Прийдімо і припадімо...

Оце мій степ
Перед очима долі...
Дороги — бинди,
Колії — рубці.
У небеса
Антенами — тополі,
І місяць рихву
Котить в пшениці.

І ще:

Я тут не гість,
Тут все моє:
Струмки і річка,
Ліс і вбочі.
Тому і сонце
Впізнає
Мене, заглядаючи
В очі.

Ніщо інше, а безпосередня причетність до цієї землі, ненастанне підживлення рідною енергетикою надає Геннадію Щипківському крицевої міці для оборони всього святого і недоторканого — питомого, саме звідти, із того неозорого космосу, черпає він натхнення для творчості, для повноцінного, небайдужого життя.

Взагалі, поезія Г. Щипківського і є самим життям — насиченим і неспокійним, багатим на пам’ять і щедрим на добро. І чи ж дивуватися з того, що за рядками його мудрих, глибоко філософських, дбайливо виплеканих та в самісінькому серці виношених творів зримо бачиш і неозорий степ зі своїми вічними клейнодами, і чітко чуєш, як клепають косу невмирущі родаки, збираючись вдосвітка на косовицю, і вловлюєш бадьору гру сільських музик, котрі без утоми репіжать свої польки й коломийки на весіллях, вільно шугає горбовий вітер і так гірчить полин на губах, що спрагло припадаєш до незамуленого Бучайського джерела... Кожен рядок, кожна строфа просто криком кричить: ми не безрідні діти! За нами велика історія, хай і писана простими, іноді й безграмотними, але високодуховними і моральними людьми.

Сумно лише, що: «Якимів присілок пустий // І Толічки напівпорожні. // Вже оминають подорожні // Навіть куток наш Горбовий...».

І музики
Замовчали,
Ті, що грали
Нам колись.
Чи розсохлися
Цимбали,
Чи по світу
Розбрелись?

І зовсім не випадково нинішнє у Геннадія Щипківського так тісно переплітається з минулим і так щемно беруть за душу трагічні сторінки нашого народу, майстерно змальовані автором.

До нового хліба як дожити?
І тереблять нишком колоски.
Ранком прийдуть вишні
полічити —
Під ногами зариплять тріски.

Ні, це таки не вміння, а справжній дар Господній — кількома сильними мазками вивершити повноцінну картину жахливого, підневільного існування розтерзаного совдепівськими паразитами, голодного і безправного селянства, зусібіч обкладеного здирницькими, немилосердними позиками.

Одна на цвяшку куфайчина,
На трьох —
в куточку кирзаки...
О, не з підручників, а з власного гіркого досвіду автор знає про той холодний і голодний колгоспний рай.
В ночвах дозріває тісто,
Скоро в піч піде.
Навіть комин хоче їсти,
Нетерпець — гуде.

Ніби все просто, на поверхні... Ніби. Але ж який вражаючий ефект справляють на небайдужого читача ці рядки. Ні, за чужими відчуттями дарма так пронизливо писати...

Важливою складовою поезії Г. Щипківського, на яку хотілося б особливо звернути увагу, є неймовірна образність. Коли читаєш його твори, ніби дивишся на якийсь диво-екран — настільки випукло постають живі картини перед очима, аж дух забиває.

Димарі в хатах ожили —
Закурили цигарки.

І вже, дивись, мало не наяву попливли густі запашні дими над принишклими хатами, порипує сніжок під ногами і заходиться гавкотом вічно голодний сусідський пес... Ет!

Що то є поезія високої проби!

Тому-то, попри минулий біль і нинішні страшні втрати, попри осінній сум і присмерковий настрій, «Поліття» — справжня осанна життю. Не випадково ж автор зізнається, що його «шляхи ведуть до літа». Душа! Душа в нього молода і неспокійна, а серце по вінця наповнене любов’ю до... Та до всього, що робить нас повноцінними, самодостатніми людьми. То й жодних сумнівів у тому, що ми обов’язково переможемо (земля з таким корінням — нездоланна), усіх недолугих ворогів до ноги знищимо і в «найріднішому селі на світі» Геннадій Павлович не раз ще стане на батьківський поріг.

Григорій ЦИМБАЛЮК,
письменник,
редактор журналу «Світло спілкування».
м. Житомир.

P.S. Щиро дякую автору за чудове «Поліття»! Дав би лише Бог нашому згорьованому народові зі щонайменшими втратами пережити цю агресивну навалу та звільна прийти і припасти до того живодайного джерела.

Г.Ц.