Сторожові вогні поезії

Рік героїчного і трагічного водночас піку Майдану Гідності, розлив його вогневої повені на східні терени, на Донбас, де місцеві зрадники і люті зайди з-за поребрика услід за Кримом збройно і безжально утверджували неволю «русского мира». З датами віршів перегукуються їх назви — «Памяти Небесной Сотни», «Траур», «Наёмники», «Агрессору и его пособникам», «Боль необъявленной войны», «В зоне АТО», «Мы разные»…

Ця недвозначна емоційна моральна визначеність розкрита автором художньо-публіцистичними засобами віршотворення. А ще під віршами вказані всім нам добре відомі топоніми — Маріуполь, Сартана, Талаківка, Донеччина. Сюди пролягали перші волонтерські маршрути Демиденка та його земляків — на блокпости і тимчасові укріплення захисників українського державного суверенітету.

Місце Сили Майдану перемістилося на Донбас. Складною була логістика волонтерських рейдів на Схід: що ближче під’їздили до мети, тим важче було знаходити безпечні дороги, кудись зникали орієнтири, завмирав інтернет, у темряві з’являлися таблички-попередження про міни.

Я не можу писати про творчість Валерія Демиденка, оминаючи обставини, які спонукали його до віршування, не нагадуючи тої напруги, трагічних резонансів як у суспільній свідомості, так і в мотиваціях та рефлексіях кожного з нас після 2014 року — початку російсько-української війни. Професія моряка тренує психологічну готовність приймати ефективні рішення, діяти, не відступати перед довготривалими екстремальними загрозами. Останні передпенсійні роки Валерій Григорович працював на суднах, на щоглах яких трипотіли прапори не жовто-блакитних кольорів. Зійшовши востаннє з корабельного трапу, Демиденко не роздумуючи став у волонтерський стрій, поринув у його проблеми, обтяжливості, авральність збирання необхідного для воїнів на Сході.

За духовним покликом, з ментальною потребою зміряти глибини й обшири української мови, він почав спілкуватися державною, а невзабарі писати вірші й перекладати. Його книжка «Дзвони» була високо оцінена читачами та журі загальнонаціонального конкурсу «Українська мова — мова єднання». Пам’ятаю, як уважно перечитував цю збірку у лютому 2019-го наш видатний поет Дмитро Павличко. Живий класик попросив тоді мене познайомити з автором, а потім не відпускав з кола оточення під час зустрічей з шанувальниками в Одесі, Доброславі, Чорноморську.

Автор «Двох кольорів», багатьох інших пісенних шедеврів зазначив виразну ритмомелодику окремих творів Валерія Демиденка, їхню пісенну перспективність. Кажуть — «як у воду глянув»! Невдовзі волонтерські дороги і турботи об’єднали поета Демиденка і композитора з Житомирщини Олеся Коляду в щедрий доробком тандем. Результат співпраці — збірка пісень з нотами «Подаруй мені кохання». Цей збірник у 2019 році відзначений міжнародною літературною премією імені Миколи Сингаївського, а в 2020-у творчість поета поцінована літературно-мистецькою премією імені Івана Нечуя-Левицького — за високохудожнє втілення українського національного характеру.

Нова книжка поезій та перекладів Валерія Демиденка «Кайстра» (Одеса, «Астропринт», 2021) віддзеркалює мужній талант поета-патріота, який своїми творами, особливо перекладами кримськотатарських поетів сучасності, запалює сторожові вогні Добра, Справедливості і Свободи, кличе до опору і відплати ворогам України.

Анатолій ГЛУЩАК,
поет, перекладач,
лауреат літературних премій ім. П. Куліша, В. Мисика,
К. Паустовського, «Культурна столиця».

Валерій ДЕМИДЕНКО

Мій дім

Я бачу, як палає рідний дім,
В якому жив, який ми будували,
І обпікає полум’ям своїм
Героїв тих, що дім мій рятували.
 
Моя любов його не зберегла,
В очах вологих — вогники відблиску…
Згоріти, мабуть, мусимо дотла,
Щоб потім відродитися із приску.
 
Ми винні всі, зі мною на чолі,
Бо не збудили приспану родину —
Я бачу розіп’яту на землі
І зраджену, вже вкотре, Україну.
 
На згарищі надії ми в журбі
Оплакуймо свободи домовину…
Не можу тут я дихати, в ганьбі, —
Я з усіма, хто у вогні загинув.

Пам’яті Уласа Самчука

Чи ми нарід, чи чернь? — спитав поет. —
Свідомість переповнена олжею.
Чи бути нам в збіговиську вівцею,
Чи в ворога встромити свій багнет?
Щоб скинути нарешті те ярмо…
Стражденну землю, що полита кров’ю,
Чи захистим від ворога з любов’ю,
Чи знову на поругу віддамо?
Безлика самовпевнена юрба
Поводиря ганебно обирала,
І обрала зрадливого шакала
З свідомістю лякливого раба.
Він перемогу в боротьбі краде
В життя, де буцегарні та доноси,
Вже натовпом простують малороси
За блазнем, що до стійла їх веде.

Спека

    Присвячується
    Руслану Сулейманову
    та його синові Мусі.

Страждає небо в полум’я кайданах —
Сліпуче божевілля вогняне...
Чи ненависть, підступність і омана,
Чи, може, сонце спалює мене?
 
Як жити у вогні в лиху годину?
Де ти, мій син, кого боготворив?
Скажений ворог відібрав дитину,
І в пекло все життя перетворив.
 
За ґратами душа стікає кров’ю,
А кат стає лютішим з кожним днем...
Лише Спаситель пригорне з любов’ю,
Та витре сльози, що печуть вогнем.
 
Не вмер, бо ще не втратив я надію
За ґратами, де біль, страждання,
й кров,
Вона в безодні пекла животіє,
Мов пісня нескінченних молитов.
 
Моя молитва неба досягає,
А син, як Янгол, крізь вогонь летить,
Аллах назустріч руки простягає,
І прапор наш здіймається в блакить.
 
То мій народ, що розрива кайдання,
Під прапором нестримно йде на бій,
Додому повертається з вигнання,
І спеку розганяє буревій.

Поклик

Сумним дощем стікає осінь,
Відлунням тужного вірша.
Стоїть на ґанку гола й боса
Моя беззахисна душа.
 
Про щось шепоче поруч вітер,
З журбою дивляться зірки,
Я із cамотніх змерзлих літер
Складаю сповіддю рядки.
 
Про той вогонь, що ледь жевріє
Десь у безодні почуття,
Але когось, мабуть, зігріє
Перш ніж піти у небуття.
 
Про нездійсненну досі мрію,
Що загубилась у імлі,
Про честь, про гідність і надію,
Що так потрібні на землі.
 
А серце поклик з неба чує,
Я знаю, що підходить строк…
Та знов чогось мені бракує
Для того, щоб зробити крок.

Переклади з кримськотатарської

Шер’ян Алі

Блакить

        Присвячується
        Номану Челебіджіхану*

Хвилі могутні під небом блакитним
шугають,
Синява моря з землею розмову веде,
Піну молочну грайливо
в очах відбивають,
Небо у хвиль блакить,
як коштовність, краде.
 
Горам воно одягає блакитні косинки,
Дивляться очі дитини
в прозору блакить,
Квітнуть грайливі фіалки
і неба краплинка,
Сяйвом барвистим росою
на квітах тремтить.
 
Синява скрізь, та чомусь горизонт
пурпуровий,
Колір червлений торкнув у воді камінці,
Ніби батьки та діди розірвали закови —
Кров від кайданок палає вогнем на руці.
 
Бризки — то сльози,
а колір червоний — то рани,
В море стікала з них кров
в нескінченну блакить,
Барви загиблих джигитів,
що збили кайдани,
Колір вогню, що страждальцям
серця спопелить.
 
Свідки трагедій ці хвилі,
страждання та лиха,
Нам перекажуть про все,
що сховалося вглиб…
Де поховали тіла прошепочуть нам тихо,
Де зберегли вони рештки
від жадібних риб.
 
Тільки не кожен про волю слова
зрозуміє.
Кров’ю героїв жагуче горить небосхил,
Скелі ридають сльозами
і небо тьмяніє —
Стільки страждань поховали
в глибинах могил…
 
Вітри гортають сторінки
життєпису кримців,
Пам’ять бальзамом дарує
славетную мить,
Як з Хансараю-палацу
прогнали чужинців,
Як підіймали блакитний наш прапор
в Блакить.
 
Тільки розчавлена туга,
розтоптана слава,
Сум за синами-героями в темній імлі.
Синь обіймає Номана,
і помсти заграва
Хвилями стукає в серце
на кримців землі.
 
Хвилі, блакитні в співучій юрбі
нескінченній
Пестите рештки загиблих в штормах
кораблів…
Ніжно цілуєте кримський наш берег
священний,
Потім вертаєтесь знов
в нескінченність морів.
 
Може, муфтія Номана
ви дух неприспанний,
Шторм з буревієм готуєте
з ним на чолі?
І закликає до бою
той дух нездоланний:
Той, хто виборює волю — хазяїн землі!
 
Може, співаєте разом з Челебіджіханом
Все голосніше,
потужно здіймаючись ввись,
Про розквітаючу землю
та волю жаданну,
Про Батьківщину, що вільною
буде колись.
Тож підіймаємо прапор блакитної мрії,
Кольору моря і неба, та йдем до мети!
Разом співаємо з хвилями пісню надії,
Разом клянемося прапор той
гідно нести!

Еміне Усеїн

Бути дитиною на війні

Від вибухів все в ранах навкруги.
Земля жива, вона, як ми, страждає.
Скрізь цвинтарі. Надії береги
Все далі… Мрія повагом щезає.
Ах, дитятко моє!
Лише Творець — наш друг і помічник.
 
Втікай від гніту, сину, в далечінь,
Рятуй себе, не потрапляй у пастку,
З тобою Бог — невпевненість відкинь,
Даруй йому душі своєї частку.
Ах, дитятко моє!
Лише Творець — наш друг і помічник.
 
Війну приніс не крутень й буревій.
«Війні цій бути», — мовила людина.
Мир сподівань, любові та надій —
Все втратила з війною Батьківщина.
Ах, дитятко моє!
Лише Творець — наш друг і помічник.
 
Поклав на плечі ти важкий тягар,
В посушливих степах один лишився,
Але Творця небесний маєш дар,
Бо Він до порятунку долучився.
Ах, дитятко моє!
Лише Творець — наш друг і помічник.
 
Як важко дітям посеред війни
Без захисту, підтримки нені й тата.
Тож дух свій загартовують вони,
Мужніють і міцніють, як солдати…
Ах, дитятко моє!
Лише Творець — наш друг і помічник.
 
Не стань же вільним птахом без гнізда,
Будь відданим землі своїй родинній.
Минає все. Спливе і ця біда.
Аллах поверне всіх на Батьківщину.
Ах, дитятко моє!
Лише Творець — наш друг і помічник.
 
Незламні ми, бо з нами наш Аллах —
Дарує Всемогутній нам надію,
І подихом, ударами в серцях
Допомагає здійснювати мрію.
Ах, дитятко моє!
Лише Творець — наш друг і помічник.
Шукрі Аппазов
Рідна мова
Нехай нелегко буде — до мови
повернись,
Якщо байдужі поруч —
ти їм не поступись.
 
Ти не впускай до серця оті слова чужі —
Нехай шматують ікла вовків,
немов ножі.
 
Нам мова допоможе звільнити
рідний край,
Тож навіть у вигнанні її не забувай.
 
Плекай же мову брате,
як пломінь Прометей, —
Повернешся до хати, до мами і дітей —
 
Спитають діти й мама,
як станеш на поріг, —
Чи мову предків славних
від ворога зберіг?

*Номан Челебіджіхан — кримськотатарський політичний і державний діяч, один з організаторів першого Курултаю, перший голова уряду проголошеної в 1917 році Кримської народної респуб-ліки, перший муфтій мусульман Криму, Литви, Польщі і Білорусі. 23 лютого 1918 року був розстріляний у міській в’язниці Севастополя матросами-більшовиками, а його тіло викинуте в Чорне море.

НА СВІТЛИНІ:
Валерій Демиденко (праворуч) з бійцем 59-ї бригади Олександром Примаком.