Остаточний вердикт для партії-зомбі

Окрім заборони діяльності, гроші та інші активи цих партій, їхніх обласних, міських, районних організацій, осередків та інших структурних утворень будуть передані у власність держави.

Зрозуміло, що за кількістю активів серед проросійських партій лідером є саме Комуністична партія України. За інформацією міністра юстиції Дениса Малюськи: «У них є безліч різної нерухомості, яка залишилася ще з радянських часів. До того ж, велика частина цього майна навіть не була внесена у Держреєстр. Мова може йти про сотні об’єктів нерухомості по всій території України, і велика частина нерухомості перебуває на тимчасово окупованій території. Все це майно потрапить в оперативне управління відповідного держпідприємства або Фонду держмайна. Надалі воно або використовуватиметься державою, або буде виставлене на продаж. Гроші підуть у бюджет України».

Багато десятиліть зникнення комунізму уявлялося лише на рівні передбачень і теорій. Адже Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС), невід’ємною складовою якої була й Комуністична партія України, фактично підміняла собою державний апарат. Без партквитка у кишені жодна кар’єра була неможливою у принципі — це знав кожен.

Стаття 6 радянської Конституції зразка 1977 року закріплювала керівну роль КПРС, а існування інших партій узагалі не передбачалося. Конституція говорила про те, що партія є керівною та спрямовуючою силою всього суспільства і держави. До речі, мало хто знає, що це формулювання вперше з’явилося у сталінській Конституції 1936 року, при створенні якої було скальковано закон німецького Рейху від 1 грудня 1934-го «Про забезпечення єдності партії та держави». Цей документ можна знайти в матеріалах Нюрнберзького процесу.

Комуністична партія та її ЦК ухвалювали й освячували всі рішення, що впливали на долю мільйонів громадян СРСР. Згадаймо хоча б такі страшні, як партійна програма здійснення церковної політики радянської влади, прийнята у березні 1919 року VIII з’їздом РКП(б), що дала старт шаленому наступу на релігію з боку партійних і державних органів, жертвою якого стали мільйони представників різних релігійних конфесій, чи рішення Політбюро ЦК ВКП (б) від 2 червня 1937-го №П51/94 щодо нещадного розгрому «банди антирадянських елементів», яким розкручено маховик Великого терору, а чи постанова Політбюро ЦК Компартії України від 27 липня 1971-го про необхідність вжиття «заходів по протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських і інших політично шкідливих матеріалів», керуючись якою КДБ УРСР 12 січня 1972-го розпочав реалізацію операції «Блок» — справжній погром українського шістдесятництва…

Лише окремі сміливці могли дозволити собі підняти голос проти партії. Серед таких був і мій батько, Олекса Різників, і його товариш Володимир Барсуківський. У 1958 році ці двадцятилітні юнаки таємно написали й розвішали в Одесі та Кіровограді листівки, в яких говорилося: «Дорогие товарищи! К вашему уму и сердцу обращаются люди, нашедшие в себе силу и мужество выступить против ненавистной диктаторской политики партии... Взгляните на мир прозревшими глазами, откиньте пелену лживых слов, которыми опутывает Вас с помощью газет и радио кучка захвативших власть коммунистов... Неумная и диктаторская политика партии коммунистов как внутри, так и вне государства приводит мир к расколу, к необузданной гонке вооружений... Долой фашистскую диктатуру партии!».

Звичайно, що хлопці поплатились ув’язненням за ці ще дуже тихі й конспіративні, але на той час дуже сміливі слова. І мав минути не один рік, поки вони та інші зрозуміли, що справу потрібно робити не потай, а говорити на повний голос, підживлюючи розвал апарату ідеологічного контролю, як згодом це чинили Іван Дзюба, Микола Руденко, Святослав Караванський, В’ячеслав Чорновіл та інші.

У 1989 році під тиском демократизованого суспільства цей партійно-державний монстр здетонував. Стимулювало цей процес і скасування 6-ї статті на першому демократичному з’їзді народних депутатів СРСР, обраних першим демократичним голосуванням. Відколи КПРС опинилася в ситуації навіть не вільної конкуренції, а просто можливості бодай теоретичного вибору громадян, до її краху знадобилося трохи більше двох років.

І хоча 22 липня 1991-го комуністи встигли зареєструвати у Міністерстві юстиції Української РСР Комуністичну партію України як громадське об’єднання (свідоцтво про реєстрацію статуту громадського об’єднання №107), але вже 24 серпня Верховна Рада проголосила незалежну Україну, а 26 серпня президія ВР, беручи до уваги факти сприяння керівництва КПУ змовникам з Державного комітету з надзвичайного стану, ухвалила указ про тимчасове припинення її діяльності. 30 серпня на підставі висновків Тимчасової комісії, за якими визнавалося, що керівництво Компартії України своїми діями підтримало державний переворот і тим самим сприяло його здійсненню на території України, президія Верховної Ради заборонила діяльність КПУ.

Проте, скоро стало зрозуміло, що такого монстра не вдасться повалити відразу і повністю... Від цієї першої заборони мало минути понад 30 років до прийняття третього, і, маємо надію, остаточного, рішення про ліквідацію цієї, за висловом Богдана Буткевича, партії-зомбі.

А тоді, першого року незалежності України, (анти)українські комуністи швидко зорієнтувалися, знайшли обхідні шляхи та юридичні лазівки. Розслідування, яке нібито проводили правоохоронні органи восени 1991-го, не виявило складу злочину в діях ЦК КПУ під час путчу, що мало фатальні наслідки надалі. Ніхто з вищого керівництва Компартії не був притягнутий до відповідальності, а система неформальних зв’язків між її колишніми членами залишилася недоторканною.

Частина колишніх комуністів вступила до новоствореної Соціалістичної партії України. Інші члени екс-Компартії, щоправда, мусили чекати майже два роки. Але вже 6 березня 1993-го на конференції в Макіївці та 19 березня на з’їзді в Донецьку КПУ була відновлена (формально — заново створена). У перших парламентських виборах 1994 року комуністи перемогли у 85 із 450 виборчих округів, сформували найбільшу фракцію у Верховній Раді, керівництво ВР й отримали порт-фелі очільників ключових парламентських комісій.

Про міцні позиції партії-зомбі свідчить той факт, що до питання про заборону Комуністичної партії Конституційний Суд за конституційним поданням 139 (!) народних депутатів повернувся аж у 2001 році. В результаті судді дійшли висновку, що громадське об’єднання, зареєстроване 22 липня 1991-го, не є правонаступницею (?!) КПРС і КПУ радянських часів, а відтак ухвалили безпрецедентне за своїми наслідками рішення щодо незаконності заборони Компартії. І це при тому, що стара-нова політсила, навпаки, постійно апелювала до більшовицького минулого, наголошувала на своєму правонаступництві стосовно Компартії УРСР, та й нумерацію своїх з’їздів вела з урахуванням аналогічних партійних зібрань від 1918 року.

Ситуація виглядала настільки безглуздою, що у 2006 році Парламентська асамблея Ради Європи ухвалили резолюцію №1481 «Необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів», пункти 5—8 якої безпосередньо стосувалися України. «Падіння тоталітарних комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі не завжди супроводжувалося міжнародним розслідуванням скоєних ними злочинів. Більше того, винуватці цих злочинів не були віддані суду міжнародного співтовариства, як у випадку зі страшними злочинами, скоєними в ім’я націонал-соціалізму (нацизму). Як наслідок, громадськість дуже погано обізнана про злочини, вчинені тоталітарними комуністичними режимами. Комуністичні партії є законними та активно діють у деяких країнах, навіть незважаючи на те, що в окремих випадках вони не дистанціювалися від злочинів, скоєних тоталітарними комуністичними режимами у минулому», — зазначалося у ній.

Здавалося б, що у 2015 році справедливість буде відновлено і зомбі-партія сконає. Адже 9 квітня Верховна Рада ухвалила закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні і заборону пропаганди їх символіки», яким діяльність, найменування та символіка КПУ визнавалися незаконними. 23 липня 2015-го наказом Міністерства юстиції затверджений «Правовий висновок Комісії з питань дотримання Закону України «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки». Зрештою, 16 грудня того ж року Окружний адміністративний суд Києва за позовом Мін’юсту ухвалив рішення про заборону діяльності КПУ.

Однак партія-зомбі подала численні апеляційні скарги у цій справі. А 30 травня 2017-го 46 народних депутатів від колишньої Партії регіонів звернулися до Конституційного Суду України на предмет конституційності декомунізаційного закону, що призупинило провадження про заборону КПУ. Оскільки рішення про заборону КПУ не набрало законної сили, вона продовжувала животіти, перебувати в державному реєстрі політичних партій, збирати внески.

Й ось 18 травня 2022 року набув чинності закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони політичних партій». Він розширив перелік підстав для заборони партії через суд. Відповідними підставами є виправдовування, визнання правомірним або заперечення збройної агресії проти України, у тому числі шляхом подання збройної агресії російської федерації та/або республіки білорусь проти України як внутрішнього конфлікту, громадянського конфлікту, громадянської війни. Це і дало можливість Восьмому апеляційному адміністративному суду ухвалити рішення від 5 липня про заборону діяльності Комуністичної партії України.

Здається, що аж тепер — після 30 років боротьби з конаючим монстром, партією-зомбі — можна поставити крапку в існуванні будь-яких структур, які юридично чи морально виводять своє походження з колишньої Компартії.

Ярослава РІЗНИКОВА.