чув якось, що й серце лікують, і навіть сухоти… — Бетховен… — повторив за-мріяно. — То моя… стихія. «Буря і натиск», чули, мабуть… Люблю їх усіх, ту музичну когорту».

«Так, так… А я от лірик, як бачите. Бувайте, пане вчителю. На добраніч!»…

То хіба може заподіяти щось лихого такий чоловік молодому вчителеві? Той, хто любить музику, знає Шопена… Добрий? Можливо… Завжди відпускає Данила до Одеси, коли туди приїздить український театр, каже, що розуміє його, Данилове б то, тяжіння до свого, рідного, до своєї культури, до рідного слова… Болгари, як ніхто інший, розуміють це. Данило, звісно, потім віддасть пропущені уроки своїм колегам, котрі погоджуються замінити його, хоч є й такі, що дивуються, кажучи: «Театр?.. Що за фантазії!.. Коли б таки захворів, спаси, Господи! А театр… чого б то заради цього їхати за двісті верстов?». А що душа пориває туди, бо там, в Одесі, оце зараз триває на кону малесенька часточка українського життя, і рідна мова — на повен голос, а він не має змоги бути в цей час там, де Марко Лукич, де лунає той неймовірний, такий чарівливий голос… Господи Боже, як тяжко це усвідомлювати… Там любе йому товариство акторське знову зібралося… Поговорити з ними, почути від них щось нового… Та й самий звук рідного слова!.. А Марко Лукич! Яка то радість, мабуть, для душі розмовляти з ним!.. Та хоч би й лише зі сцени чути його… А вже як заспіває!.. Здається, директор Стаменов усе це розуміє. Болгарин… Довгі часи вони були під османами… хоч ті не такі люті, як москалі… Недавно так гаряче доводив йому про розправи над козаками… Не йняв віри, лише сказав, зупинивши на пів слові: «Пане вчителю, я цього всього не чув, цього ви мені не говорили, і раджу вам нічого такого, — інтона-ційно підкреслив це слово, — тут не розказувати. Для того у нас є вчитель історії. Та ще й от… через вікно, — осудливо кивнув головою на прочинену віконницю. — Дуже необачно, пане вчителю». Може, хто й підслухав, справді… хоч тоді вже й споночіло. Одразу змінив напрямок розмови, почав говорити про Кропивницького, про його трупу, який успіх вони мали у Києві…

«Так, у газеті писали», — сухо у відповідь.

Директор Стаменов — добрий чоловік, хоч його посада не зобов’язує до якихось душевних поривів. До сентиментів, хоч і лірик, як він сам каже… Одначе його втішає, здається, що гімназія має тепер свій хор, діти долучаються до мистецтва, адже мистецтво, як відомо, є важливим засобом виховання душі…

Так, він спочатку придивлявся до нового викладача, це правда. «Звичайно, ще молодий, без досвіду, щойно з університетської лави… Адже ви, пане вчителю, розумієте хід думок директора гімназії? Але тепер він радий, що не помилився в своїх найкращих сподіваннях… тоді, після нашої першої розмови, коли до мого кабінету зайшов молодий вчитель, такий енер-гійний, такий… спрямований у майбутнє… Ви зуміли зацікавити гімназистів своїм предметом, і це важливо для директора».

Так, він дійсно молодий вчитель, ще без досвіду, та він розуміє Стаменова… Але чому обличчя пана директора часом виказує якусь наче досаду, сказати б — прикрість при зустрічі з ним, яку він ретельно приховує, хоча очі залишаються все-таки зичливими? «Мусите зрозуміти, пане Крижанівський (розмова, звісно, провадиться російською мовою, хоч Данило з перших днів свого перебування в Бол-граді почав посилено вивчати болгарську, попри те, що не всі схвалювали це та дивувались: нащо воно йому, всі й так, мовляв, розуміють російську, та ми самі, властиво, позабували вже… А він щодня вітається болгарською, хоч у відповідь чує: впереваж «Здравствуйте!» І директорові щоднини каже: «Добр ден!»)… То про що він там? Ага, зрозуміти… гм … двоякість свого становища тут?.. Ви ще молода людина… без педагогічного досвіду… та й життєвого ще небагато…».

Знову про досвід! Ні, щось не те говорить пан директор, це виразно відтворює його обличчя. І очі… Очі не дивляться на молодого вчителя (а він це підкреслює постійно), що стоїть оце перед ним . А руки… руки трохи нервово перекладають якісь папери, книжки на столі. Агов, пане директоре, а може, двоякість — то якраз ваш характеристичний стан ось у сій же хвилині, щойно я з’явився у цьому кабінеті на ваш виклик? Ви передали цей виклик через людину, не надто для вас приємну, це я знаю, сказати прямо — і для мене бридку. Тоді зійшла йому на думку біблійна Естер, Не прийшла на виклик царя, чоло-віка свого, бо євнухом був переданий той наказ… Дуже любив той розділ в Біблії… Ач, як вона вимовила оте «пан директор наказує вам негайно з’явитись у його кабінеті», — сказала зі зловісним усміхом, мовляв, ось тепер тобі, нарешті, перепаде за всі твої сепаратистські… гм… витівки, сказати б то — за українські пісні, яких навчив співати гімназистів. Аякже, крамола… А ще за те, звісно, що з декотрими гімназистами дозволяєте собі, пане молодий вчителю, розмовляти на… етом наречии. Але ж даруйте: лише з українцями, то чом би я мав розмовляти з ними не їхньою рідною мовою?.. Де вони її почують ще? Від батьків, котрі давно забули? О, я добре знаю, розумію вас, пані директорська донощице, а може — не лише директорська, бо чого б то пан головний полі-ціянт Болграда днями так пильно придивлявся до мене, коли ми розминулись на вулиці, хоч і по різні її сторони?

«Коли ви утворили цей учнівський хор, наш молодий вчителю, а згодом почали репетирувати, ніхто не вірив, що з цього буде щось путнє. Зате батькам, скажу вам по правді, все більше подобалась ваша затія. Та ви, певне, й самі завважили, що за ці місяці діти помітно змінились. Надто — ті, що в хорі. Навіть запеклі шибайголови притихли, ви наче підмінили декотрих учнів. Тут я на вашому боці, пане вчителю», — Стаменов кинув погляд на двері, може, подумав, чи добре причинені. Нема там ані найтоншої щілини, пане директоре, двері я причинив добре, навчений вже, хоч і без певного наміру.

Не думав зумисне впливати на дітей методом залучення до хору. Головний критерій — це голос… А все інше: поведінка, успішність… Хоча, звісно, все це міцно пов’язане між собою.

«Але скажу вам по правді, пане вчителю: коли хор почав співати на гімназіяльних святах… — тут директор Стаменов зробив коротку, не без підтексту, павзу, — не всім сподобалося… — Директор знову замислився на хвильку, немовби підшукуючи потрібне слово. — Одразу ж з’явились певні претензії до ваших пісень… себто — до мене, так-так, до директора, а ви як гадали? Декотрі проти того, щоби діти розучували та співали українських пісень. Хоча дорослі в більшості схвально поставились до цього. Українська пісня, скажу вам як людина, котра… трохи тямить у музиці, дивовижно мелодійна, а що вже мова!.. Я був просто вражений, коли вперше почув, як вона звучить. Та, на жаль, хотів би ще раз наголосити: далеко не всі наші педагоги прихильні до української мови в гімназії... Але я не думаю, що ви зумисне віддаєте перевагу… гм… українській музиці».

Зумисне? Я теж так не думаю. Природно — так. Але вам цього не скажу. А скажу: коли пісня гарна, коли вона торкається самого серця… Та ви розумієте.

Директор взяв чогось перо з розкішного письмового приладдя на столі, почав уважно розглядати його, немовби дошукуючи якогось ганджу.

«Молодий викладач, без ніякого досвіду, відкрита душа… варт було б постерегтись… люди різні є… Один прийде сюди (він обвів поглядом свій кабінет), скаже директорові, що молодий вчитель російської словесности недостатньо старанний, попускає учням недбалість в освоєнні матеріалу, зате, мовляв, надмірно вимогливий на репетиціях хору… Завважте, пане вчителю: це може бути цілковито його фантазія, але директор мусить застосувати свій вплив… свою владу, зрештою… А інший… ви ще недостатньо знаєте людей… інший, — тут директор підніс перо близько до очей та почав пильно розглядати цей канцелярський предмет. — Хочу застерегти вас… по-батьківськи, повірте...»

Яку ж таку перевагу? Та ж ми співаємо також багато…

«Знаю, що хор співає і болгарські, головно й російські пісні, сам чув не раз. Гарно співає… Але… Знову оте але! Чи не це, пане вчителю російської словесности, подумки вимовили ви щойно? Але ж треба, скажу вам тут не лише свою власну — директорську — думку… треба російських більше. Університет… я розумію: вільнодумство студентське… там багато що дозволено. Хоча — це ще як сказати…»

Співаємо, аякже, на дві третини репертуар хору становлять російські пісні. Понад те, я й сам пишу трохи…

«Знаю, пане вчителю, що ви хочете сказати. Так, є у вашому доробку. І то гарна музика, це я по щирості кажу. Зізнаюсь вам: я цілком і повністю за естетичне виховання дітей…»

Не треба нервувати, пане директоре, я тут цілком і повністю ваш однодумець, облиште, нарешті, ваші папери на столі та присядьте у своє крісло.

— І я, скажу вам по правді… та ви сідайте, Даниле Яковичу, не стійте, у нас дружня розмова. — Отож, зізнаюсь: я неабияк втішений тим, що в нашій гім-назії з’явився, нарешті, такий вчитель… гм… Ви і мовами добре володієте, і в мистецтві…

«Трохи, може, й тямлю. Та чомусь третій тиждень б’юся над цією одою… не дається мені той «Пам’ятник». Здавалось би, нічого там такого аж складного не-має, а таки ж туго посувається. Може, через те, що замовлена тема, Пушкін, мовляв, це ж геній наш, тут його слід ще свіжий, він уславив нашу Бесарабію, наш Буджак… А те, що замовне, воно завжди тяжко дається».

— Але ж мусите зрозуміти, пане вчителю, — тут директор підвищив голос та знову глипнув у бік дверей. — У нас російська гімназія, не болгарська, і вже тим більше, не… гм… а ви все-таки вчитель російської словесности. Ви отримали вельми… достойні характеристики з навчального відділу імператорського університету, — Стаменов кинув короткий озирк на портрет Олександра ІІІ на стіні позад нього. — Це похвально вельми, я втішений тією обставиною, що ви потрапили до нашої гімназії, — повторив щойно висловлену думку. — Але зважте: це Бол-град, ми по віки вічні будемо вдячні за визволення болгар.

— Глибоко розумію і радий, що болгари, нарешті, визволились від тривалого іга, — Данило уперше, відколи зайшов до цього кабінету, мовив своє слово. — І я з великою гордістю та… натхненням, повірте, навчаю і буду навчати маленьких болгар, і не лише болгар, всього того, що знаю сам, спираючись на отримані знання.

— Вдячний вам, пане вчителю. Зичу успіхів на вашому шляхетному поприщі, здається, я вже говорив про це при нашій першій зустрічі, коли ви щойно лиш прибули до нашого благословенного града… На цьому варто б завершити… авдієнцію, та хочу, одначе, ще раз наголосити: українські пісні, які ви зволите використовувати в репертуарі гімназіяльного хору, це, можливо, і добре, й цікаво. І болгарські — так само. Але російські… — на мить замовк, а тоді урочисто, — альфа і омега. Так, альфа і омега! — повторив. До того ж, освіта в російській імперії ведеться державною, сиріч великоруською мовою. То ж і репертуар створеного вами хорового гуртка має відповідати цій… генеральній лінії. Такі, здається, у нас настанови, еге ж? Зичу успі-ху, Даниле Яковичу.

Директор Стаменов, нарешті, сів за свій розкішний канцелярський стіл.

— Дякую, пане директоре, за довіру і… розуміння, — сказав Данило, й одразу ж думка: яке розуміння після щойно почутого? Але до нього треба дійти, обов’язково. Та що ж… дві-три пісні таки доведеться прибрати. Він вже взявся за клямку й ледь прочинив масивні двері...

— Взаєморозуміння! — уточнив та голосно докинув услід йому Стаменов. — Надіюся, що жодних непорозумінь у нас із вами як не було досі, так і не буде в подальшій нашій спів-праці.

— З моїх дисциплін наші гім-назисти не підведуть свою alma mater, — відповів з виразною латинською вимовою.

— Ніякого сумніву щодо цього не маю. Одначе покінчимо з цим, не схильний думати, що лишитесь байдужим до цієї нашої розмови, Даниле Яковичу. — Директор поклав перо на місце, поправив чорнильне приладдя та підрівняв стосик зошитів на столі. Усе це зробив з видимим задоволенням: неприємну розмову скінчено.

— Можна йти, пане дирек-торе?

— Перепрошую, ще хочу запитати вас… даруйте вже мою нетактовність… Зверх тижня не чую від вас музики… Маю на оці світових композиторів… а все щось, даруйте, бренькаєте, якісь наче проби…

— Та, знаєте, компоную. Скласти музику навіть цікавіше, ніж виконувати, але з біса важко… а бува, що й довго. Це як наче гра в шахи абощо, але там зробив крок — назад не вернешся, а тут — скільки завгодно пробуй.

Директор ледь нахиляється над столом і з видимим задо-воленням згортає класний журнал — так, немовби виставив там оцінку.

Дякую, пане директоре, за цікаву і вельми змістовну розмову. А вголос:

— Я можу йти?

— О так, звісно. Треба ж було колись поговорити. Та якось так воно складалося… чи не складалося.

— Все правильно. Вдячний вам за розмову. Гадаю, що відбув ці пів години у вашому кабінеті з користю для себе.

— В такому разі — заходьте. І без церемоній, — вийшов з-за столу немовби з наміром підійти ближче, але залишився стояти поряд зі столом.

У коридорі гучно зателенькав дзвоник, щокожної миті голосніше та все ближче до директорського кабінету.

Вже переступивши поріг, помітив, ніби якась тінь майнула за рогом в кінці довгого коридору; а може, то лишень привиділось йому.

Надвечір — буря… Довго збиралося. Того й спалось міцно. Допіру грав Шуберта, оту чудесну його серенаду. Грав, звичайно ж, у сні. А далі був Бетховен… Ні, то був таки Антоніо Вівальді, це його «Гроза» з циклу «Пори року». Та, звісно ж, то саме його музика спричинила цю бурю, накликала цей вітер, що кидається то в одну сторону, то в протилежний бік, розхитує дерева, щоб не перемовлялись одне з одним про те, як встояти, як здолати цю бурю, бо давно такого не було…

Остаточно очутився од сну, звівся на ліжку, не розплющуючи очей, ще продовжував грати, і був це усе-таки Бетховен, улюблений той «бурхливий геній» — так називали його, здається. Знову грюкнуло, мовби впав на фортеп’яні пюпітр. То рама кватирки. Не став зачиняти, лише закріпив, щоби вітер не мотиляв нею туди-сюди: нехай лине в кімнату свіже повітря, цей вітер, що збурив тут цей дрімливий степ та перемішав озерні води, а може, розворушив і тихий

Дунай…

Ялпуг!.. Ось що йому треба — негайно, сеї ж хвилини! Хутко вдягнувся і притьмом — на поріг. Й одразу втрапив у розбурхану стихію. Невтримний вітер, наче з припону зірваний, злісно увихався містом, і понад містом, і повсюди, куди лиш міг засягнути. На Данила не дуже й напосідав. «До тебе я нічого не маю, — немовби застерігав, — але бережись та остерігайся».

Прискореною ходою подався в напрямку озера Ялпуг. Поодинокі зустрічні містяни поспішали сховатися в домівках, перебути бурю за надійними стінами. Декотрі з подивом зиркали на нього — справді бо, майже біг у протилежному напрямку, немовби втікаючи з міста; може, дехто й упізнавав учителя.

Квапився до озера. Любив таку погоду, коли розбурхана стихія прагне потрощити все, що піддається її силі, валить струхлявілі стовбури, закручує смерчами пилюку та несе їх кудись у степ, заливає довкілля…

Високі тополі обіч дороги розгойдувались та згинались, хоч і поскрипували, але стояли, гілля то гнулось, то випрямлялось, від нього летіла дрібнота з листям. Розгойдувалося озеро, на мить видалось: немовби земля хилитнулася під ногами… Поверхнею озера ходили важкі водяні вали, хвилі навідліг раз по раз били високий берег. Наляканий молодик завмер над озером і не знав, що робити, може, остаточно заховатися поза хмаровиська, проте з цікавістю позиркував на ці боріння.

Данило обгорнув шию вовняним шаликом, щільніш запнувся старим сюртуком. Куйовдилось волосся, вітер студив обличчя. Йшов майже проти вітру, нахильці; обіч, трохи зоддалік, біснувався Ялпуг. Давно мріяв побачити його в бурю, чув: страшно опинитися в таку пору десь поряд. Проте не відчував жодного остраху, лише хотілось порівняти з Дніпром — як його описав Тарас Шевченко. Не був на Дніпрі, тож і не міг уявити собі ту картину. Все не виходила з голови та балада, вже знав її напам’ять, декламував подумки, і всю її, від початку до кінця, і частинами, але найбільше розбурхувала уяву картина бурі на Дніпрі.

Ялпуг клекотів, розбурханий, насував ніч на місто, ще трохи — і з’єднається він з небом, чудиська хмар накриють місто, підуть під воду і вулиці, і двори, й будинки… Часом поривався піти звідси, повернутись у теплу сутінь хати, проте стояв, не сходячи з місця, вдивлявся в борін-ня стихії, думав про силу й міць природи. Не зважав на холод, що забивався у шпарини одежі, щільніш обгортався та натягував на шию високий комір. Нараз угледів трохи зоддалік від берега човен, був порожнім, хвилі перелітали почерез нього, мовби у лапанки граючись. А де ж?.. Страшився подумати лихого. Надбігла думка: вітер одірвав його з прив’язі, а хвилі притьмом забрали з собою. Не виглядало на те, що буря застала людей на озері.

Невдовзі човен зник з очей, хоч як Данило вдивлявся в розбурхану стихію. Ще трохи постояв на березі, поки не змерз остаточно, та, згадавши категоричне застереження лікаря: не мерзнути, пішов у напрямку дороги. В голові крутились якісь музичні фрази. Вже майже бігцем добувся будинку, в якому винаймав помешкання, похапцем підсів до фортеп’яно. Руки намірились вдарити по клавішах сильно, з розгону, але пальці не долетіли, майже завмерли на льоту й тихо опустились на клавіші. Потрібно почати здалеку, а відтак стрімко, нестримно — вперед. Почав малювати картину спокою: тихо лине Дніпро, широкий, сильний, хлюпоче біля берега… купчаться хмари на обрію, наповзають, запинають весь небосхил…

Ні, не те. Нервово підійшов до вікна, та одразу ж і одійшов. Притихлий вітер вже не згинав дерева, лише виплутувався з крон, хмари віддалялись, відкривали густу вже майже вечірню синяву. Запнув штору, але не до кінця. В кімнаті одразу посуте-ніло. Клично біліли клавіші. Знову підсів до інструменту, вдарив по них. Й одразу думка: тихіше б треба, лагідніш. Та чого ж тихіше? Як там у Шевченка? Одразу вводить нас у стихію Дніпра, вітру… Буквально малює словами. Художник — що тут ще скажеш? Данило ясно бачить цю картину своєю уявою.

Укотре брався до цієї теми, не давала йому спокою, а найбільше мучив якраз початок, оті найперші слова: «Реве та й стогне Дніпр широкий»… Як їх озвучити? З чого почати? Може, з іншого рядка? Траплялось: давав гімназистам письмову роботу, сам же під шурхіт й поскрипування пер, сопіння та совання на вузьких партах думав про цю музику. Якою вона має бути? Замислювався так глибоко, що, бува, починав мугикати собі під ніс, ледь що не наспівував. Ловив на собі здивовані позирки учнів. Тоді підводився з-за столу, відходив до вікна.

Ця романтична балада сподобалась йому своїм драматизмом, вражала безглуздою смертю юнака та дівчини, котрі могли жити й кохати одне одного. Чому так сталось? Не міг зрозуміти. Не почувався на силі, щоби створити музику для всієї балади. Але як же вибрати потрібне? Оте найголовніше? Хоча… праглося про все сказати. Але вся балада не лягала на музику, виходило розхристано, не вистачало цілісності, отієї завершеності, яка була в цьому уривку. Та й досвіду, знань бракувало… Цим переймався чи не найбільше.

Одного разу після уроків перестрів у коридорі директор Стаменов. Приязно усміхнувся, зупинив:

— Не поспішаєте?

— Вже ні, бо коли тебе перепиняє директор…

— Хочу вам повідомити радісну звістку. Гімназіяльна рада ухвалила видати вашу книжку пісень. За кілька днів почнуть друк.

Стояв, ошелешений новиною.

— Чи ви вже й забули, пане вчителю, що подавали прошеніє на видрукування ваших творів?

А й справді, забув. Бо натякнули йому одразу, що нічого не вийде з такої затії, що важко це… Хоч десь там серед бага-тьох думок про свою творчість, які щодня виникали, жевріла й ця надія, але час минав, ніхто йому нічого не говорив про це. Треба було б в Одесі поспитати, де можна видати його музичні твори. Це вимагало часу, потрібно було поїхати на кілька днів, а він і без того часто відпрошується до театру, та й неблизький це кінець, 240 верстов тарантасом, три дні випадають — щонайменше. Добре, що хоч директор Стаменов дозволяє часті відлучення. Розумів: це все завдяки музиці. Кохається в ній, тож і прихильний до нього. Під час виступів хору на різних святкових концертах, чи й на гімназіяльних святах, завжди першим починає голосно плескати в долоні, а за ним, звісно, і всі, хто в залі. Всі ж бо уважно дивляться, як відреагує директор, знають, що на музиці розуміється. Він і на педагогічній раді першим порушив питання про те, щоби видати у гімназіяльній друкарні книжечку з піснями Данила Крижанівського. Це ж бо і для гімназії честь і слава.