Суголосність думок і дій

Описуючи вуличні бої у Києві понад сто років тому, автор не раз підкреслює, що «отут на загибель мого народу суне орда, дика й жорстока, що пощади не знає, й хоч братом слов’янським іменує себе, але тавро улусів і кінського поту не зникло ще з її морд калмицьких». Гуцул-поручник природно розмірковує: «Чим гірше слово наше, що в ньому «і сила, й м’якість, і потуга»? Чим гірша пісня наша, що рівної їй немає, яка красою піднебесних красот досягає? Чим гірші сини й доні народу мого, що з диких піль і степу безкрайого своєю працею цвітучу країну вчинили, в якій садки вишневі з ланами золотої пшениці чергуються?».

І далі читаємо неабияк суголосний нашим дням заклик: «…Кожен гук московської гранати громом промовляє до сумління синів землі нашої грізним: Збудися!.. Збудися і бий московську наволоч, що твою землю руйнує, безчестить твої святині, соромить матерів і сестер твоїх, грабує добро твоє, топче те, що найсвятіше в тебе, з лиця землі стерти тебе хоче!.. Збудися і бий, чим маєш, скільки сили в тебе, рви, кусай…».

Вважаю, такий заклик був би дуже актуальним до кожного із жителів нашої України ще на початку так званої гібридної війни, а особливо — в лютому-березні цього року, з початком великомасштабного вторгнення російських військ на нашу Вітчизну. І слова цього заклику мали б лунати з усіх засобів масової інформації, з усіх стін і парканів… Та й нині ті слова не застаріли, залишаються неймовірно актуальними, співзвучними з почуттями в серцях мільйонів українців.

Цікаво, що вже на наступній сторінці Мирослав Капій скрушно зауважує: «І вчувалися в отому тріскоті пострілів гірка іронія, насміх над всіма тими сподіваннями, надіями нашими на братерське революційне єднання, самовизначення народів, апель до культури, поклик на право до життя, відклик до думки культурного світу!..». Сумно, що такі висновки-розчарування прийшли до нашого народу дещо запізніло.

Уроки історії вчать нас. Незважаючи на нинішні всілякі негаразди, помилки, труднощі, наш народ залишається опти-містом і свято вірить у грядущу Перемогу над рашистськими загарбниками й у подальше відновлення та процвітання Батьківщини — України. Віриться, що й ці нотатки підсилять віру українців в успіх нашої боротьби за свободу, незалежність, суверенітет і цілісність нашої країни, віру у наше майбутнє. І в уже згаданій новелі знаходимо суголосність з цими думками. У діалозі між двома дійовими особами читаємо: «…Минеться, козаче, як усе минає на цьому світі, і добро, і лихо!.. І знову встане ясне сонечко з-за Дніпра, і знов золотитиме лани пшениці й садки вишневі, і з піснями веселими стрічатиме його наш нарід, що тоді знатиме вже ціну волі, окупленої морем сліз і крові, що спливають тепер по нашій Батьківщині. Бо довгий ще шлях судилося верстати нашому народові в мандрівці віків».

Впевнений, що кожен, хто зацікавився висловленими думками з оглядом на згадану новелу Мирослава Капія, забажає прочитати цей та інші твори автора. Нагадаю: їх можна знайти в «Антології української готичної прози. Том 2» (Харків, «Фоліо», 2019), упорядкованій відомим сучасним письменником Юрієм Винничуком, за що від імені багатьох читачів висловлюю йому щиру вдячність.

Михайло ГЕРШКОВИЧ.
м. Балта.