Арсенія ВЕЛИКА. Маріє, помагай!

«Ще можна поспати,» — подумала вона, повернувшись на інший бік…

В солодкій дрімоті їй знову згадався вірш:

…Падолист
Іще не вийшов із дібров,
Ще жовтень літа не зборов.
І в ті години, ясні й гожі,
Юнак вже зводивсь
насторожі,
Відчув живу, гарячу кров.

Сон потроху покидав її тіло… На поверхню почали виринати думки… Війна… Вони — біженці. Як ставитися до себе? Зневажати чи не зневажати себе? Цей невблаганний маятник, який хилитається від тяжких новин з дому до пасторальних красот тут, у майже сонній Європі. Як бути з ним?

А дощ усе не стихає. Катерина-старша, діставши із шафи недавно придбану тут парасолю, зібралася йти по каву. Кава в домі закінчувалася. Ні, не так, щоб зовсім, просто подумалося, що потрібен якийсь рух. Вона любила прогулюватися під дощем. Пройти повз стару готичну базиліку. І висока парасоля — вона, звичайно, додасть їй стрункості. Катерина-старша поважала свою стрункість… З парасолю під дощем. Тут, у цьому незрозумілому потоці часу, треба було зберегти в собі хоч якісь людські риси. Не перетворитися на нікчемне, обтяжливе для всіх «ніщо»…

На вулиці сипав той же заспокійливий дощ. Прогулянка мала бути приємною. Як може бути щось приємне в цей час? Все залежить від того, з ким ти себе порівнюєш, подумалось Катерині-старшій. Вона вже давно жила на цьому світі… Треба брати те, що приготувала тобі доля. Все відносне — хвала Альберту Ейнштейну! Ти просто маєш порівнювати себе з тими, хто перебуває у рамках твоєї ж системи координат. З тими, хто має такий же вік і досвід…

«Хвала!» — це дуже гарне словенське слово. «Хвала!» — подякувала Катерина-старша продавчині на касі, кладучи до сумки баночку розчинної кави. Українською це означає «дякую». На вулиці й далі сіяв тихий літній дощ.

* * *

Після роботи торохкітливої косарки важкі альпійські трави покірно впали скошеними долі. Катерина-старша вправно згрібає сіно легкими граблями з дерев’яними зубчиками… Коли вони, трави, ще хиталися від вітру, дістаючи до колін, вона сказала пану Юстину, що допоможе їх згромадити в час косовиці. Розмахуючи граблями, вона згадує веселого, розкутого батька, далекі часи і такі ж трави далекого дитинства. Тільки граблі в них були залізні. Держак, як і цей, дерев’яний, а самі граблі — залізні, заводські. Тут — ні. Тоді вона була стрункою, романтичною і сіно, як і зараз, соковито падало до її ніг. Але то був тільки гарний вигляд. Від роботи вона швидко втомлювалася. Тоді…

Зараз Катерина-старша витриваліша і стійкіша. Вона знає, що виглядає жінкою дещо «крупних форм». Та це, як вона себе впевнила, на користь. З літами людський організм втрачає вологу. «Підсихає». Шкіра зморщується. Органи і думки робляться більш «заснулими», скрипучими. А от у здоровому тілі життя ще вирує…

Розпашівшись, вона скидає з плечей легку куртку і, залишившись в адідасівській майці, розкуто згрібає тяжкі альпійські трави у невеличкі копиці. Смарагдовий рівнесенький луг тішить погляд своєю неперевершеною досконалістю.

* * *

…Падолист
Іще не вийшов із дібров,
Ще жовтень літа не зборов.

Ці рядки чомусь спливають у пам’яті все життя. Чому? Вони — гарні. Можна сказати: довершені.

Вона пам’ятає їх погано. Щоразу перекручуючи, підбираючи в риму замість забутих слів свої… Щось у них є. І не тільки зміст. Вони якісь заспокійливі: «Падолист. Діброви…» і водночас поривчасті, напружені, енергійні: «Жива гаряча кров…». Вони трагічні. А ще — ритм. Магічний п’ятивірш. Строфа ніби закільцьована. Вона тебе гойдає, заговорює, як молитва… Алітерації «ж», «ч» — наче гудіння джмеля над квіткою… Рими із запрограмованими паузами… Це діє на підсві-домість… І притуплює напругу, затьмарює гризоти. Солодко заспокоює своєю довершеністю… Цей вірш так сприймається нею, Катериною-старшою. Хоча поет, можливо, в нього вкладав зовсім інші сенси… На те він і геніальний твір, що «працює» у багатьох вимірах і здіймає в душі кожного зовсім неочікувані, несподівані відгуки…

«Ще жовтень літа не зборов…». Чудова лірика. По-українськи прозора. Який усе ж таки він гарний поет, цей Андрій Малишко!..

* * *

Життя таке, що не можна не засмічувати собі голову якимось мотлохом… Катерина-старша вночі крутиться з боку на бік. Сон ніяк не може здолати її свідомість та уяву. Вона згадує роки до війни… Знайомі обличчя. Це був час перелицьовування, перефарбовування, переосмислення. Нові технології, нові товари, житло, новий ритм призвели до того, що, виринаючи із застарілих зав’язків, люди втрачали і тепло, і взаєморозуміння, і звичний архаїчний затишок… Створювалися і зникали якісь партії, а люди їм наївно вірили, олігархи в судомах ділили нерухомість і землю… Далекі подруги зробились або чванливими, або заздрісними… Все розповзлося по своїх прошарках. Ніякого комфортного, спокійного існування. Весь час адаптація під нові, змінені обставини… Найбільше чомусь зараз не хотілося згадувати величезні торгівельні центри. Скільки вони відібрали часу, грошей, життя! Треш. Одноманітність світу споживання… І вісім років, з початку втрати Криму, всіх вогнем пекло це приниження, це російське «расчеловечивание» їх, українців, це презирливе хамство з боку росії… В душі росло почуття розчавленої гідності… Й от війна має дати цій накопиченій у душі червоній енергії вихід… Цій «вольфовій дузі» спротиву…

А сон таки не йде. І знову, десь із глибини свідомості, цей вірш:

…А тиха пристань ожива:
В артілі виспіли жнива…
Коли ж це було?

…Восьмий клас. Катерина-старша стоїть обличчям до однокласників. Позаду погано витерта класна дошка. Майже суха ганчірка, вся в крейді, лежить на вузенькій поличці під дошкою. Осінь… Класи ще не опалюють. У кабінеті з портретами письменників похмуро і зимно.

На початку місяця їхня молода й довірлива вчителька з української літератури захворіла. В них — заміна. Тепер уроки вестиме ця дуже вимоглива і вже літня, обважніла Поліна Тихонівна. Її всі в школі бояться і трохи недолюблюють. Хлопці-однокласники втиснулися в парти в очікуванні солодкої мелодії дзвоника. Уривок вірша вони, звісно ж, не вивчили. Та до перерви ще далеко…

Катерина стоїть перед класом і чекає… Коли змовкнуть перешіптування і вона почне…

* * *

Пан Юстин наливає в бокали прохолодне сухе вино. Приємно посміхаючись, кидає туди шматочки льоду. Катерина-старша в зручному кріслі сидить на терасі великого сучасного дому. Він тут зветься хижою… Здається, у нас, в Україні, теж так називають житло... Катерина напружує пам’ять: де вона зустрічалася з цим словом? Можливо, в романах закарпатця Мирослава Дочинця…

Хижа потопає в різноманітних квітах. Вони тут у вазонах — круглих, подовгастих, у кашпо та вазах. У двох чи трьох місцях (Катерина ще не зорієнтувалась) на виходах із хижі влаштовані елегантні тераси під смугастими тентами, кожна — з великим столом та зручними кріслами. Тут часто пригощають гостей. Пан Юстин у минулому дипломат і говорить багатьма європейськими мовами. Він запросив їх пожити у нього, коли Катерина-старша з рідними та котом Семеном шукали прихистку, втікаючи з України від бомбардувань у Європу.

Пана Юстина хвилюють події, пов’язані з війною в Україні… Вони з Катериною-старшою часто подовгу розмовляють про Європу, про цінності, про українське життя. Його гості теж вражені війною в Україні. Інколи, як учора англійці, а ще раніше — італійці, підходять до них зі словами підтримки. Тиснуть руки. А ще пан Юстин каже, що стара Європа — хвора. І вони сподіваються, що сильні українці вдихнуть у неї нове життя…

Верхівки Альп затягують синьо-сірі важкі хмари. «Здається, знову збирається на дощ…» — зауважує пан Юстин, втомившись від триденної червневої спеки… Прохолодне вино запітніло в бокалі. Сфінкс Семен, який ніколи не спускався вдома зі свого десятого поверху, тут обережно ступає м’якими лапками по свіжій стерні. Галявинка перед хижею — оксамитово-зелена. «Так… так, — думає про себе Катерина-старша, — шальки терезів уже майже врівноважились…». Задумлива українська літня леді з бокалом у руці занурюється, неначе в легкий шовк, у тонкий естетизм моменту… Та це сьогодні… А що буде надалі?..

* * *

Сивий ранок. Спека ще палить все довкруж. Катерина-старша змітає листя легкою мітлою. Після дощу воно посипалося з дерев і вкрило доріжки пухким шаром. Вона знову знаходить собі якусь розраду в пана Юстина, щоб цілодобово не сидіти в телефоні. Думки, як оси, кружляють над головою. Як жити зі всіма твоїми людськими потребами в цьому світі? Вдома — війна, ця зловісна «російська рулетка». Куди знову потрапить — у вокзал чи в тор-гівельний центр? А тут — розчах-нута на всі двері красуня Європа… Все життя, думає Катерина-старша, доводилося гойдатися в межах цих бінарних опозицій: місто — село, російська — українська, залежність — свобода. Й от зараз: спокій — жах. Схід — Захід…

Робота надворі закінчена. В кімнаті — прохолода і спокій. Вона втомлено падає на широке ліжко й відчуває, як знову до кімнати залітає цей вірш:

…І в ті години, ясні й гожі,
Юнак вже зводивсь
насторожі,
Відчув живу, гарячу кров.

Це, як їй згадується зі школи, — уривок з поеми Андрія Малишка «Прометей». Поема — патріотична. Вона про війну. Велику Вітчизняну, як учили тоді в школі, або про Другу світову, як кажуть тепер… Вона про те, як селяни після бою з німцями врятували пораненого воїна-росіянина. Вони виходили, вилікували його, а потім німці знайшли його і розстріляли… Така собі радянська «агітка». Дивно, до чого така назва поеми — «Прометей»? Вона не в’яжеться зі змістом. Прометей — це той воїн? Але ж у міфі Прометей, прикутий до скелі, не гине… Здається, що все тут не так… Катерина-старша намагається розібратися в своїх «соцартівських грішних уподобаннях»… І взагалі, це зараз до чого? Коли йде російсько-українська війна. Не на життя — на смерть… Але ж вірш застряг у голові й не відпускає. Наздоганяє тебе, де б ти не була… Тут заховано щось інше. Можливо, це не така вже й пропагандистська халтура? Може, тут є щось більше, якщо вірш «працює» і через багато років?..

Це поема про український вимір, про вселенську українську душу… Вона — про «падолист», про «полохливого мокрого птаха», про «вечірніх зір м’які заграви»… І саме український вимір перемагає сьогодні в цій війні… Як би про нього сьогодні написав Малишко? Чи вистачило б у нього таланту? Написав би з раною в душі. Не сповитий по лікті комуністичними шорами… Про своїх… про українців, що вгризаються в землю там, під Херсоном, на Донбасі, в укриттях Маріуполя. Написав би своїми гнучкими, палаючими римами, своїм зболеним серцем.

* * *

Червень. Четвер. Чрнівець... Чрнівець — так називається словенське містечко, де Катерина-старша п’є каву. Білу каву… Тут так іменують капучіно. Кожного вечора вона виходить із Брезьє на вечірню прогулянку і йде порожньою дорогою до самого Чрнівця. Але перед тим Катерина-старша взуває улюблені кросівки, накидає на плечі спортивну куртку й повільно виходить за ворота. Кіт Семен проводжає її до хвіртки і повертається додому. На вулиці — ні душі… І тут зразу ж без усіляких спогадів чи ностальгій, майже на фізіологічному рівні, з уст злітає тиха пісня: «Повій, вітре, на Вкраїну…». Колись її проникливо співав дід Андрій… Так вони і йдуть разом з піснею…

…Сьогодні знову прилетіло. Вдарили неподалік Одеси. Житловий будинок. Жертви. Діти… Телефон червоний від страшних звісток… Вечір, але ще спекотно. І не шелесне. Сутінки сповзають з неба й потроху осідають у пригоршнях Альп. Гори зблизька — зелені, далі — сині, а вже зовсім далеко — сиві…

А потім починається вечірній передзвін. Вони, ці дзвіниці, здається, дзвонять по черзі. Спочатку чується здалеку, напевно, позаду, із сусіднього села. Потім — десь збоку. А вже потім дзвонить наш. З базиліки «Маріє, помагай». Така дивна назва собору — не «Матері Божої», не «Діви Марії», а саме «Маріє, помагай». Катерина бачить, як величезний дзвін починає розхитуватися на дзвіниці. Спершу — великий, з голосним протяжним гудом: «Бом!», «Бом!», «Бом!», потім він замовкає і після паузи чується вже інший, менший, прозоріший і дзвінкіший: «Бом! Бом! Бом!».

Катерина-старша дивиться вдалину. Сонце сідало за її плечима. Отже, захід — там, між посивілими в сутінках верхівками Альп. Тоді схід — попереду. А там — Україна. І знову на підсвідомості з уст злітає пісня: «Повій, вітре, на Вкраїну…».

«Бом! Бом! Бом!» пливе над старовинним містечком, вдаряється в ущелини вечірніх Альп і печально піднімається високо вгору…

«Маріє, помагай нам здолати цю отруйну російську гідру! Маріє, зроби так, щоб наші люди більше не гинули в цій нелюдській війні! Маріє, помагай! Почуй нас, Маріє!» — тихо шепочуть безголосі губи. І знов не перестаючи: «Бом!», «Бом!», «Бом!»…

* * *

Восьмий клас. Батьківський дім. Вже вечоріє. Катерина відклала підручника з математики і дістала «Українську літературу».

Ого! Із книжкової сторінки на неї глянув довгий уривок поеми. Андрій Малишко — «Прометей». «Від сіль до сіль» позначено сірим олівцем. Весь вечір доведеться згаяти, а за вікном — така тиха прозора осінь, і так хочеться на вулицю… Катерина глибоко зітхає.

Усівшись за столом і зосередившись, вона починає запам’я-товувати незнайомі рядки.

Важко. Рими плутаються, заповзають одна на одну, перескакують на інші слова. Як же його вивчити? Катерина приречено відчуває, що завтра її обов’язково викличуть до дошки. Інколи учні чують невідворотне: «Завтра викличуть». І так хочеться, щоб наступний день не настав… Третій, п’ятий раз вона повторює вголос ті самі строфи, але вірш ніяк не оселяється в її голові. Вона знов і знов, плутаючись у словах і римах, спускається вниз по сторінці…

А Поліна Тихонівна завтра, громіздко усівшись за вчительським столом, нервово блискатиме по класу скельцями своїх окулярів. І буде вимогливою та суворою.

В кімнаті вже майже темно. Катерина ходить з боку в бік, відбиваючи кроками ритм вірша. Вона знову промовляє текст і знову з помилками… Їй ввижається, як вона завтра стоятиме перед усім класом і безпорадно плутатиме рими, червонітиме та нервово крутитиме в руках ручку…

Ще раз спочатку. Потім ще раз. Порожня кімната. Кроки туди… назад…

Й о диво! Уривок поеми непомітно, неначе тиха ріка, увійшов у свої береги і без порогів та коловоротів, вільно полинув униз. Слова ллються спокійно, без перешкод. Лише настрій, лиш біль та густа глибина українського щирого слова.

…Падолист
Іще не вийшов із дібров,
Ще жовтень літа не зборов.
І в ті години, ясні й гожі,
Юнак вже зводивсь
насторожі,
Відчув живу, гарячу кров.

Катерина-старша вже впевнено повторює знайомі рядки ще й ще раз. Голос змінюється: то змовкає, то посилюється, то завмирає на паузах. Здається, що вірш уже розчинився в її крові та ясними хвилями розтікається всім тілом. Ритм розгойдує, заколисує її. Яке то щастя, що в школі тобі задають вчити напам’ять гарні вірші! Найкращі залишаються з тобою на все життя. Це — як молитви, яким раніше змалечку навчали дітей.

Завтра — урок. Та сьогодні ввечері Катерина вже інша. Вона існує в стані вірша, в його настрої, ритмі, в його глибокій напрузі… Вона ходить кімнатою і не впізнає її. Й не впізнає себе. Здається, вона стала дорослішою, вагомішою, складнішою, коли впустила у себе цей вірш…

* * *

Пан Юстин запросив їх сьогодні на концерт. Він відбудеться на площі перед базилікою «Маріє, помагай».

Дивна ця площа. В Європі дуже багато дивного для них, українців… Старовинний готичний собор у Брезьє з високою дзвіницею і з чудотворною іконою «Маріє, помагай», а перед ним розкинула свої шати суперсучасна площа. Вся вона вкрита автоматичним величезним напівпрозорим дахом. Він дуже легко складається взимку. А влітку під ним не спекотно й не дощить. Площа встелена рівною підлогою, на якій рядами розставлені безліч стільців. Тут на свята проходять величезні богослужіння, на які збираються єпископи в пілеолусах та сріблясто-білих святкових одежах. Тут колись служив службу папа Іван Павло ІІ. Єпископи величаво сидять на спеціальному критому помості, який використовується і як естрада для моло-діжних концертів. Площу сконст-руював великий архітектор Йожеф Плечник, який має в Європі багато споруд з цікавими рішеннями світла і простору.

Ну от, думає Катерина-старша, я неочікувано добралася до зовсім мені незнайомих місць, будівель і людей. Колись, у випускному класі, серце стискалося від пісні «Де ти, моя стежино?..». А тепер ось війна завела ту стежину аж сюди… У раніше не відоме Брезье… Тоді, у школі, страшно й водночас звабливо було рушати у нове, далеке життя. Й Андрій Малишко кликав за собою у ту путь своїми піснями, спонукав залишати за плечима рідний дім, солодке дитинство, батьків: «І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала…».

На концерт зібралося багато людей. Катерина-старша роздивляється на всі боки, прислуховується, намагається запам’я-тати. Це вже завтра вона згадуватиме й розкладатиме все побачене та почуте по поличках. У своїй системі цінностей… Концерт цікавий. Він нагадав колись, ще в далекому дитинстві, бачені в чорно-білому телевізорі «Мелодії та ритми югославської естради». О, як давно це було! А балканські мелодії, вони й справді напрочуд гарні!..

* * *

Катерина стоїть перед класом і чекає… Коли замовкнуть перешіптуватися й вона почне…

Її голос, негучний, довірливий, гіпнотизує, затягує… Всі принишкло замовкають.
Як зараз бачу: з-за ріки —
Дві кручі, наче маяки…
Вона промовляє, неначе була там, поруч… У тому далекому від сьогодні часі.
І класна кімната разом з усім класом несподівано поринає у зовсім іншу осінь. В інший простір, в іншу реальність.
Ще вечір спав в очеретах
І полохливий мокрий птах
Шукав гнізда…

Ні, це вже не так. Уже не здається, що вона, Катерина, була там. Вона була десь поруч. Там, де дійсність перетікає в мистецтво. Де народжується щось невимовне, те, що до цього не існувало. Де вершить світ всевладна сила поезії…

…Падолист
Іще не вийшов із дібров,
Ще жовтень літа не зборов.
І в ті години, ясні й гожі…

О, ці години! Ясні, гожі… Хто ж їх не знає на початку осені?! Коли з городів уже закінчують збирати врожай, а вечори такі прозорі-прозорі.

Юнак вже зводивсь
насторожі,
Відчув живу, гарячу кров…

Він одужав! Він має жити! Юність повинна жити! Та його знаходять, і він гине… Війна… Вона стишує голос і задумливо відводить очі вбік… Сталося непоправне… Сталося невідворотне… Стався безрозсудний кривавий злочин…

І місяць в небі, як підкова,

Безумно котиться у світ…

Катерина замовкає… Ні разу не збилася! Жодної помилки! «Напевно, буде найвищий бал», — схвильовано колотиться у неї всередині. Та клас несподівано мовчить. Хвилина, друга. В класній кімнаті, мовби прозора завіса — не знайома до цього тиша…

Поліна Тихонівна, яка завмерла в кріслі, ніби схаменувшись, відводить погляд від вікна, й Катерина бачить, що в її очах бринять сльози…

* * *

У Брезьє знову сіє дрібний спокійний дощ. Тяжкі сірі хмари вкрили верхівки гір. «Бом!», «Бом!», «Бом» — чується крізь неперервний шелест дощу. Низький протяжний дзвін, народившись у дзвіниці «Маріє, помагай», пливе над містом і, підхоплений дощовими краплями, замовкає десь біля підніжжя Альп. У вечірній імлі гори із зелених стають спочатку синіми, потім — сірими, а потім — чорними…

«Бом!», «Бом!», «Бом!»...

Помагай нам, Маріє!

м. Брезьє (Словенія).