Подячні квіти

Люди минають її, в дехто гляне мимохідь — і далі, далі у своїх справах. «Недорого» — не на устах її — ув очах. Ті очі, вони перехоплюють мій погляд, всією поставою вона немовби подається вперед, мені трохи навіть ніяково за те, що не цікавлюсь її квітами — бодай за ціну спитати б.

Був час — квіти не переводились у помешканні увесь рік. Може бути скромне умеблювання, може не бути килимів, паласів, ні книжок на полицях чи на стінах — картин… Поставте квіти на столі чи будь-де, у вазу чи в простий керамічний глек, навіть у відро — і квартира переміниться, засяє, засвітиться щирим усміхом до кожного, хто б не зайшов…

Давно це було. Так давно, аж… Чи не наснилось, бува?..

Квітникарка дивиться з надією, очима немовби каже: «Чи ж мені додому з ними вертати, бо не викину всю цю красу?». Міг би придумати не один сюжет принагідний — на тему її пенсії чи подібне, але слово оце — краса — відкидає кло-пітку буденність думок, не дозволяє домислювати.

«Нема кому дарувати… Колись було кому», — кажу стиха, майже подумки. Та й справді: коли нема кому розчулено засвітитися від радості, щиро захоплюватися такою красою…

Красуні-айстри дивляться з докором, здається, яскраві барви їхні стають мерхлими, туманіють і втрачають яскравість, сумнішають хризантеми. «Нема кому…» — повторюю й навіть, здається, скрушно розводжу руками, мабуть-таки, подумки. Колись нізащо не пройшов би мимо такої краси…

Зненацька: строкатий камуфляж, наплічник, вже немолоде обличчя... Немало нині стрінеш на вулиці в такій одежі: війна теж задає моду. Але цей — з усіма відповідними вояцькими ознаками, з двома смужками на рукаві — маленькою державною часточкою наших славних ЗСУ… Мабуть, доброволець, бо й вік вже не призовний. Зупинився, розглядає вітрину пекарні. Коли йшов на війну, була крамниця. Подарувати йому квіти. А чи потиснути руку — так, дуже хочеться просто потиснути його правицю. А може, просто підійти і спитати, звідкіля прибув, як воно там і чи скоро… «Вибачте, ви — звідтіля?». Глянув здивовано, за мить усміхнувся: «Ні, я — туди. З відпустки».

Дві дівчини: сучасна постава, у кожної в руці телефон — як годиться, жваво щось обговорюють. Порівнялися з військовиком. І… це було таки несподівано. У змиг ока одна з дівчат вихопила з відра квітникарки — жужмом — такі розкішні, такі… самим життям наповнені айстри й піднесла во-якові. Той розгубився. «Гарного дня!» — мовила. І пішли собі далі. По хвилі вертають обидві. «Вибачте, скільки з нас?» — до квітникарки. «Та не треба нічого, — не надто впевнено. — Воно ж таке діло… Ой, та це ж забагато…». «Ви чули: не треба їй! — друга з відтінком доброї іронії. — У вас що, пенсія депутатська? Це ж ваші квіти». «А чиї ж? Під моїми вікнами виросли. Чорнобривчики ще моя мама висаджувала. І доця дуже любила їх…». «Беріть-беріть, ми заробляємо».

І пішли далі. Не зробили селфі, нічого не розпитували. Просто подарували квіти. За порухом душі. За те, що можуть отак вільно гуляти містом, посидіти в кав’ярні, порадіти цьому дню пізньої осені — ще без набридливої сирени, музиці, всьому тому, що ми називаємо — Життя.

Даруйте квіти нашим захисникам — вони їм дуже личать. Не менше, аніж всі їхні відзнаки і нагороди.

Роман КРАКАЛІЯ.