Мій Франко

Іван Франко — знакова постать в українській інтелектуальній історії: поет, прозаїк, драматург, літературознавець і критик, філософ, соціолог, громадський і політичний діяч загальносвітового масштабу кінця ХІХ — початку ХХ століть. Людина із хистом надзвичайної сили і діапазону, винятковою працелюбністю та широким колом зацікавлень — від науки й публіцистики до грибництва й рибальства, від художньої творчості до філософських праць. Його по праву визнають енциклопедистом у сфері гуманітарного знання, а сучасники називали «академією в одній особі».

І справді, це людина феноменальних здібностей. Ще навчаючись у Дрогобицькій гімназії, він дослівно цитував годинні лекції вчителя, знав «Кобзаря» напамять, багато читав і перекладав античних авторів. Франко вільно володів 19(!) мовами. За 40 років свого насиченого творчого життя написав близько 6 тисяч праць. Тобто кожних два дні з-під його пера з’являвся новий твір, а щороку він видавав 5—6 книжок. І не просто книжок, а видань високої інтелектуальної цінності. Письменника навіть номінували на здобуття Нобелівської премії з літератури. Однак не судилося. Він помер незадовго до вірогідного тріумфу.

Іван Франко мав широке коло друзів і приятелів, залишив після себе величезний архів та значну епістолярну спадщину. Але попри таку кількість знайомств, наприкінці життя часто почувався самотнім. Не пощастило йому і в сімейному житті. Одразу на думку спадають поезія «Тричі мені являлася любов…» та лірична драма «Зів’яле листя». Про стосунки Франка із жінками знаємо немало. Утім, це тема для окремої розмови.

Останні роки життя письменника були надзвичайно важкими. Його гігантський розум був скутий важкою недугою тіла. Та попри всі перешкоди, що ними густо всипала його шлях химерна доля, він інтенсивно працював до останнього подиху. І за майже 60-літнє життя зробив стільки, скільки не спромігся зробити жоден його нащадок.

Для мене, жительки Одеси, цікавим є зв’язок генія з нашим містом. В Одесі Іван Якович побував лише раз — восени 1909-го. На той час він був уже важкохворим і приїздив сюди на лікування. Тут жили його давні друзі й однодумці. Спочатку письменником опікувався відомий бібліограф Михайло Комаров, але з певних причин він не міг приділяти йому належної уваги, і тоді митець звернувся по прихисток до сім’ї історика, письменника та громадського діяча Сергія Шелухина.

Яскравою є згадка сучасників про те, яке сильне враження справив Іван Франко у присутніх на обговоренні доповіді Михайла Гордієвського «Початки народного епосу» в Новоросійському університеті. Ці та інші цікаві факти щодо перебування видатного письменника у нашому місті викладені у бібліографічному покажчику «Іван Франко в Одесі» (видання Одеської національної наукової бібліотеки; упорядник — знаний краєзнавець і письменник Григорій Зленко). В нагоді стане і збірка «Нам пора для України жить: Іван Франко і Одеса», що укладена на матеріалах колекції відомого україніста, колекціонера і краєзнавця Тараса Максимюка.

Іван Франко був справжнім світочем українського національного руху, адже одним із перших в українській культурі перейшов до національного осмислення закономірностей у стосунках між народами та їх країнами. Вважав, що «консолідування якихось вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей… може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені». Для генія незаперечною була і націєтворча місія інтелігенції, яка несла в собі національну ідеологію. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко написав пророчі слова: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіційних кордонів». У цей же пе-ріод з’являється і його знаковий твір «Мойсей» — філософська поема, в якій поет зобразив постать старозавітного пророка, що вивів ізраїльтян із єгипетської неволі. Простежується паралель: й нині український народ ціною неймовірних випробувань і трагічних втрат виривається із московського полону, стає на власний шлях незалежної розбудови «по своїй хаті і по своїм полі».

Від середини 1890-х тривала доволі стрімка світоглядна еволюція Івана Франка, зумовлена складнощами суспільно-історичних трансформацій епохи Модерну в Європі, які він підсвідомо сприймав та інтерпретував. Як писала Оксана Забужко у книзі «Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період», «Франко ясно давав собі справу з переходового характеру своєї епохи. Він передбачав, що зміни, котрі визрівались в надрах старих імперій, будуть глобальними і що подальша доля України цілком залежатиме від того, наскільки вона сама, як колективний суб’єкт, виявиться дозрілою, дорослою…».

Франко різних етапів творчості (а їх виділяють чотири — 1875, 1878-1880, 1900, 1913 роки) дуже відрізнявся. Тому завжди треба брати до уваги місце, час і контекст його твору чи висловлювання. Його світоглядна й художньо-естетична еволюція пізнього періоду творчості відкриває широкий простір для різноманітних теоретико-філософських інтерпретацій. Ця еволюція привела Франка від юнацького ідейного соціалізму, яким він захопився під визначальними впливами Михайла Драгоманова, через ідейно-ціннісний позитивізм середнього періоду творчості (1880-ті) до глибин філософії ірраціоналізму та ідеалізму, до культурно-естетичних світонастроїв неоромантизму.

Іван Франко як письменник, мислитель, громадянин — це щедре й невичерпне джерело для сучасної вітчизняної і світової науки: щорічні ґрунтовні конференції, «круглі столи», численні наукові збірки та студії з актуальних питань франкознавства. Значне місце посідає академічне франкознавство, зосереджене в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України та його Львівському відділенні, Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Львівській національній науковій бібліотеці України ім. В. Стефаника та інших установах. Плідно розвивається й університетське франкознавство. Велику роль відіграють громадські наукові інституції, зокрема Наукове товариство ім. Шевченка, фундатором якого свого часу був Іван Франко. І це ще далеко не повний перелік.

На мою думку, нині дуже важливо наблизити постать Івана Франка до читача. Це можна зробити, наприклад, показуючи рецепцію постаті письменника в літературі, а також вивчаючи осіб, які його оточували, з якими він контактував і які впливали на нього чи зазнали його впливу. Чудовим прикладом є видання «Твоїми говоритиму устами...». Іван Франко в контексті свого часу» (упорядник М.І. Гнатюк, Київ, 2021).

У ньому вміщені листи Івана Франка до близьких та колег, спогади сучасників про нього, нариси про тогочасних інтелектуалів, з якими письменника і вченого пов’язували дружні та творчі стосунки, присвяти визначних майстрів слова Іванові Франку.

Відому тезу великого німецького поета Й.-В. Гете «Хто хоче пізнати поета, мусить побувати в його країні» тепер можна доповнити так: «Хто хоче пізнати поета, мусить пізнати тих, хто формував його особистість, як і тих, на кого ця видатна особистість мала вирішальний вплив». Саме таким і був геній українського народу. Великий українець приятелював, співпрацював, спілкувався з багатьма сучасниками, діячами української та європейської культури. Силою свого таланту він істотно вплинув на інтелектуальне і культурне середовище не тільки того часу, а й наступних поколінь. Зокрема, Михайло Грушевський у своєму творі «Апостолові праці» (1926) так пише про нього: Франко «дав своєму народові такий невичерпний скарб, викував для нього таку зброю, що її значіння можна буде оцінити відпо-відно тільки згодом, з далекої перспективи історії». Тарасівець Іван Липа у творі «Незабутній вечір» (прибл. 1916) дає схоже зауваження: «У всякому разі після Шевченка особа Івана Франка — це другий етап в нашій дорозі до культурно-національного відродження».

Останнім часом постать Івана Франка розглядається з різних ракурсів (не тільки як «Великого Каменяра»), і все ж у площині українського і світового франкознавства ще залишається багато не до кінця досліджених аспектів — плідне і широке поле подальших розвідок й наративів для молодого покоління, до якого належу і я.

Вероніка СТЯГАЙЛО.