Скульптор–«факір»
Є щось архаїчне, майже сакральне і таке, що викликає повагу й захоплення у професії коваля. Це інтригуюча гра з гарячим металом, спершу — непіддатливим, згодом, під влучними ударами молотка, — прудким і пластичним, робота з яким таїть різнопланові ризики для того, хто відважився його впокорити. Напрошується порівняння з факіром, який приборкує змію — один з провідних образів у творчій спадщині ліонського скульптора-коваля і нашого земляка Михайла Задунайського (Michel Zadounaisky, 1903—1983).
У сонмі імен, які презентують французьке декоративно-прикладне мистецтво ХХ ст., зокрема таке цікаве явище, як стиль «Ар-Деко», особа цього митця для мене постала якось зненацька. Сім років тому про цю знакову для європейського мистецтва минулого століття постать уже була публікація в одеській регіональній пресі, але вона пройшла для мене непоміченою1.
Й ось несподіваний дзвінок від глибоко шанованого мною мистецтвознавця, академіка Олександра Федорука: «Пане Володимире, про що вам говорить ім’я скульптора-коваля Михайла Задунайського? Він — родом з Одеси». Заглянув до «Української енциклопедії» В. Кубійовича, що видана під егідою НТШ на еміграції, у Франції — жодної згадки, хоча на момент складання відповідного тому Задунайський був у зеніті слави. В Олександра Касяновича, людини послідовно україноцентричної, є особливий пієтет не тільки до усього українського, а й французького2. Насамперед зазначу, що ряд біографічних фактів про мистця у цій статті публікуються вперше.
Те, що французи, у тому числі в його рідному Ліоні, й досі вважають Михайла-Мішеля Задунайського переважно росіянином, нас не дивує, адже в Україні про нього майже не знали і не мали можливості змінити стереотип сприйняття вихідців із нашої країни, що виник у часи існування обох імперій. Власне, й родина, яка в умовах Одеси та Кубані була переважно російськомовною й емігрувала в Європу за кілька років до революцій як піддані Російської імперії, не могла ідентифікувати себе українцями.
Народився майбутній майстер по металу на Кубані, у місті Катеринодарі (нині — Краснодар, росія) 10 березня 1903 року3 в єврейсько-російській чи єврейсько-українській зрусифікованій родині.
Батько Михайла, Олександр Йосипович Задунайський (1878—1948), був одружений на Марії Стефановій-Набок (1879—1948).
Якщо місце народження Михайла Задунайського документально підтверджене, то його зв’язок з Одесою викликав запитання. Прояснило ситуацію листування з онуком художника, Стефаном Задунайським4, а також скупі відомості про родину скульптора в довідникових виданнях Одеси.
Мати майбутнього художника, Марі (Марія) Стефанівна Набок, народилася 7 вересня 1879 року в Одесі5 в достатньо забезпеченій сім’ї службовця залізничного вокзалу, а згодом, можливо, начальника станції — Стефана Семеновича Набока6. Про високий соціальний статус Набока свідчить той факт, що він мав право засідати в суді присяжним засідателем, а також був удостоєний звання «Почесний громадянин Одеси». Мешкала сім’я спершу у відомчому будинку на станції «Одеса-Головна», а потім — у власному будинку на Куликовому полі під № 1.
На момент отримання медичної освіти Марія познайо-милася зі своїм майбутнім чоловіком. 1903 року у них народився син, якому дали ім’я Михайло. Близько 1906-го молоде подружжя виїхало до Швейцарії, в Женеву, де на той час навчався Олександр Йосифович. Маленький Михайло залишився в Одесі під опікою дідуся і бабусі Набоків. Коли хлопчикові було п’ять років, батьки забрали його до Женеви. За кілька років родина поїхала до Стамбула, куди О.Й. Задунайського як інженера запросила працювати за контрактом фірма Dapples & Pappaduca. Швидше за все, це сталося 1912-го. Тоді ж, очевидно, з’явилася перспектива переїхати на постійне місце проживання до Ліона, для чого був потрібний закордонний паспорт для всіх членів сім’ї, виданий російською і французькою мовами. Регулярне сполучення морським шляхом між Стамбулом та Одесою, а також Одесою і Катеринодаром, де зберігалися метричні дані, дозволило вирішити цю проблему. Таке припущення тим більше вірогідне, що Марія Набок не могла упустити нагоди навідати своїх батьків в Одесі перед далекою мандрівкою.
31 жовтня 1912 року канцелярія Кубанської області видала очікуваний документ. Той факт, що Марія Степанівна у шлюбі залишила за собою дівоче прізвище Набок, свідчить на користь того, що вона пишалася досягненнями батька, який зробив свого часу доволі успішну кар’єру7. Очевидно, вплив матері був вирішальним у вихованні сина Михайла, який успадкував від неї деякі характерні, ментальні риси — знання мови та належність до православ’я. Як зазначає онук скульптора, Стефан Задунайський, його дідусь не наполягав на вивченні російської мови, адже головною метою Задунайських була інтеграція у французьке суспільство, з яким вони пов’язували своє майбутнє. На відміну від Михайла, який до кінця свого життя залишався в лоні православної віри, його дружина та їхні спадкоємці були католицького віросповідання.
У 1916 році відбулася зустріч цієї родини з Францією. Задунайський-старший прийняв рішення остаточно осісти зі своєю сім’єю у місті Ліоні, регіон Овернь-Рона-Альпи, відомому густою заселеністю, промисловим розвитком та багатими культурними традиціями. На початку ХХ ст. тут процвітав стиль модерн (L’Art Nouveau).
Уже в цей період проявився крицевий характер майбутнього художника-залізороба, який до того ж відрізнявся неабиякою фізичною силою, — цілеспрямований, бунтівливий, твердий і суворий. Михайло продовжив навчання у місцевій Школі образотворчих мистецтв, щоправда, лише на пів року. Вірний своєму покликанню, він влаштувався на фабрику люстр «Фурне», де, крім мистецтва кованого заліза, освоював також карбування металу. Професійні зацікавлення зближують юнака з багатьма митцями — представниками L’Art Nouveau та Art Dеco. Для французької мови прізвище Zadounaisky дещо незручне у вимові, тож наближені до нього часто називали його скороченим Zadou (Заду).
«Залізний» романтик
Власне виробництво молодий та амбітний художник налагодив, коли набув достатньої майстерності, усвідомив прагнення, знайшов свою тематику й неповторну стилістику. У 1924 році він відкрив майстерню на вулиці Бешевелін, 76, у якій працював до 1953-го. Цього ж року Михайло одружився з Анжель Жозефін Перраден (шлюбні відносини було розірвано через два роки, у 1926-у)8.
У цей період декоратор і майстер по залізу Раймонд Субес настільки захопився його талантом, що ладен був працювати разом, але Михайло не визнавав авторитетів і від пропозиції відмовився. Зазначимо, що всі етапи роботи над твором для нього були цілісним творчим процесом — від ескізу в щонайменших деталях у масштабі 1:10 до товарного виробу. Кінцевий ескіз скульптор доручав інколи виконувати своїм співробітникам. На кожну роботу художник витрачав від 12 до 18 місяців.
Лаконічна пластика і функціональність, компактність форми і скупа декоративність, поєднання витіюватості й гострих кутів, екзотичність флористичних та зооморфних мотивів поставили цього майстра у ряд фундаторів новопосталого стилю Art Dеco, який відрізнявся підкресленою функціональністю, а відтак і строгістю. Усе побутове розмаїття потребувало міцності й елегантності. Його предмети побуту — це симбіоз ремісничого виробу і скульптури.
Але навіть така креативна особистість, яка сміливо ламала стереотипи, не відразу налагодила успішне виробництво. Відомо, що за борги йому навіть на кілька місяців відключали електрику.
Оригінальні твори молодого майстра спершу не були гідно оцінені потенційними замовниками, але належним чином поціновані колегами, які не гребували плагіатом. Це змусило Михайла ініціювати судовий процес, який він зрештою виграв і не тільки захистив свої авторські права й репутацію, але і як компенсацію отримав достатньо коштів для придбання нового обладнання.
Дебютував М. Задунайський на виставці в «Осінньому салоні» у 1925 році, на якій представив консоль зі стилізованими трояндами для інтер’єру Андре Сорне. А лідером нового стилю його визнали після участі в наступному, металургійному, ярмарку — Salon de la metallurgie du fer в Ліоні (1926), де фігурувала його кришка радіатора, прикрашена фігуркою жінки. Регулярною стала й участь у салонах Lyonnais. У 1929-у в Салоні декоративного мистецтва, де була представлена обкладинка радіатора на тему ночі з трьома совами на гілках, Задунайський отримав свій перший почесний диплом. За два роки до цього відбулася ще одна важлива подія у житті успішного митця — він створив нову сім’ю з Розою Кнідлер (1902—1987), яка стала напарницею у наступних проєктах чоловіка як майстриня-позолотниця. Крім дружини у Михайла працювало принаймні ще двоє підмайстрів.
Повне визнання прийшло після чергових престижних замовлень, насамперед це «Двері в’язня» (1930). Автор вирішує кілька завдань — формальних та образних. Робота продовжує романтичну традицію вивищувати людей, що опинилися «поза законом». Твір мав гучний успіх на виставці Ліонського товариства красних мистецтв уже наступного, 1931 року.
Про цей період та успіх автора писав у своїй книжці «Декоративне мистецтво Ліона» дослідник творчості Задунайського, експерт і дилер Тьєрі Рош: «…Для одного освіченого аматора в 1931 році він виконав двері для колекційної шафи під назвою «Le prisonnier» («В’язень»). По обидва боки від останнього, на строгих підставках стояли вази, з яких ніби вириваються клубки змій, подібні до волосся Горгони, що, здається, зупиняють наближення глядача. Потім двері, у яких з’являється в’язень. Його голова, ніби посмертна маска, дивиться на нас з-за ґрат, як крик про допомогу. Дуже дивна робота, яка з таким же успіхом могла стати входом до гробниці. Пізніше серед його виробів ми знайдемо й інші «колекційні двері», але без хворобливих сюжетів…».
«Можливо, Заду, вдаряючи по металу, змагався з іншими, більш грізними, але таємними демонами, — зазначає Рош. — Його «зміїна серія» не в останню чергу виникла на хвилі зацікавлення середньовічним орнаментом, у мотиві, який йому особливо подобався — «озеро кохання» (lacs d’amour) — сплетіння у вигляді S, яке може повторюватися у фризі до безконечності».
Торшер «Три змії» (1934) і виявився тією черговою резонансною роботою, яка стала візитною карткою Задунайського у наступний період творчості. Дражливий, інтригуючий сюжет, що являє собою триметрову композицію (для неї знадобилися металеві трубки, спеціально привезені зі Швеції). У більшості своїх робіт художник звертається до зображень фантастичного та екзотичного світу дикої природи, витоки яких — у тотемізмі, мистецтві давніх цивілізацій.
(Далі буде).
Володимир КУДЛАЧ,
художник, мистецтвознавець.
1. Цвенгрош А. Поет реальності // Чорноморські новини. 2015. 5 вересня.
2. О.К. Федорук народився у 1938 р. у кварталі польських емігрантів Мерикур-Корон міста Мерикур у департаменті Па-де-Кале, Франція.
3. Про це свідчить запис у свідоцтві про шлюб М. Задунайського та А.-Ж. Перрадін № 318, що зберігається в Les archives municipales de Lyon [архів]. Місцем його народження вказане місто Катеринодар (Краснодар, Кубань, рф).
4. Стефан Задунайський (нар. 1968), родом з Ліона, є онуком скульптора-коваля М.О. Задунайського. Засновник компанії «Next Level», що спеціалізується на споживчій електроніці та цифровій техніці. У квітні 2010-го заснував штаб-квартиру Next Level у Токіо. Є також експертом творів Михайла Задунайського.
5. Ці відомості надані авторові онуком М.О. Задунайського — Стефаном Задунайським.
6. Набок Степан Семенович (нар. 1857), службовець станції Одеса-Головна (начальник станції?, начальник телеграфу залізничної станції?), почесний громадянин Одеси, присяжний засідатель, православного віросповідання. Проживав за адресою: ст. Одеса-Головна (станом на 1899 р.), згодом — Куликове поле, 1 (станом на 1911 р.). Якою була доля родини після 1917 р., наразі не відомо, можливо, Набоки емігрували з Одеси на одному з французьких або британських кораблів у квітні 1919 р. Джерела: «Общий список лиц, имеющих право быть присяжными заседателями по городу Одессе и Одесскому уезду на 1899 год» [Одесса, 1900]; «Одесса. Адресная и справочная книга всей Одессы с отделом Одесский уезд на 1911 год. Год изд. 1-й. — Одесса, 1911. — С. 176.).
7. Традиція пошанування пращурів мала продовження, адже внук скульптора Стефан Задунайський названий на честь свого прапрадіда, Стефана Семеновича Набока.
8. Генеалогічний запис [архів] на Geneanet.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206