№ 57-58 (22380-22381) четвер-субота 28-30 липня 2022 року

Багато хто запитує, чи ефективними є санкції проти Росії. У цьому дописі для свого блогу я хотів би пояснити, чому відповідь на це питання — однозначне «так». Санкції, ухвалені Європейським Союзом та його партнерами-однодумцями, вже сильно б’ють по Владіміру Путіну та його спільниках, і їхній вплив на російську економіку лише посилюватиметься. Нам потрібно набратися стратегічного терпіння, поки Росія не припинить свою агресію, й Україна зможе повністю відновити свій суверенітет.

З моменту жорстокого вторгнення Росії в Україну ЄС ухвалив шість пакетів санкцій проти Москви. Наразі ми також завершуємо роботу над пакетом щодо «дотримання та приєднання до санкцій». Його метою є уточнення низки положень задля більшої юридичної точності під час їх імплементації виконавцями, а також задля узгодження санкцій ЄС із санкціями наших союзників та партнерів у рамках Групи семи. Наші обмежувальні заходи вже зараз спрямовані проти майже 1200 фізичних осіб і 100 організацій у Росії, а також проти значної кількості секторів російської економіки. Ці санкції були ухвалені в тісній координації із членами Групи семи, і той факт, що понад сорок інших країн, у тому числі традиційно нейтральні, також запровадили їх або вжили подібних заходів, підвищує їх ефективність.

Молебень за упокій душ українських воїнів, що загинули у війні з росією, відбувся в одеському кафедральному соборі Різдва Христового Православної церкви України.

Вулиця Пастера, 5. Зупинись, перехожий, хто ти не є за вірою своєю, поспішаєш чи маєш хвильку часу, перед входом до храму. Вклонись до цих портретів — цих новітніх ікон, поміж якими так багато молодих облич. Це лики святих. Вони дивляться на нас, а може, вже й крізь нас, бо вдивляються у майбутнє. У те прекрасне майбутнє нашої країни, яке вони могли б скласти — разом з нами всіма. Але спочатку треба розчистити поле від усілякої нечисті… Велику жертву — власне своє життя — склали вони в ім’я Вітчизни, за друзів та побратимів своїх. Маємо будувати це майбутнє тепер уже без них. А для них — уже Царство Небесне. Їм — низький поклін за те, що зупинили ту пітьму, те пекло, що насувалось і насувається на нас. Захистили на Майдані. Захистили на сході, півдні, всюди, де лишень можна було зупинити дику орду.

Вранці 26 липня ворог із 13 літаків завдав се-рії ракетних ударів по Одещині.

За словами речника Повітряних сил ЗСУ Юрія Ігната, спочатку з акваторії Чорного моря три літаки Су-35 або Су-30, які базуються на аеродромі в Ахтубін-ську (рф), випустили п’ять ракет Х-59 переважно в район Затоки. А вже за пів години теж з аквато-рії Чорного моря аж 10 бомбардувальників Ту-22М3, що базуються на аеродромі Шайків-ка (рф), завдали ще вісім ударів ракетами Х-22.

Наступного ж дня після підписання в Стамбулі угод про вивезення через чорноморські порти України нашого зерна російськими ракетами «Калібр» був демонстративно обстріляний один з цих портів. Наш, Одеський.

Виграти війну, не воюючи?

Стамбульські угоди вирішили для агресора в позитивному сенсі кілька важливих завдань (про це — у статті Бориса Соколова «Міна негайної дії» на «Гранях.ru»). А от Україні стамбульські документи додали стільки ж, якщо не більше, проблем не вирішених.

У вівторок Одеса провела в останню земну путь командира 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу полковника Віталія Гуляєва, підполковників Олександра Дайнека, Валентина Сергієнка і Віталія Бондарева.

Попрощатися із захисниками до Одеси прибули п’ятий президент України Петро Порошенко і державний діяч Олександр Турчинов. У траурній процесії — командувач військ оперативного командування «Пів-день» генерал-майор Андрій Ковальчук, ке-рівник обласної військової адміністрації Максим Марченко, міський голова Геннадій Труханов, побратими по зброї, громадськість.

Пригадуєте, як буквально в перших днях війни всі ми з хвилюванням стежили за повідомленнями про острів Зміїний та про наших полонених там священиків? Сьогодні за масивом воєнної інформації про всі ті жахіття, що їх чинить ворог на нашій землі, можливо, не одразу й пригадаються якісь факти про те, що ж там конкретно тоді сталося і як потрапили в полон цивільні люди, апріорі вельми далекі од війни — хоч таких не може нині бути серед нас.

Розповідає Олександр Чоков — пастор християнської церкви «Сіон» міста Південного (вже будемо називати його саме так — українським словом), у недавньому минулому — волонтер, а від 2019-го — штатний капелан.

Якось звернув увагу на цікаву тему, порушену у фейсбуці бессарабською болгаркою Тетяною Станєвою. Оскільки йдеться про мешканку Одеської області, то найлогічніше написати про це у стабільну, перевірену і патріотичну газету «Чорноморські новини». Думаю, її читачі також висловлять свої думки.

Ось що написала Тетяна:

«Сурогатне материнство та штучне запліднення могли б покращити демографічну ситуацію в країні після війни. Це, звісно, комплексне питання. Йдеться не тільки про фізичні можливості запліднення, а й про захист та безпеку дітей, про їхнє майбутнє. Про це в першу чергу треба потурбуватися після війни.

«Найбіліший народ білої раси» — ці слова належать одному з провідних ідеологів сучасного російського націоналізму*. Стосується він так званого російського народу — московитів. Саме московитів Петро Хомяков вважає тим рафінованим народом, який став стартовим майданчиком при виникненні білої раси і подальшому її розповсюдженні планетою. Саме московити, з його точки зору, зберегли етнічну і расову чистоту в бурхливому морі сучасного світу з інтенсивним перемішуванням різних етносів і рас.

Нашою метою є показати, що так звана етнічна чистота в найменшій мірі стосується саме московитів і не може бути фундаментом російського націоналізму. В умовах сучасної ро-сійської імперії взагалі відсутній етнічний і культурний фундамент для нього. Є лише ідеальний фундамент для російського імперіалізму.

Два унітази і труси
він встиг звільнити
від «нацистів»,
коли зненацька «Байрактар»
знайшов його у полі чистім.

Лекція-зустріч «Жіночі голоси шістдесятництва: Галина Могильницька» відбулася в Одеській науковій універсальній бібліотеці ім. Михайла Грушевського. Спогадами ділилася донька Галини Анатоліївни Ярослава Різникова. Модерувала — вже традиційно — кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри української літератури ОНУ ім. І.І. Мечникова Ірина Нечиталюк.

Говорячи про людину неординарну, щедро обдаровану талантами до поглиблення своїх знань та їх поширення, педагогічним, літературним, з активною життєвою позицією, що додавало їй клопотів і навіть небезпек, завжди хочеться дізнатися про джерела. Звідки воно все у неї? Певна річ, Господь усім дає таланти, але когось таки виділяє із загалу. А може, то від батьків-бабусь-дідів-прадідів передалося з генами чи виробилося внаслідок виховання, наполегливої праці над собою. Вочевидь, можна безпомильно говорити, що тут є і те, і те, й те.

Є люди-спостерігачі, а є борці за правду, за справедливість, за людяність. Саме таким є відомий вчений-історик, професор Григорій Іванович Гончарук. Такі люди не поступаються своїми принципами, навіть якщо це загрожує їхній кар’єрі, благополуччю.

Багаторічний завідувач кафедри історії та етнографії Одеського національного політехнічного університету, доктор історичних наук, заслужений працівник освіти України, відмінник освіти України, почесний краєзнавець Григорій Гончарук нещодавно видав десяту книгу із серії «Мемуари професора» під назвою «Чиновники, припиніть ганьбити державу» (Одеса, «Екологія», 2022, 101 с.). Ця книжка є продовженням попереднього видання «Їм не подам руки», у якому йшлося про запеклу боротьбу маленького колективу кафедри історії та етнографії України ОНПУ з керівництвом вишу за збереження предмета її діяльності і забезпечення нормальних умов праці. Завдяки виданням Г. Гончарука про ситуацію у названому виші довідалися у Міністерстві освіти, керівництво держави, широкий читацький загал.

Із світлої пам’яті знаним письменником і краєзнавцем Олегом Олійниковим я, крім відпусток, зустрічався щомісяця на педагогічних семінарах, відкритих уроках в Одесі та інших містах нашого краю. Тоді Олег Семенович очолював секцію української мови та літератури по лінії профтехосвіти.

Його постійне місце роботи — ПТУ №14 в Одесі. Методист з великої літери, а як для людини, то й важко підібрати найкращі слова-епітети. Поет, прозаїк, дослідник минувшини рідного краю, одесит із рибалок з Великого Фонтану, для якого згодом рідними стали Ближні Млини. Коли він казав про рибалок з Великого Фонтану, його котячі вуса ворушилися, як крабові клешні. Сказати, що був мовчазним — не можу, а те, що сором’язливий, — то правда. Притаманного одеського гумору у нього було море. З ним не страшно було б іти у ворожий тил у розвідку — надійна людина.

У Теплодарі ГО «Міжнародна академія літератури і журналістики» разом з ГО «Творче об’єднання «ПАРТА» провели друге відкрите засідання україномовного розмовного клубу на тему «Традиційні народні свята літнього циклу».

Перше урочисте засідання клубу відбулося 28 червня. Члени Теплодарського відділення «МАЛіЖ», вихованці гуртків «Музична палітра», «Маскарад» і «Водограй» міського будинку дитячої та юнацької творчості разом зі своїми керівниками зібралися в кафе «Друзі», щоб відзначити 26-у річницю прийняття Конституції України.

21 липня сповнилося 140 років від дня народження видатного історика, академіка Всеукраїнської академії наук (ВУАН) Михайла Єлисейовича Слабченка. Його життєвий шлях багато в чому схожий на долі сотень і тисяч представників української інтелігенції першої половини ХХ ст., які залишилися на теренах окупованої більшовицькою владою України.

Народився майбутній дослідник української минувшини 9 липня (за старим календарем) 1882 року на Нерубайських хуторах поблизу Одеси в селянській родині, про що свідчить запис у метричній книзі церкви Пресвятої Богородиці в Слобідці-Романівці. Батько майбутнього академіка, Єлисей Іванович, походив із запорожців, які «втекли під турка» після руйнації Нової Січі. Разом із дружиною, Катериною Максимівною, працювали в каменоломнях. Робота була тяжкою, а плата — мізерною. Михайло Слабченко згадував про свої дитячі роки так: «Родина була велика, злидні були ще більші».

Уже із серпня пацієнти отримуватимуть електронний рецепт для придбання антибіотиків за власні кошти. Норма щодо їх відпуску тільки за призначенням лікаря не є новою, але із серпня додається цифровий інструмент – електронний рецепт.

Ба більше, рішення є частиною євроінтеграційних процесів України, адже в багатьох країнах  відпуск антибіотиків відбувається саме за рецептом.

Упродовж тисячоліть природа створювала для нас райські місця: дивовижні сплетіння річок, синьоокі озера, неприступні болота, височенні дерева... У природі стільки досконалості й краси, спокою та миру, і вона так щедро ділилася усім цим з нами! На жаль, не всюди ми змогли захистити її від втрат. Спалені ліси, забруднені водойми, знівечена земля — це далеко не повний перелік шкоди, яку російська федерація завдає дикій природі України.

— Величезна кількість національних природних парків України опинилася в окупації та в зоні бойових дій. Було окуповано 44% території об’єктів природно-заповідного фонду. Це дуже багато і не випадково, адже, національні природні парки — переважно на периферії, якнайдалі від промислових центрів, уздовж Азово-Чорноморського узбережжя, на Поліссі, на Донеччині, — розповідає Олексій ВАСИЛЮК, голова Української природоохоронної групи (UNCG).

У північно-східній частині Тихого океану науковці виявили ділянку площею 3 мільйони квадратних кілометрів, що стала місцем зародження морських теплових хвиль. Тут океан нагрівається сильніше, ніж у середньому, а екстремальні температурні коливання трапляються у 4,5 раза частіше, до того ж втричі інтенсивніші та в 9 разів триваліші, ніж деінде. 99% цього явища можна звести до антропогенних кліматичних змін, вважають учені.

Океани — важливий буфер кліматичної системи, але й вони зазнають впливу кліматичних змін. Температура води практично щорічно досягає рекордних показників і морські теплові хвилі зуст-річаються значно частіше й тривають значно довше, ніж раніше. Особливо виразні такі тенденції на північному сході Тихого океану. Тут останнім часом виникло кілька великих зон з аномально теплою водою, де температура не знижувалася упродовж трьох років.